ВБОЛІВАННЯ І ЗАХИСТ

Штрихи до портрета Юрія Мушкетика

Олесь ЛУПІЙ,м. КиївОдного вересневого, щедро осонценого дня 2006 року ми з Орестом Сливинським, відгукнувшись на запросини Юрія Михайловича Мушкетика, прибули до його домівки у затишній Кончі-Озерній, Невисокі ворота легко відчинилися, що сьогодні є рідкістю, і сам господар зустрів нас, запросив до будинку, де нас привітала усміхнена Ліна Сергіївна, їхня дочка Оксана та онук Гліб. Нам з Орестом було цікаво оглянути творчий кабінет живого класика української літератури і колишнього голови Спілки письменників, з яким ми працювали упродовж цілого десятиріччя. Було про що поговорити, що згадати. А після смачного обіду ми на якийсь час усамітнилися у глибині саду, звідки було добре видно густо зарослі береги річки Конки, сірувату з виямками дорогу, що звивалася поза невисокими огорожами, ховаючись між гіллястими деревами. 

Юрій Михайлович, надзвичайно оригінальний оповідач, відкривав нам цікаві історії знаменитої Кончі-Заспи, розповів про колишніх сусідів-письменників, які вже відійшли у засвіти: Олеся Гончара, Миколу Бажана, Андрія Малишка, Любов Забашту, Василя Швеця, ділився враженнями від останніх подій, а то враз змахнувши рукою у бік дніпровських заплав, пристрасно заговорив про зухвальство сучасних скоробагатьків, які, попри протести громадськості, загарбують останні гектари колись вільних, доступних для всіх земель. Він часто повторював: “Якби ви бачили, це справжнє дикунство”, а врешті запропонував пройтися тією дорогою, якою, до речі, він і сам ходить мало не щодня до улюбленого берега, де не так сподівається спіймати рибину, як продовжити сюжетну лінію, знайти цікавинки для характерів героїв нового роману чи повісті. Ідучи повільно, але впевненим кроком, Юрій Михайлович продовжував розповідати конча-заспівські історії, водночас пильно стежив за своїм внуком Глібчиком, якому постійно хотілося випередити нас і не на дорозі, а обов’язково в гущавині поміж верболозами, де могли бути глибокі виямки та всякі плазуни. А коли перед нами відкрилася галявина, що аж сяяла золотистими пісками під сонцем, він із болем сказав: “Ось погляньте, що вони зробили…”Ще ж недавно увесь цей простір був зеленим, вкритим густою муравою, кущами, аж сюди сягала заплава, тут гніздилися рідкісні птахи, була риба, а нині все засипане пісками…Так, перед нами була сумна картина, яку не можна описати звичайними словами, не можна передати щемні почуття, що переповнили наші серця. Вдалині стояли екскаватори, вантажні машини та інша техніка, де, як можна було здогадуватись, нові власники цього простору готувалися до початку будівельних робіт, щоб споруджувати дачі, палаци та хороми для сучасних магнатів. Прикрим було і те, що ніхто із високопосадовців, до яких листовно зверталися члени письменницького кооперативу, навіть не відповіли.Ми довго стояли на цій галявині, думалося про подібну долю інших заплав і самої річки Конки, про долю нашої літератури, врешті про долю України. Бо якщо з байдужістю і далі дивитися на те, що собі дозволяють знахабнілі бандюки, то незабаром може статися і найгірше — можемо втратити незалежну державу і знову опинитися у рабстві.На зворотному шляху Юрій Михайлович сказав, що має ще надію на Президента, до якого звернувся з колегами-письменниками — адже досить його одного розпорядження, щоб зупинити цю вакханалію. Так ми і попрощалися того погожого надвечір’я з нашим старшим колегою, сповнені почуттям вдячності за гостинність та позитивну енергію, що передалася нам. Нині, у день вісімдесятиріччя Юрія Мушкетика, думаючи про його життя і творчість, я не випадково згадав ту зустріч. Так, як він уболівав за зруйновані дніпровські заплави, уболівав і вболіває за кожен свій роман чи оповідання, точніше сказати, що всі його твори з’явилися від уболівання за щось особливо дороге йому. Так з’явився