Ірина ФАРІОН,м. ЛьвівПродовження. Початок у ч. 48, 49, 50, 52 за 2008 рік, ч. 3, 6 за 2009 р.Для нас важливі функційно-практичні характеристики наголосу, що беруть участь у розрізненні лексичних або граматичних значень слова, у виразності та нормативності наголошення. З огляду на це пропоную виділити такі групи наголошення слів: — нормативне наголошення різних наголосових типів різних частин мови; — подвійний (варіянтний) наголос; — словорозрізнювальний наголос; — форморозрізнювальний наголос; — діялектний наголос; — інтерферентний наголос;— складні випадки наголошення у запозичених словах.
1. Нормативне наголошення різних наголосових типів різних частин мови:а) віддієслівні іменники середнього роду на -анн(я), що мають більш як два склади, здебільшого зберігають місце наголосу тих інфінітивів, від яких вони утворені: завдати — завдання, навчати — навчання, читати — читання. Нечисленні винятки зумовлені аналогією: видати — видання, вигнати — вигнання, визнати — визнання, але зобов’язати — зобов’язання. Варто знати, що під західноукраїнським впливом у тридцятих роках поширилось наголошення питання, а також визнання, завдання, навчання. Як зауважує блискучий знавець української мови С. Караванський, у такому наголошенні важко не визнати рації за мовцями, позаяк це не суперечить українським наголосовим моделям (порівняй спання, знання, брання ) [9, с. 22—23]. Інакше кажучи, хитання наголосу в трискладових іменниках між наголошенням серединного і кінцевого складу визнання — визнання пов’язане із давньою боротьбою двох наголосових тенденцій, у якій, з огляду на теперішню кодифіковану норму, набула чинности тенденція серединного (суфіксального) наголосу. Окремо виділяв наголошення слів запитання і запитання видатний учений Л. Булаховський. Таку варіянтність він пояснював виявом особливостей наголошення у південно-східних (запитання) і південно-західних (запитання) говорах. Ю. Шевельов підкреслював, що “накореневий наголос (запитання. — Авт.) у цій категорії слів становить у Галичині норму” [46, с. 132]. На думку сучасного дослідника української наголосової системи В. Винницького, попри те, що теперішні словники не визнають акцентних варіянтів іменника запитання, практика має підстави правити за літературну норму: запитання — рекомендований наголос і запитання — прийнятний (розмовний) [3, с. 349; 4, с. 218];б) відприкметникові іменники із суфіксом -ин(а) в однині зі значенням місця, простору, території та абстрактних понять мають наголос на закінченні: величина, височина, низина, новина, площина, речовина, садовина, чужина (але городина);в) іменники жіночого роду із суфіксом -к- (-ечк-, -єчк-, -очк-) у формах множини (сюди належать дво-, три- і чотирискладові слова) отримують наголос на закінченні: книжки — книжки, копійки — копійки. Вперше на цю наголошувальну опозицію між числами в іменниках аналізованого типу української мови як своєрідне, відмінне від усіх слов’янських мов явище звернув увагу Р. Брандт. Така опозиція дає можливість відрізняти родовий відмінок однини від називного множини [цит. за: 4, с. 172]. Проте функціювання в нашій мові такої тенденції не виключає можливости закріплювати подвійне наголошення, а в деяких випадках — і кореневе: бочки — бочки, кульки — кульки, але канарки. З огляду на частоту вживання, особливого коментаря потребує наголошення іменника помилка. Із другої половини ХVII століття це слово має подвійний наголос помилка. З погляду сучасної норми, рекомендованим слід вважати префіксальний наголос і прийнятним — кореневий в однині. У словоформах множини це слово починають уживати з наголошенням на закінченні з другої половини ХIХ століття, і таке наголошення нормативне зараз [4, с. 181];г) іменники чоловічого і жіночого роду із префіксами (приростками) ви-, від-, за-, на-, над-, недо- об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, утворені безафіксним способом від дієслів та суфіксальним способом (рідше префіксально-суфіксальним), здебільшого наголошували на префіксі. Це підтверджують найдавніші пам’ятки: випадок, витрата, вислуга, загадка, наклейка, наличка, наліпка, недогризок, недогарок, недобиток, перепад, перекупка, переспів, перепустка, перестрах, позначка, призов, приписка, прошарок, розпірка.У ХIХ—ХХ століттях виразно засвідчена тенденція пересунення наголосу з префікса на корінь: похід, прохід, перестрілка, переляк, напій, заробіток, а також творення подвійного наголошення: відбиток, заворот, напасть, зачин, просвіт, розвій, розбіг, приріст, затримка [4, с. 91].С. Караванський у такій тенденції вбачає російськомовний вплив, зокрема у слові подушка, яке за чинною нормою слід наголошувати подушка. Учений зауважує, що слід пильніше придивлятися до “переголошених” окупантами слів і звертатися до лексикографічних праць минулого [9, с. 17]. Цікавим є спостереження Ю. Шевельова щодо наголошення іменника уряд. У словниках Б. Грінченка і Г. Голоскевича це слово має тільки накореневий наголос: уряд. Підтверджує це і творчість М. Старицького: “По прихожих суддів і уряду”. Закріплення в мові цього слова із префіксальним наголосом — це очевидний вплив Галичини, де префіксальний наголос відчутно переважав: довіз, привіз, прихід, похід, прохід, переворот [46, с. 133];ґ) односкладові іменники, сполучаючись із числівниками два, три, чотири, зберігають місце наголосу початкової форми: два голи, чотири склади, три шляхи, два дахи. Чи не найкраще це засвідчують приклади із Шевченкової поезії.Ой три шляхи широкіїДокупи зійшлися.Не вертаються три брати.Плаче стара мати…д) непохідні прикметники наголошують на закінченні: легкий, новий, старий, тонкий, що є беззаперечним впливом галицького наголошення, попри цілковите панування у східноукраїнських говірках наголосу на корені: новий, старий [46, с. 136]. Похідні суфіксальні та префіксально-суфіксальні прикметники мають наголос зрідка на префіксі, здебільшого на корені, суфіксі й закінченні: підлітковий; виразний, визвольний, двоколірний, двоколісний, договірний, доларовий, зручний, зустрічний, кавовий, камінний, католицький, корисний, меблевий, ненависний, недоторканний, пекарський, пересічний, поміщицький, ринковий, світоглядний, стовідсотковий, фірмовий, цілий; безгрошевий, багаторазовий, безстроковий, дворазовий, домова (книга), жаданий, контрактовий, кредитовий, крицевий, мармуровий, податковий, пологовий, профспілковий, тришаровий, цукровий, шовковий, ярмарковий;безгрошовий, валовий, гуртовий, дозвільний (який дозволяє), житловий, їстівний, льодяний, маршовий, мовчазний, обтічний, судовий, текстовий, торф’яний, фаховий, хутровий, цегляний, центровий, цеховий, цифровий, цілодобовий, цільовий, чарівний, черствий. До своєрідної наголошувальної ознаки української мови, на відміну від інших слов’янських мов, належить рухомий наголос у присвійних прикметниках на -ин, що мотивовані іменниками жіночого роду I відміни. Такі присвійні прикметники і власні назви наголошують на закінченні в однині й у множині: вдовин, вдовина, вдовине, вдовині; доччин, доччина, доччине, доччині; кумин, кумина, кумине, кумині; Хомин, Хомина, Хомине, Хомині [4, с. 311];е) своєрідність наголошення дієслівних форм зумовлена не лише їхнім походженням та морфемною будовою із провідним тематичним суфіксом, а двома різними діялектними тенденціями: у південно-східних і північних діялектах усталено наголошення на закінченні, а в південно-західних — на корені, яке і досі повсюдне у розмовному мовленні всупереч нормі на кшталт дали замість дали, роблю замість роблю. Така диференціяція розпочинається з другої половини ХVIII століття, хоч вона сягає набагато глибших часів [4, с. 361]. У межах змінюваности дієслова є три наголошувальні типи: постійний наголос на корені: бесідувати, гоїти, жевріти, ненавидіти, нівечити, снідати; наголос переміщується в межах суфікса основи: торжествуєш — торжествувала; наголос на суфіксі інфінітива: вживати — вживала. Існують такі головні приписи дієслівного наголошення: склади у дієслівних закінченнях -ет-, ем- не наголошують: перейдемо, перейдете, сміємося, смієтеся; двоскладові інфінітиви з нульовим суфіксом (основою на приголосний) мають кінцевий наголос: вести, нести, брести (але бити, мити, тліти); префіксальні інфінітивні на -вісти мають подвійний наголос: відповісти, доповісти, розповісти; двоскладові дієслівні форми першої особи однини теперішнього часу мають кінцевий, а не кореневий наголос: ношу, ходжу, пишу, кажу; двоскладові родові дієслівні форми минулого часу мають кінцевий, а не кореневий наголос: була, взяла. Отож, система дієслівного наголосу менше піддалася галицьким впливам, попри те, що західноукраїнський наголос у парадигмі теперішнього часу набагато простіший: без перенесень або послідовно кінцевий (держу — держиш — держать, варю — вариш — варять) або послідовно накореневий (прошу — просиш — просять, вожу — возиш — возять) [46, с. 136].Проблемне наголошення дієприкметникових і дієприслівникових форм цікаве у їхньому зіставленні з прикметниками та дієприслівниками, зокрема: варений, печений — дієприкметник; варений, печений — прикметник; лежачи, стоячи, сидячи — дієприслівники, а лежачи, стоячи, сидячи — прислівники: не читай лежачи — не читай, лежачи на канапі; президента зустріли стоячи — стоячи біля вікна, чекали на гостей. Таке розрізнення закріпилось у сучасних словниках, працях і поетичній практиці ХХ століття [4, с. 405];є) наголошення прислівника залежить від його будови. Префіксальні прислівники мають наголос на префіксі: будь-де, врозтіч, казна-як, навзнак, навіч, хтозна-чим; на корені: відтоді, напоказ. Префіксально-суфіксальні прислівники наголошують на префіксі: знаскоку, зозла (зізла), наглухо, намертво, напохваті, начисто, донесхочу; на корені: допізна, завидна, звисока, завбільшки, заввишки, завдовжки, зсередини, по-моєму, по-своєму; на суфіксі: заразом, завчасу, поблизу, передусім, по-старому. Прислівники суфіксальної будови мають наголос на корені: високо, глибоко, дешево, передом, плавом, разом, широко; на суфіксі: голяка, гуртом, урочисто, цілком. Прислівники, утворені способом складання, мають наголос на сполучному голосному: воднораз, водносталь, водночас, насамкінець. Подвійний (варіянтний) наголос різних частин мовиЗ огляду на складність наголошення, різні діялектні традиції й тривалість нормування, низка слів має подвійний (варіянтний) наголос (див. табл.).Далі буде.
Література3. Булаховський Л. А. Наголос // Вибрані праці в п’яти томах. Том другий. Українська мова. — Київ, 1977.4. Винницький Василь. Українська акцентна система: становлення, розвиток. — Львів, 2002. 9. Караванський Святослав. Секрети української мови. — Київ, 1994. 16. Мовчун Л. Стереотипний образ української мови // Дивослово. — 2004. — № 2. 31. Сербенська О., Волощак М. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем. — К., 2001. 35. Соссюр Фердинанд де. Курс загальної лінґвістики. — К., 1998. 36. Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика. — К., 1969. 46. Шевельов Юрій. Внесок Галичини у формування української літературної мови. — Львів — Нью- Йорк, 1996.
