ЗВЕРНЕННЯ
учасників Всеукраїнської науково-практичної конференції “Комунікативна ідентифікація в інформаційному просторі України” до Президента України Віктора Ющенка, Голови Верховної Ради України Володимира Литвина, Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, працівників засобів масової інформації УкраїниВажливе надбання українців — виборена впродовж століть незалежність, демократизація суспільства, політичний та ідеологічний плюралізм — без глибоко продуманого, прозорого механізму контролю, захисту, регулювання перетворюється на непримиренну протилежність: з одного боку — демократичний принцип свободи слова, вибору, діяльності ЗМІ, а з іншого — нехтування українськими національними інтересами, яке може призвести до непоправних втрат у сфері психологічній, духовно-моральній, культурній, економічній, державного будівництва загалом.Захист національного інформаційного простору є обов’язком служб безпеки України, запорукою стійкості, незалежності держави. Адже людські спільноти творять мережі інформаційних комунікацій, через які йде інформація, що забезпечує життєдіяльність державного організму, важливих його структур, певним чином визначає місце України у світі. Національна мережа засобів масової комунікації — це один з “трьох китів”, на якому базується політика, пов’язана з державотворчими процесами, яка має необмежені ресурси для виховання національної самосвідомості, гуртування інтелігенції, формування повноцінної політичної еліти (поки що вона, як любили казати поляки, “коритна”), формування громадянського суспільства.У сучасних умовах вирішальна роль у творенні людських спільнот належить телебаченню, газетам, радіо, літературі для масового читача, аудіо й відео, а також сфері діловодства. Однак 90 % книг, які є у продажу в Україні, видані в Росії; 80 відсотків газет і журналів — не тільки російськомовні, а й за багатьма з них у той чи інший спосіб стоїть Росія; більшість фільмів, які демонструють в Україні, — або російські, або перекладені в Росії; абсолютно переважають на українському ринку касети і СD із записами “зірок” російської естради; фільми на дисках — у перекладі лише російською; на телебаченні панують російські розважальні програми; FМ-радіостанції більш ніж на 90 відсотків передають музику іноземних виконавців. Такий стан справ має у світовій політології давно усталене визначення: культурний колоніалізм. Щоб виправити цю трагічну ситуацію, потрібна досконала законодавча база, що сприяла б формуванню й утвердженню українського гуманітарного простору, в якому був би відповідний сегмент для задоволення культурних потреб національних груп (меншин), які живуть в Україні. На Заході, де ринок давно “править бал”, виписано чіткі правила його поведінки: як тільки він вступає у суперечність з державними, а отже, національними інтересами, закони такого ринку в тій чи іншій сфері перестають діяти. В Україні ж телерадіоефір, за оцінками фахівців, на 90 % заполонений чужоземною агресивною, насильницькою, порнографічною масовою “культурою”, брехливою і цинічною рекламою. Велика кількість FМ-радіоорганізацій і телекомпаній, на відміну від дротового мовлення Національної радіокомпанії, “годує” українських громадян спримітивізованими витворами, сурогатами, видаючи їх за модерне мистецтво, пропагує “естетику зла”, денаціоналізує, тобто зросійщує, американізує і навіть африканізує дітей, підлітків, як і загалом суспільство. Псевдобізнесова, псевдоринкова політика, у якій застрягла велика кількість радіотелеорганізацій, друкованих видань, не допомагає утвердженню високих моральних, духовних, національних ідеалів, української патріотично-громадянської свідомості. Навпаки, велика кількість так званих рейтингових передач — витончений засіб масового психопрограмування, спрямований на нівелювання природної сутності українців, знищення культурно-національного життєвого середовища, історичної пам’яті, українського державницького духу, що загрожує безпеці української нації, держави. З 19 мільйонів радіоточок, які функціонували в Україні на початку 90-х років минулого століття, нині діє лише приблизно 5 мільйонів. Кількість їх безупинно зменшується. Якщо мислити стратегічно, керуючись насамперед національно-державницькими інтересами, то потрібно відновити зруйновану (може, й зумисно, щоб не чути було українського слова, поробити українців “глухими” до нього!?) мережу дротового радіомовлення. Зрозуміло, що це вимагає грошових затрат. Та кошти можна виділити, але треба позбутися байдужості, аполітизму, зневаги до інформаційно-національної безпеки України. Комуністична партія в недалекому минулому для реалізації своєї антинародної, протиукраїнської, антигуманної політики знаходила кошти, щоб скрізь було чути голос Кремля. Українська держава також може й у нинішній скрутний час віднайти гроші для того, щоб у кожній оселі працювала радіоточка, доносила до сердець людей суть української національної ідеї. Нехай цей “анахронізм більшовицької епохи” попрацює на утвердження української України. Адже кабельне телебачення в Україні бурхливо розвивається. Чи не тому, що за змістовим наповненням воно неукраїнське?Цифрове телерадіомовлення повинно базуватися на принципах розширення й утвердження українського національного інформаційного простору. Чи з його впровадженням буде забезпечено громадян України належними технічними засобами (приймачами), щоб можна було приймати усі три програми Національної радіокомпанії України? Надзвичайно важливо, щоб громадянам України були створені усі належні умови для слухання українських за духом і мовою передач Національної радіокомпанії України. А може трапитися так: дротове радіо остаточно зруйнується, а інших засобів, щоб у кожній оселі можна було слухати Українське радіо, не буде. Інтернет-ЗМІ, з огляду на їхню “економність”, гнучкість і здатність краще адаптуватися до мінливих реалій, мають шанс упродовж найближчих кількох років перейти на якісно інший рівень функціонування. Це вимагає від керівництва університетів та інститутів, від усіх кафедр, пов’язаних із проблемами соціальних комунікацій, звернути посилену увагу на вишкіл фахівців у галузі онлайнових ЗМІ.Найактуальнішим нині у сфері ЗМІ (державних і приватних) є створення здорового морально-психологічного мікро- і макроклімату для порозуміння і об’єднання різних реґіонів України задля спільного розв’язання соціально-економічних проблем, питань розвитку української мови, освіти, науки, культури на національних засадах. Головне — об’єднати українську націю не насильницьким підпорядкуванням одних соціальних груп чи класів іншим, а усвідомленням спільних інтересів, прагненням зберегти самобутність народностей, до чого громадяни мають іти шляхом взаємопізнання, взаєморозуміння, злагоди. Цьому активно можуть сприяти обмінні теле- і радіопередачі й сторінки в газетах Східної, Південної, Північної, Західної й Центральної України. Інформаційна війна за серця і розум українців набирає найнебезпечніших обертів. Її зміст втілюється у старі й нові форми впливу на читачів, глядачів, радіослухачів. Кардинальна мета агресорів — не допустити всебічного формування і утвердження української національної ідентичності, яка є найпотужнішим морально-психологічним підґрунтям, фундаментом розвитку української України.До антиукраїнських агресивних інформаційних складників належить тема про загальноросійський народ. Ідеологічною зброєю дореволюційних російських політиків була концепція загальнослов’янської єдності. У часи комуністичного режиму для білорусів, росіян і українців придумали концепцію “древнерусской” народності; активно пропагували нову історичну спільність людей різних національностей — радянський народ, для якого пріоритетні російська мова, культура. Все, що не російське, комуністичне керівництво вважало консервативним, пережитками українського буржуазного націоналізму. Фальшива версія “общерусского народа”, “малорусской ветви Великороссии”, “общерусского языка”, як і московський неославізм, є лише позолотою для імперської пастки, яка одурманює, отруює українство. Багато ЗМІ в Україні під впливом Москви і промосковських власників та політиків перетворилися на антидержавні та підривні органи, що діють за законами психологічної війни. У деяких наших реґіонах дуже мало лояльних до України ЗМІ, дає змогу створювати своєрідне “інформаційне гетто”, куди позитивна інформація про Україну пробивається уривками й епізодично. А це, в свою чергу, створює ідеальні умови для масового маніпулювання свідомістю людей, яких штучно ізолювали від повноцінної та різноманітної загальноукраїнської інформації. Таких людей можна організувати й кинути “на амбразури”, втягти в будь-яку авантюру. Не випадково спроби розблокувати “інформаційне гетто” викликають абсолютно істеричну реакцію в їхніх “архітекторів” — внутрішніх і зовнішніх антиукраїнців.Відомо, що безпам’ятні після себе не залишають нічого. Безпам’ятні — генетична сировина для інших культур, а отже, і для інших держав. Політика національної пам’яті — це політика поваги до себе і до інших. Етнос, народ повертається до своєї гідності через історію, національну історичну пам’ять, на основі якої формується історична свідомість народу у визначенні його майбутнього. Недарма стільки видатних мислителів писали, що той, хто контролює минуле, визначає й майбутнє. Тому нинішня соціально-економічна, політико-ідеологічна, морально-психологічна ситуація в Україні вимагає особливо уважного і виваженого підходу до очищення пам’яті від брехні, утвердження правди як духовного поняття. Адже нація не може жити й успішно розвиватися, коли вона не має чіткої духовної платформи, сформованої на основі фактів історії, яку пишуть неупереджено, де не приділяють належної уваги патріотичному вихованню людей. Закликаємо представників законодавчої, виконавчої й судової влади, політиків, усіх працівників засобів масової інформації, національно свідомих українців пропагувати й утверджувати в народній свідомості ідеали україноцентризму, сутність якого визначається категоріями національної гідності, патріотизму, повагою громадян до Української держави, цілеспрямованою працею задля всебічного розвитку всіх життєвих сфер і забезпечення добробуту людини, збереження її духовних і культурних надбань; всі політичні події у світі та в Україні розглядати крізь призму національних інтересів України, обстоювати її добре ім’я та рівноправність у світовому співтоваристві.Надія Бабич, професор кафедри історії і культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича;Галина Грицько (Шаповалова), доцент кафедри журналістики Ужгородського національного університету;Надія Зелінська, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства;Іван Крупський, доктор історичних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка;Василь Лизанчук, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імені Івана Франка, академік Академії наук вищої освіти України;Ігор Лубкович, доцент, декан факультету масової комунікації та інформаційних технологій Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка С. Дем’янчука (м. Рівне);Ігор Михайлин, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри журналістики Харківського національного університету імені В. Каразіна;Михайло Присяжний, доцент, декан факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка;Олександра Сербенська, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, академік Академії наук вищої школи України;Людмила Ткач, професор кафедри сучасної української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича;Олена Федоренко, доцент кафедри журналістики, реклами та PR-технологій Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького;Юрій Фінклер, доктор філологічних наук, доцент, завідувач кафедри редакторської та рекламної майстерності Галицького інституту імені В. Чорновола національного університету “Києво-Могилянська академія”.Всього понад 50 підписівм. Львів, березень 2009 року