його перший історичний роман “Гайдамаки”. І хоч дослідник творчості письменника І. Семенчук твердив, що автор пішов за одноіменною поемою Тараса Шевченка, думається, що такий роман був написаний через уболівання за поразку народних месників, яким вдалося через століття після Хмельниччини підняти десятки тисяч колись вільних, а тоді покріпачених українців на нечуваний здвиг для захисту національної гідності й честі… Як письменник уболівав за свій роман та його героїв, свідчить і те, що він через сорок років знов повернувся до тієї теми у романі “Прийдімо, вклонімося”, до речі, одному із найкращих його творів. Появу цього роману спричинили нові документи, раніше засекречені, та народні перекази, фраґменти втраченого гайдамацького літопису. Та правда виявилася ще страшнішою — війська царської Росії допомагали польській шляхті упокорити повсталих українців, передали на муки і смерть Івана Ґонту, а підступно схопленого Максима Залізняка запроторили на каторжні роботи в Сибір. Ю. Мушкетик не міг не написати новий роман про гайдамацький рух, бо як промовчати про раніше засекречені імена героїв, якими сьогодні ми повинні пишатися?Історичний роман “Яса” — це уболівання за долю українського козацтва у XVII столітті, яка так нещасливо склалася після смерті Богдана Хмельницького. Роман “Гетьманський скарб” — уболівання і гордість за наказного гетьмана Павла Полуботка, який достойно витримав поєдинок із кривавим російським царем Петром, загинув, але не зганьбив себе й Україну. Роман “На брата брат” — це трепетне уболівання за гетьмана Івана Виговського — великого патріота і дипломата, якому мало не щодня доводилося змагатися з претендентами на гетьманську булаву, і який зумів разом із татарською підмогою розгромити багатотисячне російське військо під Конотопом, хоч врешті й не скористався із такої блискучої перемоги, не спрямував своїх полків на Москву (може, відтоді Україна і стала б по-справжньому незалежною).Усі твори Ю. Мушкетика — це своєрідна історія України в художніх образах: тут держава Богдана Хмельницького, держава Івана Мазепи, царська неволя, більшовицьке рабство, боротьба з фашистською навалою, зародження непокори у серцях молодих українців і здобуття незалежності. Історія глибока, трагічна, але й героїчна.Творам Юрія Мушкетика щастить на читачів, на численні відгуки в газетах і журналах, жодної його книжки не обминули увагою критики, і це зрозуміло, бо кожен його роман, повість чи новела ставали своєрідною подією в літературі, цікавим матеріалом для досліджень і роздумів. Вже не кажу про те, що Ю. Мушкетик — один із небагатьох майстрів сюжету і тих небагатьох авторів, яких нині охоче читають в Україні. Він виробив власний стиль, манеру творення характеру, в нього власні мовносинтаксичні таємниці. У кожному його образі є щось неповторне, і тут автор нагадує художника, який, доки не знайде чогось цікавого, своєрідного в рисах та манерах людини, не почне малювати портрет. Ось лише окремі штрихи, з яких починалося творення образу кошового отамана запорожців Івана Сірка з роману “Яса”: “Його обличчя здавалося вирубаним з темного каменя, і весь він був неначе тесаний з однієї кам’яної брили… Сидів замислений, суворий, дивився на степ…”Багато може зацікавити у мистецькій манері письменника, чого не знайдете в інших майстрів слова. Про це досить влучно написав М. Жулинський у передмові до книжки оповідань “Суд”: “Юрій Мушкетик часто використовує художній прийом, який можна було б назвати “ідейно-моральний турнір віків на полігоні історії”. Він випускає насупроти часу проблему і напруженням думки та уяви заряджає її конфліктною енергією”. Саме такий прийом застосований під час створення повісті “Суд над Сенекою” та в новому, щойно опублікованому в журналі “Київ”, романі “Плацдарм”, де відтворено події XVIII і XX століть на Київщині, учасниками яких були прапрадіди і праправнуки. Не переповідатиму сюжету цього цікавого твору, тільки зазначу, що образи запорожця Кирила Чепіги і колишнього фронтовика, учасника визволення України від фашистських загарбників Родіона Чепіги належать до найкращих у творчому набутку письменника.А ще варто сказати про багатогранність таланту Юрія Мушкетика, адже він не лише видатний прозаїк і публіцист, а й культурно-громадський діяч, організатор, який брав участь у заснуванні товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка, Народного руху України, Конґресу української інтелігенції, понад п’ятнадцять років очолював Спілку письменників. Нині мені приємно згадати, що упродовж тривалого часу (1991—2001 рр.) мав честь бути у команді Мушкетика, про що можна написати цілу книжку, адже майже щодня доводилося з ним розв’язувати важливі питання, які стосувалися самої організації, друкованих органів, видавництва, будинків творчості, Літфонду, особистих справ багатьох письменників. Я ніколи не бачив, щоб Юрій Михайлович залишався байдужим, він завжди шукав вихід, навіть із найскладніших ситуацій. Пам’ятаю, як він непокоївся, довідавшись, що московський Літфонд після проголошення незалежності припинив фінансування будівництва нового будинку Спілки у Києві, спорудити який планували на Володимирській вулиці й уже було затверджено проект. Пам’ятаю, як він напучував мене, відряджаючи до Москви на спільне засідання секретаріату Спілки СРСР та Літфонду, де довелося відстоювати наше право на будинки творчості у Ялті та Коктебелі, на виплату матеріальної допомоги українським письменникам-ветеранам війни. Що й казати, нелегко доводилося у ті роки, адже Спілка була тоді одним із штабів народно-демократичного спротиву, щоденно в усіх кабінетах і залах відбувалися різні засідання, приходили люди з Києва та областей зі своїми проблемами, і для всіх Юрій Михайлович знаходив час і знав, що сказати, як зарадити справі. А як опікувався він молодими літераторами, читав рукописи учасників конкурсу “Гранослов”, та й досі як член журі конкурсу “Коронація слова” читає багатосторінкові рукописи і радіє, натрапивши на справді талановиті твори.Серед численних заслуг Юрія Мушкетика як культурно-громадського діяча — заснування разом із професором Михайлом Наєнком відділення літературної творчості у Київському університеті, де навчаються найздібніші юнаки і дівчата. Окреме дослідження можна написати про діяльність Ю. Мушкетика на просвітянській ниві. Тільки він знає, у скількох школах, гімназіях та університетах довелося йому виступати, скільки книжок він подарував читачам, бібліотекам. Багатьом на все життя запам’яталися його пристрасні виступи на Шевченківських вечорах у Київській опері, коли він дошкульно критикував міністрів і навіть президентів за недержавницьку політику щодо відродження української культури, утвердження української мови, байдуже ставлення до спадщини видатних митців. Тут згадуються і його численні виступи на Міжнародному Шевченківському святі в різних областях України.Винятковий ерудит, енциклопедист, він завжди говорить щось нове і цікаве про українського генія і про молоді таланти, про завдання кожного, хто зважується працювати зі словом, творити світ, який приваблював би і зачаровував. На багатьох тих виступах я бував, бачив, як щиро вітають нашого старшого колегу численні шанувальники красного письменства.Щойно побачив світ новий роман Юрія Мушкетика, віриться, що вже написано перші сторінки ще одного твору, бо не може такий майстер задовольнятися зробленим, не може не вболівати за те, що нині діється в Українській державі, яку він так любить, задля якої працював упродовж усього життя. Дай Боже Вам, вельмишановний Юрію Михайловичу, з роси та води на багато літ міцного здоров’я, творчого настрою і нових книжок! 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment