ПОЛЕГЛІ НА ВЕРЕЦЬКОМУ ПЕРЕВАЛІ

Володимир ПІПАШ,голова правління Закарпатського об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка,депутат обласної радиПредставники української громадськості Закарпаття впродовж багатьох років домагалися проведення на Верецькому перевалі — своєрідній межі Закарпатської та Львівської областей, розкопок, що дадуть змогу знайти та перепоховати останки карпатських січовиків, розстріляних тут у березні 1939 р. польськими та угорськими окупантами. (До жовтня 1918 р. перевалом проходив державний кордон між угорською й австрійською частинами Австро-Угорської імперії, з 1919 р. до березня 1939-го — між Чехословаччиною та Польщею). Звернення до обласної влади про це приймали наприкінці 1990-х та на початку 2000-х рр. кілька крайових конференцій Народного руху України. Згідно зі свідченнями багатьох ще живих на початку дев’яностих років, які опублікував доктор історичних наук, професор Ужгородського національного університету Василь Худанич у книжці “Світове братство Карпатська Січ”, загальна кількість жертв окупантів — майже 600 осіб. Два роки тому, розпочинаючи підготовку до відзначення 70-річчя Карпатської України (це вимагає часу), я як депутат розробив проект рішення Закарпатської обласної ради, в якому був пункт про потребу проведення розкопок на перевалі, перепоховання карпатських січовиків та спорудження на братській могилі монумента. Однак обласна рада відхилила його як “необґрунтований”. На наступну сесію я подав новий проект із “Пояснювальною запискою”, де посилався на дослідження професора В. Худанича. Однак і цей документ не отримав більшості голосів. Остаточно все стало зрозуміло невдовзі. Виявилося, що в час, коли облрада відхиляла мої проекти, на Верецькому перевалі таємно завершували призупинене 1996 року будівництво пам’ятника на честь 1100-річчя завоювання угорцями нашого краю. А те, що споруджувати такий пам’ятник на “кістках” розстріляних за участю угорців карпатських січовиків — м’яко кажучи, неетично, по-українофобському, було зрозуміло навіть нашим високопосадовцям. Тому вони й ухвалили рішення не шукати поховань, бо якщо їх нема, то нема і доказів того, що тут була голгофа сотень українських патріотів. Після протестів громадськості, масових акцій, які організувало на перевалі ВО “Свобода”, рішень Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад про неприпустимість будівництва принизливого для українців, бо реваншистського пам’ятника, реалізувати плани про його відкриття за участю керівників України й Угорщини (до речі, 15 березня цього року, тобто у святий для закарпатців день) стало неможливим. Ініціатори цієї зневаги українців зазнали ганебної поразки, бо виявилося, що “неможливо для української сторони забезпечити громадський порядок” під час відкриття пам’ятника.Керівництво області, намагаючись послабити суспільно-політичну напругу, яку саме і спричинило, видало 11 січня 2008 р. розпорядження голови ОДА про будівництво на Верецькому перевалі двох пам’ятників: карпатським січовикам та угорцям. З обласного бюджету на будівництво першого було надано майже 300 тисяч гривень (угорський будують за іноземні кошти). Потрапивши в скрутну ситуацію, намагаючись задекларувати те, що вона патріотична, обласна влада ініціювала видання 12 березня 2008 року президентського указу про широке відзначення 70-річчя Карпатської України. Навесні від місцевої влади до Кабінету Міністрів надійшло і прохання щодо організації та проведення пошукових робіт поховань січовиків. Тобто вимушено йдуть на те, що нещодавно категорично заперечували. Однак упродовж літа роботи так і не розпочалися — “за браком фінансування”. 25 жовтня, оскільки зволікати вже було ніяк, на перевал приїхала пошукова група з працівників комунального підприємства Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій “Доля”, яку очолює кандидат історичних наук, археолог Ярослав Онищук.Пошуковці працювали у “борг”, відгукнувшись на прохання Святослава Шеремети, відповідального секретаря Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій (її очолює віце-прем’єр-міністр І. Васюник, заступник — директор Інституту національної пам’яті І. Юхновський). Принагідно на основі документів і свідчень сучасників подаю коротку ретроспективу подій березня 1939 р. у північно-західній частині Закарпаття.15 березня угорські війська розгорнули наступ з метою завоювання Карпатської України у трьох напрямках: північно-західному (Ужгород—Великий Березний), північному (Чинадієво—Воловець) та східному (Берегове—Хуст—Ясіня). Найширше у літературі висвітлено бої на Красному полі та в околицях Хуста, однак місць боїв було принаймні двадцять. Для прикладу, шаркадські січовики навіть узяли групу гонведів (гонведи — збройні сили Угорщини) у полон, важкими були бої 17 березня неподалік Іршави, Білок і Довгого. Навіть 18 березня, за результатами бою із січовиками між Мирчою та Малим Березним, угорські війська, згідно з документами командування угорської армії, були змушені відступати. “Найлегше” угорцям вдався північний напрямок. На Верецький перевал їхні війська (чотири батальйони) після боїв біля Чинадієва, Пасіки та Сваляви вийшли, мабуть, не пізніше ранку 17 березня. Тут відбулося “братання” з польськими військовиками, які переросли в гулянку (поляки співали: “Мадяр, поляк — два братанки як до шаблі, так й до склянки!”).Наступного дня гонведи пригнали на перевал сотні карпатських січовиків, що потрапили в полон. Це були ті, які засвідчили, що вони українці — громадяни Польщі й на заклик ОУН прийшли восени — в березні 1939 р. на допомогу Карпатській Україні.Січовиків, як розповідають очевидці, змусили розшнурувати черевики і зняти ремені зі штанів. Це для того, щоб унеможливити втечу глибоким снігом. На перевалі полонених передали польським військовикам. Провина січовиків перед Польською державою була щонайбільше — нелегальний перехід кордону, за що жорстоке покарання не передбачалося. Однак наступного дня січовиків, усупереч міжнародному праву та законодавству Польщі й Угорщини, розстріляли. Їх поділили на групи по п’ятдесят осіб, розвели по периметру кордону, перегнали на закарпатський бік і розстріляли з кулеметів. Тих, хто намагався втекти (люди кидалися в різні боки), та поранених наздоганяли і добивали з карабінів.Незаперечна співучасть у злочині угорських офіцерів, адже розстріли відбувалися не на польській (львівській) території, а на закарпатській, а це вже Угорщина. Тож без згоди та співучасті угорців таке робити на чужій землі поляки не могли б. Виникає питання: чому січовиків розстріляли (схожі розстріли відбувалися і на інших перевалах)? Річ у тому, що польські окупанти зраділи можливості так “легко і просто” ліквідувати величезну масу молодих українських патріотів, не допустити їх у Галичину, адже вважали, що це дасть змогу впоратися із наростаючою національно-визвольною боротьбою українців на їхніх “східних кресах”. Однак історія жорстоко помстилася. Через кілька місяців Польща втратила незалежність. Її територію поділили Гітлер і Сталін, а тисячі польських офіцерів (можливо, серед них були й ті, які керували розстрілами січовиків), що здалися в полон Червоній армії, так само злочинно розстріляли енкаведисти у Катині.Після того, як у горах зійшов сніг, за свідченнями мешканців сіл Нова Ростока та Верб’яж, собаки почали притягувати в села відгризені шматки людських тіл: руки, ноги, голови тощо. Селяни повідомили про це верб’язького священика о. Д. Ревицького. Жахливі події змусили його звернутися до угорського командування. Ішов червень. Страшний сморід стояв у лісах, виникла загроза інфекційних захворювань. Тож було створено комісію, до якої ввійшли угорські й польські прикордонники, о. Д. Ревицький, старости обох сіл. Комісія організувала селян на поховання. Проте трупи закопували на незначну глибину. Так, мешканка Нової Ростоки Ганна Карабинчук, якій тоді виповнилося 14 років, із жахом згадує, як її корова на пасовиську провалилася в яму. Яму розгребли звірі…  Загальна кількість місць поховань невідома, бо минуло вже 70 років. Поки що пошуковцям  місцеві жителі вказали на п’ять. Наприкінці жовтня — початку листопада 2008 року розкопано найменше із поховань. У ньому виявлено останки 12 осіб. Знайдено шкіряне взуття — військові (підошви із шипами) та цивільні черевики без шнурків, зотлілі шматки одягу, довоєнні чехословацькі монети, годинники тощо. Через наближення зими роботи припинили. Розкопки мають відновитися у квітні й завершитися до кінця літа. Це передбачено, зокрема, Указом Президента України і розпорядженням Кабінету Міністрів з відзначення 70-річчя подій, пов’язаних із проголошенням Карпатської України.Останки всіх віднайдених карпатських січовиків домовлено перепоховати у гарному місці, обіч “старої” дороги через перевал. Тут буде облаштовано військовий цвинтар, на якому встановлять хрести за кількістю останків.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment