А МРІЇ ЛЕТЯТЬ ЗА КОРДОН

Анна АКАТЬЄВА,м. НіжинСтудентські роки! Незабутній і яскравий час, останній рубіж шаленого і майже безтурботного життя перед повним відповідальності майбутнім. А що ж тоді? Так ніяково інколи заглядати у замкову шпаринку невідомого завтра. Страх і сподівання, схрестившись, проростають у душі, мов загадкова культура, що в буянні весняного цвіту обіцяє принести невідомі плоди. Отак від сесії до сесії то виникають, то знову ховаються суворо-реальні думки. Інколи, блукаючи тенетами Інтернету, раптом надибаєш вакансії, погортаєш кілька сторінок і розчаровано подумаєш, що підходящого місця тобі, без якихось особливих зв’язків, досвіду роботи сподіватися марно, до того ж, відчуваєш неабиякий потенціал і амбіції, тож маєш претензії на гідну оплату праці, яку роботодавці майстерно зводять до мінімуму. Уява малює образи щасливого зарубіжжя, яскраві картинки з життя західних країн зваблюють свідомість, і думки вже летять туди, де, здається, чекає справжній рай можливостей.Отак міркуючи над проблемою, згадала, як на одній із вечірок ми з друзями влаштували щось на кшталт консервування мрій. Було весело, всі підхопили ідею і взялися занотовувати бажання, створювати власний образ через 15 років. Перед тим як заштовхнути папірець у пляшку, домовилися вголос прочитати написане. Без умовлянь, адже справа добровільна, товариші зачитували: “Мені 33 роки, бізнесмен, маю сім’ю, будинок, двох дітей, отримав громадянство США. Нарешті вдалося! Андрій”; “Вродлива, успішна, заміжня за заможним американцем, маю дитину, власниця мережі салонів краси. Оксана”; “Ха-ха! Народ, привіт із Нідерландів! Запрошую на новосілля у власний крутий маєток! Стьопка”. Через 15 років ми знову зберемося, щоб відкоркувати “пляшку мрій” і з’ясувати, що кому судилося. Дивно, але більшість мрій спрямовано саме за кордон. На жаль, маємо ситуацію, коли той, хто хотів би пов’язати життя з наукою, зробити внесок у розвиток світових доктрин, не вбачає можливостей для самореалізації в Україні. Той, хто ставить за мету прибуток, власну бізнесову справу, не бачить варіантів впровадити задуми на Батьківщині. Хтось тяжіє до спокою, стабільної роботи, гарантованої вчасної заробітної платні, соціальної захищеності, але і він також давно зневірений, що це надасть земля під синьо-жовтим знаменом.Це думки молоді, тих, на кого чекають, мов на проліски напровесні, сподіваються, що саме їм поталанить змінити стократ реформовану та, мабуть, хронічно хвору систему. Проте вкотре доведеться Україні без надії сподіватись. Варто лише глянути правді у вічі: український ринок праці переповнений, безробіття сягає апогею, а бідолашним студентам без досвіду роботи безперестанку мигає червоне світло. Вони приречені стояти на перехресті або обирати інший шлях, що більшість і робить.Отака вона — гірка правда. Без жодних розмежувань на бідних і багатих існує велике бажання залишити Україну. Діти олігархів уже давно навчаються в іноземних закладах, рідну мову, мабуть, забули, а може, й не знали. Діти робітників з усіх сил гризуть граніт науки вдома, щоб згодом уподібнитися траві, що пробивається крізь асфальт, прорубати собі шлях у Європу.І це аж ніяк не тішить. Сумно, прикро. Де ж вихід? Де та Аріадна, що подарує чарівний клубок, який виведе з лабіринту? Куди інвестувати знання? Кому присвячувати перемоги?І знову запитання без відповідей…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment