ДЕ ДВОЄ ЗІБРАЛИСЬ В ІМ’Я МОЄ…

Леонід ТОМА, м. ХарківГромом обпалена чорніла над шляхом народів тополя-Україна. І вже чорне вороння злетілось на її мертве сухе гілля, і вже з висоти Чумацького Шляху не стало видно її, й тут наче сам Господь Бог сипнув над нею золотий мак зірок — може, щось і зійде?І як видиво незбагненне, з’явились два зелені пагони на тополі й так зелено затріпотіли листочками, що і тополя ожила. Подивилась на себе у високе люстро вічних небес, війнула вітрами, вигнулась гінким станом над землею і небом, над долею і недолею.Два пагони — й ожила Україна Шевченком і Гоголем, заплакала і засміялась, зібрала в білу хату над Дніпром увесь свій рід, і зродилася пісня, що в ній — душа України.Символ Московської імперії — двоголовий орел якнайкраще характеризує її імперіалістичну сутність.По-перше, сам орел, що колись символізував Західну і Східну Римські імперії, запозичений, а точніше, “прибраний” у Візантії. Згодом московити “прибрали” й  наймення Русь-Росія. По-друге, “подвійна” гра, подвійна мораль стали візитівкою Московської імперії. По-третє, “ординський” початок Московії, про який Карамзін висловився, що Москва зобов’язана своєю величчю ханам, спричинив такий генетичний конгломерат, який витворив потворну подвійність як стиль життя.Шевченко і Гоголь — два великі українці, які вийшли на історичну арену саме тоді, коли хижий двоголовий птах Російської імперії терзав Україну. В ній уже майже не було ознак державного, національного і культурного життя. За висловом Шевченка, “Перший”, що розпинав нашу Україну, і “Вторая”, що доконала вдову-сиротину, були впевнені у перемозі двоголового орла, у тому, що Україна навіки потоне в глибинах історії. Однак поява Шевченка і Гоголя засвідчила протилежне: Україна отримала “друге дихання”.І Шевченко, і Гоголь, і перед ними Сковорода — вічні мандрівники. Сковорода шукав свою “горню республіку”, Шевченко мандрував зі злої волі “Неудобозабываемого Тормоза”, як він називав царя Миколу І у “Щоденнику”, Гоголь мандрував, бо розумів, що Україна не може захистити таланту письменника. “Август-язичник, посилаючи у вигнання Назона до диких гетів, не заборонив йому писати і малювати. А християнин Микола заборонив мені і те, й друге. Обидва кати. Але один з них кат-християнин дев’ятнадцятого століття” (“Щоденник”).Микола Гоголь в “Авторській сповіді” зазначав: “У житті моєму передбачається якась велика самопожертва, і саме для служби моїй вітчизні я повинен буду виховатись далеко від неї”. Він страждав у Петербурзі й, розповідаючи про Італію, яка нагадувала йому рідну Україну, писав: “Я народився тут. Росія, Петербург, сніги, падлюки, департамент, кафедра, театр — все це мені снилось”. Гоголь прирівнював подвижницьку письменницьку працю до духовного подвигу — “нема вище призначення, як звання монаха”.І Гоголь, і Шевченко мріяли про родинне життя. І якщо для Гоголя воно відбулося у рідній Василівці, де жила його мати, то Шевченкова мрія про “хату над Дніпром” супроводжувала все його життя.Вони обидва добре знали справжню історію України і самі були козацького роду. Про це свідчать родоводи письменників, серед предків яких зустрічаємо козаків. Ще донедавна від широкого загалу було приховано родовід Миколи Гоголя, серед предків якого — Остап (Євстафій) Гоголь. 1648 року він був ротмістром “панцерних” козаків у польському війську в Умані. Однак тільки-но розпочалися бойові дії між козацькою та польською арміями, ротмістр Гоголь разом з підлеглим відділом важкої кавалерії переходить на бік повстанців. Остапа Гоголя потім неодноразово обирали наказним гетьманом Війська Запорозького і він керував багатьма козацькими формуваннями. 1675 року полковник Остап Гоголь став гетьманом Правобережної України від імені короля Яна ІІІ Собеського.Микола Гоголь ще з дитинства з уст батька — українського драматурга Василя Гоголя знав про козацьке минуле роду.Тарас Шевченко теж із уст діда чув про героїку українського народу. Про це він пише у передмові до “Гайдамаків”: “Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей”. Пам’ятаємо, як пристрасно звучить мотив братерства у “Тарасові Бульбі” — “немає уз святіших за товариство”, пам’ятаємо зарізаних синів Ґонти, які зрадили свою віру, і вбитого Тарасом Андрія, який знехтував “узами товариства”. “Гайдамаки” і “Тарас Бульба” — вершинні злети українського духу, в них затавровано зраду як смертний гріх. Шевченко знав і цінував твори Гоголя і бачив у ньому великого українця. Шевченко усвідомлював, що він і Гоголь — два крила української культури. У “Щоденнику” він зазначає: “У епілозі до “Чорної ради” П. Куліш, говорячи про Гоголя, Квітку і про мене, грішного, вказує на мене, як на великого, самобутнього поета”. Великий Кобзар вбачав у Гоголі соратника у боротьбі за розкріпачену людську душу.“О, Гоголь, наш безсмертний Гоголь! Якою радістю пораділа б благородна душа твоя, побачивши навколо себе таких геніальних учнів своїх. Друзі мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за цю бідну, брудну, опаскуджену чернь! За цього зневаженого безсловесного смерда!” У листі до чернігівського губернатора П. Гессе Шевченко підкреслює, що історія Південної Росії вражає кожного своїми подіями і напівказковими героями, народ дивовижно оригінальний, земля чудова. І все це досі ніким не представлено перед очі освіченого світу, тоді як Малоросія давно має власних композиторів, живописців, поетів. Шевченко розумів, що саме Гоголь зробив для цього найбільше, захищав його творчість від поверхових суджень. У листі до В. Рєпніної він пише: “Випадково якось зайшла мова у мене з вами про “Мертві душі”. І ви відгукнулись надзвичайно сухо. Мене це вразило неприємно, тому що я завжди читав Гоголя з насолодою. Мене чарує ваше теперішнє враження — і про Гоголя, і про його безсмертний твір! Я в захопленні, що ви зрозуміли істинно християнську мету його! Так!.. Перед Гоголем треба благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! Гоголь — істинний відун серця людського! Наймудріший філософ! І найбільш піднесений поет повинен благоговіти перед ним як перед людинолюбцем! Я ніколи не перестану жалкувати, що мені не вдалося познайомитися з Гоголем”. Є свідчення й Гоголя: “Я знаю і люблю Шевченка як земляка і обдарованого художника; мені вдалось і самому дещо допомогти у першому влаштуванні його долі”. Ми знаємо, що Гоголь перебував у товариських стосунках із Жуковським, який і організував лотерею для викупу Шевченка. Вочевидь до цього долучився і Гоголь, який ніколи не оприлюднював своїх вчинків, навіть у заповіті передавав значну частину грошей для заохочення талановитих студентів, однак ім’я мецената мало зберігатися в таємниці.В особі Гоголя Шевченко бачив літописця людського духу, української історії, її пісень, які він сам підніс на вершину класичної поезії. Гоголь, характеризуючи українські пісні, підкреслював їх діалектичну сутність, дивовижну багатогранність: “…коли думки незбагненно дивно в різноголоссі звучать внутрішньою суголосністю…” Для українського народу пісні стали “усною Біблією” історії. Про це Гоголь написав у “Погляді на складання Малоросії”: “Народ, який складає одне із помітних явищ європейської історії, яке, можливо, одне стримало цей спустошливий розвиток двох магометанських народів, що загрожували поглинути Європу”. Про народ, який мало кого цікавив у той час у Західній Європі, Гоголь говорить так, як говорили про внесок у світову історію, скажімо, давніх греків чи римлян. Гоголь професійно вивчав історію і планував написати історію України. Серед його вчителів був предтеча німецького романтизму Гердер, який у своєму “Щоденнику моєї подорожі в 1769 році” писав: “Україна стане новою Грецією. Прекрасне небо, що розпросторюється над цим народом, його весела вдача, музичність, щедрі ниви і т. ін. колись пробудяться”. Становлення цієї нації, виокремлення із всесвітнього загалу неповторного обличчя і було в центрі уваги Шевченка і Гоголя.Але двоголовий птах імперії не дрімав. Скрізь, на всьому був відбиток його потворних пазурів. Про це свідчить Шевченко у “Щоденнику”: “Де ж причина цих злиднів? У вірмено-татарсько-калмицькому народонаселенні (йдеться про Астрахань — Авт.), чи в іншій якій політико-економічній пружині? Останнє вірогідніше”. Шевченко бачить в історичній тяглості “орлино-двоголові” криваві справи державного російського орла. Вони починалися ще в ординській історії Московії, їх продовжив Іван Лютий (так називали мешканці сплюндрованого московськими військами Новгорода Івана ІV). Так іменує його в “Щоденнику” і Тарас Шевченко: “Повертаючись на пароплав, я побачив праворуч від дороги пам’ятник, споруджений над кістками убитих при взятті Казані царем Іваном Лютим”. Передові люди Росії, зокрема родина Аксакових, зворушливо опікувались долею двох великих українців. У Аксакових жив Гоголь і бував Шевченко, про що він зазначає у “Щоденнику”: “Вся родина Аксакових непритворно сердечно співчуває Малоросії, її пісням, і взагалі її поезії”. Т. Шевченка щиро привітав видатний математик українського походження М. Остроградський, який “прийняв мене з розкритими обіймами”. Ще раніше талант великого українського поета помітив і підтримав видатний російський художник Карл Брюллов. Однак рапсод і художник Шевченко ні на хвилину не забував про своє призначення, про що щиро зізнавався: “В тіні його (Брюллова — Авт.) витончено-розкішної майстерні, як і в спекотному дикому степу наддніпровському, переді мною майоріли тіні мучеників, наших бідних гетьманів… Переді мною красувалась моя прекрасна, моя бідна Україна”.На початку літературної творчості Гоголь, який ще не обрав захисної маски, захоплено зізнавався вченому-етнографу М. Максимовичу: “Туди, туди! В Київ! У древній прекрасний Київ! Він наш, він не їхній, неправда. Там, чи навколо нього, діялись діла старовини нашої”. У листі до О. Пушкіна Гоголь продовжував розвивати свою мрію про написання історії України, він підкреслював, що захоплюється зарані, коли уявить, як закиплять його труди в Києві… Там Гоголь мріяв закінчити історію України і Півдня Росії, написати історію “у її справжньому вигляді”, якої донині, на жаль, не тільки на Русі, але навіть і в Європі нема”. Гоголь вірив, що Київ перетвориться на “руські Афіни, богоспасенне місто наше”.І Шевченко, і Гоголь — це ті, про яких сказано: “де вас двоє, там і церква моя”. Обидва вони глибоко віруючі й понад усе ставили гуманістичну сутність християнства. Глибока віра у милосердя Господнє, у вищу справедливість допомогла Шевченкові подолати хижу сваволю двоголового орла, який терзав душу й тіло українського Прометея.Ще змалку захоплювався Тарас Шевченко незрівнянно високою поетикою псалмів і сам пізніше створив високохудожні “Подражанія псалмам”, що в них славив духовність, справедливість, вистраждану істину, яка завжди світиться у вірі. Християнська віра Шевченка передбачала, як і в Сковороди, якого він змалечку “списував”, суверенність душі, захист своїх переконань, свободу мислення і творення.“І я від глибини душі дякую моєму всемогутньому Творцю, що він не допустив жахливому досвіду торкнутися своїми залізними кігтями моїх переконань, моїх дитинно-світлих вірувань” (“Щоденник”).Віра Гоголя, який наприкінці життя здійснив подорож до Гроба Господнього, була позбавлена фанатизму й ортодоксальності, притаманних російській православній церкві. У “Вибраних місцях із листування з друзями” є лист “Християнин іде вперед”, де автор підкреслює, що віра зміцнює людину протягом усього життя. Вічний двигун — душа людська — ось перша передумова поступального руху до істини, тим часом, як розум здійснює в людині “поліцейську функцію”, він може тільки впорядкувати і розставити на місця те, що вже є в людині. У високій християнській вірі до Шевченка і Гоголя долучається Пантелеймон Куліш, один із перших перекладачів Біблії українською мовою. Куліш, можливо, як ніхто розумів потенціал і значення Шевченка-поета і Шевченка-пророка. Його доречні поради і зауваження Шевченко цінував. Характерно, що й Микола Гоголь звертає увагу на особистість Куліша: “Я бачу теж багато достоїнств у письменнику, який підписує під своїми творами ім’я: Куліш. Цвітастий стиль і велике знання звичаїв Малої Росії говорять про те, що він міг би прекрасно написати історію цієї землі”. Таку історію Куліш написав, і називалась вона “Записки о Южной Руси”. Шевченко був у захопленні від цієї книги, яка стала для нього живильним джерелом на засланні.Шевченко пише до свого друга Я. Кухаренка: “Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу “Записки о Южной Руси”, писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ся дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то випиши, не будеш каятись. Такої доброї книги на нашому язику ще не було друковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на долоні показана”.По-різному склались долі Шевченка і Гоголя. Невпокорений бунтар Шевченко, який написав сатиру на самого царя, і досить обережний Гоголь, який розумів, чим може закінчитись пряме протиборство з двоголовим орлом. Гоголь обрав інший шлях — він добровільно покинув Росію, щоб під небом Італії, яке нагадувало йому українські небеса “зсередини”, нищити байдужість і жорстокість імперії. Шевченко став на прю з хижим птахом російського царизму. Але обидва вони зуміли одержати моральну перемогу над ним, запалити серця, що прагнули свободи. “Де двоє зібрались в ім’я моє”… — так сказала б Україна, маючи на увазі двох великих своїх синів — Шевченка і Гоголя.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment