ОУН ЯК ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД НАЦІЇ

80 років з часу проведення Конґресу Українських Націоналістів

Богдан ЧЕРВАК,провідник Київської міської організації ОУНСучасна публіцистика, а подекуди й наука, аналізуючи історичні події, що прямо чи опосередковано пов’язані з організованим націоналістичним рухом, виявляють невігластво під час оцінки фактів. Чомусь прийнято ототожнювати ОУН і УПА, а їх — з іншими військовими формуваннями, що діяли під час Другої світової війни, скажімо з дивізією “Галичина”. Таке довільне трактування історичних фактів ставить бар’єри на шляху об’єктивної оцінки історичних явищ, які подекуди відіграли вирішальну роль у здобутті й становленні Української держави.Відновлення історичної справедливості вимагає об’єктивного висвітлення боротьби українського народу, з якою пов’язана діяльність ОУН. Історія ОУН — це цілий етап самостійницьких домагань українського народу, який мав величезний вплив на процес усамостійнення України на початку дев’яностих років.

ОУН постала у складних історичних і політичних обставинах. Поразка 1922 року УНР, окупація більшовицькою Росією України, відхід частини українських земель до Польщі, Чехословаччини і Румунії фактично означали втрату перспективи вибороти самостійну Україну. Українська політична еліта на початку 1920-х опинилася у стані кризи і розчарування.Основні політичні й інтелектуальні українські сили перебували на еміграції. Їх кістяк становили загартовані в боях вояки і старшини української армії. На території Польщі й Чехословаччини почали утворюватися українські культурні й політичні центри, які мали зв’язок з поневоленою Україною і шукали оптимального розв’язання пекучих національних проблем.Українську Військову Організацію було засновано 1920 року. Вона спиралася на українську військову традицію УНР, була дисциплінованою й користувалася авторитетом. На чолі УВО стояв полковник Євген Коновалець, колишній командир осадного Корпусу Січових Стрільців — частини Української Дієвої Армії.1922 року серед українського вояцтва в Ліберці та Йозофові (Чехословаччина) постала Група Української Національної Молоді. Головний акцент було зроблено на виховну й ідеологічну роботу, яку спрямовували на подолання радянофільських і конформістських тенденцій. Восени 1925 року створилася Легія Українських Націоналістів на основі менших і дрібніших молодіжних українських організацій Чехословаччини. Центром Легії були Подєбради, зокрема, місцева Українська Господарська Академія, де вирувало українське наукове і політичне життя. У Легії народилася ідея об’єднання розрізнених, але ідейно близьких організацій в одну монолітну і впливову силу, здатну визволити Україну.Формування націоналістичних осередків відбувалося в Західній Україні. Перша така організація — Група Української Державницької Молоді — виникла у Львові 1925 року, до її створення причетна УВО. Організація швидко зростала чисельно, мала осередки майже в усіх навчальних закладах, проводила збори, поширювала націоналістичну літературу.Тоді в Західній Україні існували легальні українські партії. Найвідоміша з них УНДО — Українське національно-демократичне об’єднання. Однак УНДО, як і інші українські партії, відкидала революційний шлях боротьби, часто займала угодовську позицію до окупанта, сподіваючись, що шляхом пошуку компромісів можна досягти поліпшення становища українців. Тому дуже часто між демократами й націоналістами виникали непорозуміння.Наприкінці 1920-х постало питання про об’єднання в нову політичну силу, здатну підняти маси на боротьбу за визволення України. Розпочалися переговори між Групою Української Національної Молоді й Легією Українських Націоналістів. Було узгоджено ідейну платформу і схвалено статут Союзу Організації Українських Націоналістів. 12 липня 1927 року скликано збори Союзу й обрано його Управу, яку очолив Микола Сціборський. Обидві організації поки що не саморозпускалися, а готували спільну конференцію, яка мала уніфікувати принципи націоналістичної ідеології.Конференція відбулася в Берліні 3—7 листопада 1927 року. У ній взяли участь представники всіх націоналістичних організацій еміграції й України. Головним підсумком Першої конференції Українських Націоналістів було обрання Проводу Українських Націоналістів, до якого увійшли Євген Коновалець (голова), Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець та Микола Сціборський. Було створено секретаріат та референтури, засновано журнал “Розбудова Нації”. І хоч конференція заманіфестувала намір об’єднати організації, але не визначила, чи це має бути єдина структура, чи спілка окремих.Друга конференція відбулася на початку квітня 1928 року в Празі. Окрім представників націоналістичних організацій, у ній взяли участь активісти преси, окремі особи. Головними проблемами були створення єдиної організації й ставлення до існуючих партій. Прийнято ухвалу, де зазначалося, що Провід Українських Націоналістів відмежовується від діяльності українських партій, які на той час були розсварені, часто ставали на шлях опортунізму і виявляли неспроможність вести революційну боротьбу за визволення України. На конференції також було прийнято рішення провести Конґрес Українських Націоналістів, який завершив би створення єдиної організації.Підготовка до об’єднавчого Конґресу тривала довго. Було підготовлено проекти документів. Десять головних тем мали стати предметом роботи Конґресу: сучасний стан українського народу; засади українського націоналізму; український націоналізм та інші ідеології; державний устрій і державна влада в Україні; соціальне питання в Україні; питання культури і релігії; економіка України; військова справа; створення Організації Українських Націоналістів.Конґрес розпочав роботу у Відні 28 січня 1928 року і тривав до 3 лютого. У ньому взяло участь 28 делегатів і двоє гостей. На конґресі постала Організація Українських Націоналістів. Було обрано керівний орган — Провід Українських Націоналістів, який очолив Євген Коновалець і до складу якого увійшли Микола Сціборський, Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець, Юліан Вассиян, Микола Капустянський, Петро Кожевників, Любомир Костарів, головним суддею обрано Ярослава Дуба, головою контрольно-ревізійної комісії — Ярослава Моралевича. Організація розгорнула діяльність у трьох напрямах: революційно-підпільному на окупованих землях; ідеологічно-виховному та політично-репрезентаційному, тобто пропаганди української справи на зовнішньополітичній арені.На українських землях ОУН діяла нелегально через законспіровану систему організаційних осередків. У середині 1930-х років здійснено кілька бойових акцій, які виявили готовність ОУН до боротьби. Ліквідовано міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, причетного до пацифікації українців. З державних польських установ вилучали гроші для революційної боротьби. ОУН ініціювала широкі саботажні акції, які підривали польську економіку. Відбувалися збройні сутички з поліцією.Авторитет ОУН серед народу зростав, але посилювалися репресії окупаційної влади. За підозру в належності до ОУН українця могли ув’язнити до п’яти років. Для придушення національно-визвольного руху було відкрито концтабір “Береза Картузька”.На кінець 1930-х мережа ОУН поширилася з Галичини і Волині на Буковину й Закарпаття. Окремі члени ОУН проникали в підрадянську Україну.Широкого розмаху набула ідейно-виховна робота. ОУН видавала багато легальних і нелегальних друкованих матеріалів, які поширювали у всьому світі. В українських поселеннях Європи й Америки створювалися громадські організації, що підтримували ОУН, проводили пропагандистську роботу, організовували збір коштів. У 1930-х роках такі організації діяли у Франції, Німеччині, США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Парагваї та на Далекому Сході.ОУН проводила активну зовнішньополітичну діяльність. У Європі засновували пресові бюро, які надавали об’єктивну інформацію про стан справ в Україні до іноземних газет та політичних інституцій Заходу. Вони існували у Лондоні, Женеві й Римі. Було налагоджено напівофіційні контакти з урядами багатьох країн світу. У кінці 1930-х років відбулося дві події, які стали знаковими в історії ОУН. У травні 1938 року в Ротердамі було вчинено замах на голову Проводу Євгена Коновальця. Його здійснив більшовицький агент, який виконав доручення Сталіна.Після смерті Євгена Коновальця, згідно з заповітом, Провід очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді.Тим часом Європа жила у передчутті нової війни. На Закарпатті діяли найкращі кадри ОУН, а тому незабаром ОУН охопила впливами політичне, економічне, культурне життя автономії. У лютому 1939 року проведено вибори до Сойму Карпатської України, на яких перемогла коаліція самостійницьких сил, що її підтримувала ОУН. Але вже у березні 1939 року Німеччина окупувала Чехію. Словаччина проголосила незалежність під протекторатом Німеччини, яка віддала Угорщині Карпатську Україну. 15 березня 1939 року Сойм проголосив повну державну незалежність Карпатської України. Натомість Угорщина ввела свої війська. “Карпатська Січ” понад місяць вела смертельну боротьбу з окупантами. Однак сили були нерівними, і Карпатська Україна не вистояла.Карпатська Україна виявила справжнє ставлення німців до українського питання, тож ОУН самостійно почала готуватися до можливої війни, розраховуючи на власні сили, з двома окупантами: німецьким нацизмом і російським більшовизмом.Напередодні війни в ОУН стався розкол. Група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності Організації, в ультимативній формі почала домагатися зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм. Від ОУН відійшло середовище Бандери, яке у лютому 1940 року утворило “Революційний Провід ОУН” й прибрало собі назву ОУН-Р (пізніше — ОУН-Б; ОУН-СД). Розкол ОУН послабив національно-визвольний рух, але не міг зупинити визвольної боротьби.З початком Другої світової війни в Україну вирушили похідні групи ОУН, завданням яких була організація українського політичного, економічного, культурного й церковного життя.Політичним виявом державницьких устремлінь став Акт 30 червня 1941 року, коли з ініціативи ОУН-СД у Львові проголошено Тимчасове Крайове Державне Правління. У радянській історіографії цей факт висвітлювали як антинародний. Тепер можемо стверджувати, що ця подія вийшла за межі німецької політики і більшовицьких планів. Акт 30 червня актуалізував політичну тактику орієнтації на власні сили.Наступним кроком поневоленої нації стали події й політичні заходи, викликані функціонуванням Української Національної Ради — державного інституту, який в умовах німецької окупації став виразником інтересів української нації. УНРада була результатом державницьких змагань ОУН під проводом Мельника. У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київського періоду, мала велике значення. Було розвіяно міф про нібито цілковиту підпорядкованість наддніпрянських українців московським поневолювачам і неготовність сприймати радикальні націоналістичні заклики. ОУН у взаєминах з УНРадою продемонструвала державотворчий потенціал, який, хоч і частково, але вдалося реалізувати в Україні. Драматичний період УНРади підтвердив соборницький характер визвольних змагань, його історичну тяглість. Після заборони діяльності УНРади в Києві її представники урочисто підписали Акт Злуки Київської УНРади з Національною Радою у Львові. До нього долучився Сойм Карпатської України. Так постала Всеукраїнська Національна Рада. Досягненням ОУН стало налагодження українського культурного і громадського життя у Києві: виходив тижневик “Українське слово”, функціонувала спілка українських письменників, інші громадські установи.Активність націоналістичного руху не залишилася поза увагою німців. 1941 року у Львові ліквідовано Крайове правління, а 1942-го в Києві — Українську Національну Раду. Україною прокотилися масові арешти. Загинула відома поетеса Олена Теліга, у концтаборі опинилися Мельник і Бандера. Саме німецькі репресії дали могутній імпульс бойовим діям Української Повстанської Армії.Якщо взяти до уваги, що активність похідних груп ОУН поширювалася на всі українські етнічні землі, а збройний опір не припинявся ще довго після закінчення Другої світової війни, то можна зробити висновок: ОУН і націоналістичний рух стали незаперечним свідченням невмирущості національної ідеї й готовності українського народу зі зброєю відстоювати ідеал національної самостійності.Після війни основні сили ОУН виведено за кордон. В Україні залишилися глибоко законспіровані відділи, що не припиняли діяльності аж до відновлення незалежності 1991 року. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment