Василь СЕЛЕЗІНКА,заслужений діяч мистецтв України, член правління обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Чернівці1940-го, коли Північна Буковина стала радянською, Олександр Довженко і Юлія Солнцева знімали документальний фільм “Буковина — земля українська”. Це надзвичайно цікава стрічка. Вони знімали по всій Буковині, як їдуть радянські танки, як населення з ентузіазмом зустрічає “визволителів”, мітинги, віча. У Глибокій учителька і поетеса Домка Ботушанська веде урок, у Мамаївцях Кіцманського району юний художник Володимир Кокоячук малює дідуся. На вигоні між селами Топорівці та Рідківці молодь влаштувала танці. Довженко детально показує одягання парубка, як вбирається на танці дівчина. Зупиняється на деталях архітектури. Основний епізод фільму — весілля в Топорівцях. Одружувався майбутній ветеран війни Юрій Миленко, який вперше побачив цей фільм аж у Берліні.Працюючи головним режисером обласного телебачення, я вирішив іти слідами фільму і запрошувати його героїв на передачі. Багатьох не було вже серед живих. Ось на перехресті вулиць у Чернівцях стоїть екзотичний регулювальник руху у вишиванці, в кептарі, в білих гачах. Це хлопець із Задубрівки Заставнівського району, який загинув на війні. Ось Гулей — “професор різьби” з Виженки. Його дві дочки стали лікарями. Молодша на час мого пошуку була студенткою Чернівецького медичного інституту і вперше побачила свого батька “живим” лише у фільмі.У Виженці митці знімали майстринь вишивання, парубків з топірцями, в червоних сардаках та холошнях, які співають “Верховино, світку ти наш”. Розшукав я і Софію Космачук, яка у фільмі грала на флоярі сумну гуцульську думу. Мені на студії вона вигравала ще й на дримбі, а вдома, у Виженці, — на баяні. “Буковинська пісня схожа на плач. Дайте буковинцеві будь-які слова, і він підбере до них сумну мелодію”. Так починається фільм. Довженко вважає, що це результат 600-річного підневільного життя буковинців, яких гнобили різні окупанти. Він захоплений тим, що народ таки зумів зберегти і мову свою, і пісню, звичаї, обряди, культуру і мистецтво. Рятівною, незнищенною силою, надійним оберегом і джерелом наснаги ставало не тільки Слово, а й мовчазний портрет Шевченка. У той час, коли у нашому краї принижували, придушували все українське, знайшлася мудра людина, яка просто малювала портрети поета і дарувала їх людям. У фільмі йому присвячено лише кілька кадрів: селянин з дружиною і дітьми виходить з бідної хати, привітно знімає капелюх, а назустріч йому йде такий самий селянин у кептарі й капелюсі, веде на мотузку корівчину. А за кадром текст: “Художникові Палію Чорногузу сільрада подарувала корову”. Далі в кадрі по три секунди портрети Т. Шевченка, І. Франка, В. Леніна і пояснення: він малював їх і дарував людям. Зверніть увагу: не продавав, а дарував.Хто він? Звідки? Де знято ці кадри? Звертався до глядачів з проханням повідомити, хто що знає про це, але не озвався ніхто.Коли вже втратив надію, несподівано прийшли двоє чоловіків і поцікавились, чи шукаю я ще художника Палія Чорногуза. Шукаю. “Це ось його син”, — сказав той, що запитував. Другий подав мені руку і відрекомендувався російською мовою та ще й з московським акцентом: “Ніколай Владіміровіч Уральскій”. Я здивувався: якщо це псевдонім, то чому не Карпатський? І чому Владіміровіч, а не Палійович? І звідки московський акцент?Відповідь була така: “Це не псевдонім, а справжнє прізвище й ім’я прийомного батька, а він — син Палія Чорногуза — ще з дитячих років живе в Москві. Професія — художник. Батька пам’ятає трохи, а знає про нього багато. Я — чоловік його молодшої сестри Одарки, живемо в Коломиї”.Народився Палій Чорногуз у багатодітній селянській сім’ї, виріс і жив у селі Чорногузи Вижницького району. Навряд чи знав про свій талант чи мріяв стати художником, але трапилося горе — померла його перша дитина, син. Вразливому Палієві ввижався він і вдень, і вночі, не давав спати, жити не давав. Тоді роздобув він фарби, і з пам’яті відтворив на папері дорогі риси. Так народився художник Палій Чорногуз. З’явилася пристрасть до малювання. Купувати паперу не було за що, тож малював на зрізі дерева. Одну з таких плакеток із зимовим пейзажем зберегла сестра Одарка Теліщак, яка жила в Коломиї. Палій був уже тяжкохворим, коли малював той пейзаж, і так багато смутку, тихої печалі в тому зимовому етюді. Дві маленькі людські фігури посеред засніженої студеної дороги немов прощаються назавжди.Палія Чорногуза 1940 року обрали заступником голови сільради, але перед самою війною він несподівано помер, казали, нібито захворів на тиф. Але близька сусідка, старенька мудра дуже начитана жінка, яку в селі звали Комарихою, розповіла: одного разу ішов Палій з роботи дуже засмучений. Що сталося? Він сказав, що засудили людину на кілька років тюрми тільки за те, що вона запізнилася на п’ять хвилин на роботу. “Жити не хочеться!” — сказав тоді Палій і через два-три дні помер. У труні лежав аж синій. То не було подібне на тиф. “Він, мені здається, — сказала Комариха, — стратився. Був дуже вразливий і не витримав такої кричущої несправедливості”.Коли почалася війна, дружина Палія зібрала дітей і намагалася втекти від німців, однак їх наздогнали аж коло Вінниці. Довелося повертатися. У селі ховалася, та не сховалася, її зв’язали колючим дротом і кинули в концтабір. Якось вдалося їй повернутися, але була вже такою знівеченою, що лягла на ліжко і більше не вставала. Навіть малюнки Палія Чорногуза в роки окупації тримати було небезпечно. Олена Білак розповідала, як портрет Шевченка переховували під підлогою.Осиротілі діти пішли по людях. Танаско був старшим — з 1932 року, Одарка — на три роки молодша. Тож навесні 1944-го хлопчик охоче пристав до частини радянської армії, що наступала, став сином полку. Медсестричка, дівчина-москвичка пожаліла сироту, запропонувала Танаскові бути її сином. Він погодився. Вона відвезла його в Москву до матері. Так буковинський хлопчик з Чорногузів став москвичем.Нелегким було повоєнне життя, довелося з новою мамою їздити на заробітки аж на Колиму, де перебували три роки. Згодом навчався в одному з художніх училищ Москви, служив в армії. Потім працював художником у редакціях газет “Правда”, “Советская Россия”. Коли ж мама вийшла заміж за інженера Володимира Уральського і в них народилася дочка, батьки не захотіли, щоб вона колись довідалася, що це її не рідний брат. Так Танасій Палійович Чорногуз став Ніколаєм Владіміровічем Уральскім, проте ніколи не забував своєї справжньої сестри, любив приїздити до неї. Приїжджала й Одарка в Москву, але таємниці ніколи не зраджували.Уральський дав мені список людей, у яких він знайшов кілька робіт Палія Чорногуза, виконаних на дерев’янних плакетках, однак портрета Шевченка там не було. Уральський розповів, що переніс багато операцій, але тепер усе йде нібито добре, і ми домовилися, що він приїде ще раз, ми зробимо з ним телепередачу про батька і про нього. Якщо лікарі дозволили йому тепер відвідати рідні краї, то й навесні не заборонять. Він не здогадувався, що лікарі дозволили йому попрощатися з рідним краєм, якого він уже не побачить, бо хвороба смертельна. Навесні він не приїхав — помер. Наші наміри і плани не здійснилися. А портрет Т. Шевченка я таки знайшов. Намалював його П. Чорногуз ще 1930 року, а зберіг мешканець села Чорногузів Степан Онуфрійович Колотило. Це його батько замовив художникові портрет поета, а старшого сина Григорія навіть віддав до Палія в науку. Григорій Онуфрійович передав мені цікаву фотографію, пов’язану з Т. Шевченком. Зроблено її 1914 року в Чернівецькій учительській семінарії під час святкування 100-річчя Кобзаря. Праворуч (крайня на лавці) в українському народному одязі чернівчанка Євгенія Кавердович, яка через багато років розповідала про це Шевченкове свято своєму зятеві Григорієві Колотилу.Цю давню фотографію та портрет Т. Шевченка, якому у фільмі Довженка присвячено лише три секунди, чернівчани і гості міста мали змогу бачити на виставці в краєзнавчому музеї. У правому кутку внизу портрета дрібненький напис, зроблений самим художником: “Малював Палій Чорногуз, 1930 рік”.
Клас