Павло МОВЧАН
Ставши постійним слухачем радіо “Культура”, я солідаризуюся з тими українцями, які досить часто наполегливо питають: не “Хто винуватий?”, а “Що робити?” Що робити нам, українцям, в незалежній Україні, де в нас відбирають наш унікальний, єдиноваріантний часопростір, що в науковій мові йменується хронотон… Адже в слові сконденсований час, у ньому єдиному вся наша минувшина і наша “будучність”, за висловом Івана Франка, і вся наша енергія. І триває паралельний процес відбирання національного простору всередині самої держави, того простору, без якого немислиме існування невимірної величини, — мови, слова, логосу…
Відомий російський мислитель Георгій Гачев не просто ототожнює Слово з простором, а й робить синтез двох категорій: СЛОВО, в якому час і безвічне, і ПРОСТІР, який вимірюється в системі двох координат горизонталі (тобто географії) й вертикалі (тобто духопіднесенні).
Кожен національний космологос формується тисячоліттями, кожне слово має біографію, кожна мова має програму — космічну, кожен носій цієї мови має призначення на цій землі: бути не лише собою, а й складати загальний національний масив. Ми не обираємо собі ані батьків, ані Батьківщини, ані мови, яка програмується на генному рівні, яка — у структурі ДНК… Отже, в мові не випадково концентрується сама сутність людського буття, а відтак усього історичного буття народу…
Фундаментальна цінність мови як основи самоідентифікації кожного сущого і кожної нації полягає у її, сказати б, Божественній, хочете — космічній програмі. Адже мова — це унікальне світобачення, світотлумачення, яке властиве тому чи іншому етносові… І всі спроби заміни однією мовою іншої, або ж витворенням загальноприйнятої штучної загальнолюдської були провальними, утопічними або зумисно-провокативними, які спричинялися до нічим не виправданих духовних втрат…
Чи ж нам потрібно на другому десятку літ незалежності (для кого?!) України підносити мовне питання, яке є фундаментальним у тому самому понятті “незалежність”?!.
Чому принцип абсолютної самоцінності української мови, як і української культури відповідно до абсолютної самоцінності кожного індивідуума та української нації не став цементом усієї української спільноти?! Чому вона, мова, витіснена на периферію культурного, економічного, наукового, інформаційного життя?
Наука підтверджує здогади філософів про існування над нами Великих інформаційних полів, до яких ми прилучаємось через рідне слово. І чим вужча мовна сфера земна, тобто мова вжитку, то звуженішими є наші виходи, світ ідей та творчих імпульсів… Ми знаємо, що словом можна лікувати і можна вбивати. Квантова медицина підтверджує, що рідномов’я впливає і на загальносуспільний тонус, і на кожну окрему особистість. Прагматичний підхід до мови є безглуздям або самовбивством, або вбивством нових поколінь, які перестають бути собою… Прагматичний підхід до української мови, точніше до нас, українців, спричинився до того, що нас обібрали до нитки, викравши національні багатства, владу, а тепер уже і національний простір, тобто землю…
Фактично українська мова паралізована на всіх рівнях. Не нагадуватиму про спецпроекти такої реалізації, як програми з Шустером і без нього, з неодмінною штепселе-тарапуньківщиною, що процвітає навіть на Першому Національному, де обов’язково на трьох українськомовних молодих політиків виставляють трьох російськомовних…
Про українські газети не говоритиму — їх зосталось менше десятка… Український фільм зник… Простір спілкування української нації неприпустимо звужений. Це злочинно, це аморально, це кричуще несправедливо… Задля кого витворювалася в такому разі незалежність? Якщо тринадцять років з дня прийняття Конституції України, зокрема її 10 статті, не ухвалюється закон про статус української мови як державної, то питання української мови є питанням нашої державної перспективи, адже існуюча реальність суперечить здоровому глузду, суперечить самій ідеї існування України як держави. І тут повторю вслід за видатним українським ученим, академіком Іваном Михайловичем Дзюбою: “Зникнення мови, культурної ідентичності — це зникнення нації”.
Українська інтелігенція усвідомлює ці загрози, тому не випадково вона, як і носій усіх українських традиційних практик — селянство — упосліджується послідовно протягом останнього десятиріччя… Тому і відповідь на запитання “Що робити?” є багатоваріантною: тут весь арсенал відстоювання себе, до якого вдавалася нація в різні критичні періоди свого існування, буде виправданим.
Ось ті пропозиції, які я висловив шість років тому на парламентських слуханнях, присвячених тій самій проблемі — українській мові в незалежній від нас, українців (отже, відчужуваній), Україні: “Ми маємо парадоксальну ситуацію: в незалежній державі впродовж усього її існування не розроблялися, не розробляються ані правова, ані матеріальна база для забезпечення мовно-культурних потреб титульної нації, яка не має іншої можливості реалізуватися, лише як на власній землі. Посилання на економічний стан є безпідставними і непереконливими. Чому і досі не застосовується, наприклад, такий запобіжний захід, як в інших державах, — контрподаток на чужомовні газети, книжки, кінострічки, теле- і радіопрограми, рекламні оголошення, спектаклі, концерти та інші твори культурного вжитку, аудіо- та відеопродукцію? Контрподаток буде не чим іншим, як поверненням мільярдних боргів Україні (що актуально за сучасної економічної кризи!).
Українці століттями сплачували податок чужинцям, а нині сплачують за кожну хвилину екранного часу чи часопис, за те, що їх денаціоналізують.
Україну не можна збудувати з ненависті до неї, до її мови, до її народу, до її історії, до її перспективи…
Уся боротьба за нашу перспективу ще попереду! І ми переможемо. Слава Україні!
27.02.2009 р.