ДМИТРО СТУС: «ЗА КІЛЬКА МІСЯЦІВ СПІЛКУВАННЯ З БАТЬКОМ Я ОСЯГНУВ БІЛЬШЕ, НІЖ ЗА РОКИ НАВЧАННЯ»

Свого часу “Український клуб” у Києві спричинився до формування потужної й пам’ятної течії в українстві — шістдесятництва, увійшовши в історію. Кіровоградський “Український клуб”, який за сприяння обласного осередку УНП діє вже третій рік, збирає небайдужих на цікаві зустрічі, обговорення гарячих тем, культурологічні диспути. Зустріч із Дмитром Стусом, редактором журналу “Київська Русь”, сином видатного поета і борця за українську незалежність Василя Стуса, викликала неабиякий інтерес. Можливо, у цій розмові нема особливих відкриттів для тих, хто глибоко досліджував творчість і життя Василя Стуса. Але для загалу, як і для тих, хто побував на засіданні “Українського клубу” в Кіровограді, доторкнутися серцем до явища, в якому нуртує нерозтрачена моральна сила нації, й повчально, і очищуюче.

Моє спілкування з батьком спочатку було дуже складним. Наше справжнє знайомство відбулося між його двома тюремними термінами — у 1979—80 роках. І стосунки між нами попервах зовсім не клеїлися. Доходило аж до того, що я зачиняв двері у свою кімнату і не хотів з ним спілкуватися.Коли ж тато очолив Ґельсинкську групу, мене викликав до себе директор школи, де я тоді навчався, і довго розповідав, яка погана людина — мій батько. Ця розмова викликала протилежний ефект. Відтоді між нами з’явилося взаєморозуміння. І були п’ять місяців (до наступного арешту) спілкування з татом, за які я осягнув більше, ніж за роки навчання. Саме завдяки тим місяцям я став філологом.* * *Другий арешт відбувався десь перед Олімпіадою-80. Я саме прийшов зі школи і побачив, що стіл у моїй кімнаті перекинутий, папери розкидані, пожмакані. Тільки зайшов, як хтось мене вхопив за руку і наказав: “Сідєть тіхо!” Мене зачинили в кімнаті, а я на знак протесту увімкнув на повен звук телевізор. Тоді було тільки дві програми, і коли одна з них не працювала, звучав протяжний неприємний сигнал, схожий на сирену. Забіг кедебіст, вимкнув. Я знов увімкнув. Знову забіг кедебіст. Потім зайшов тато. Ми з ним довго сиділи, розмовляли. Він написав прощальний лист друзям. Забирали його вже близько 12-ої ночі. Наостанок він мені сказав: “Сину, я добре розумію, що ти сьогодні пережив приниження, образу, відчай, але я дуже тебе прошу: спробуй зрозуміти цих людей і пробачити, бо якщо ти плекатимеш у собі ненависть, світ відповідатиме тобі тим самим. І ти не матимеш ні справжньої дружби, ні кохання, а матимеш тільки ненависть”.* * *Мабуть, ми не завжди і не до кінця віримо, що наші вчинки, думки пізніше наздоганяють нас чи наших дітей. Коли ми взялися перепоховати Василя Стуса на рідній землі, нам не дозволяли цього робити, погрожували арештом за “осквєрнєніє могил”. Тож поряд з нами завжди перебували міліціонери. Ми вже розкопали могилу, але треба було чекати, коли привезуть труну. Вечоріло, мала під’їхати знімальна група Чернілевського, і нам ніяк не можна було обійтись без світла. Взяти його було ніде, крім як провести від сусіднього сільця. Села там глухі, курні хати, пияцтво, безпросвітність. (Народність, яка там жила раніше, поклонялась матері Ялині, саме з ялини вони робили якийсь загадковий розчин, яким покривали дерев’яні фігурки своїх божків. І навіть найдавніші з них, яким уже по кілька століть, коли їх береш до рук, віддають дивне живе тепло. Ті фігурки, це, власне, все, що залишилось від їхньої культури). Тоді села там існували тільки для того, щоб обслуговувати табори, яких було багато вздовж річки. Нічим іншим там не займалися — ні ремесел, ні хліборобства.Коли ми попрямували до села, звісно, міліціонери пішли за нами. Наше прохання до місцевих жителів підключити електроенергію відразу ж супроводжувалось окриком: “Только попробуй, завтра нє будєш работать!”Але ми почули: “Підключай!” У тих умовах це було диво. Такі дива траплялися потім не раз і під час перепоховання, і коли видавали дев’ятитомник творів Василя Стуса.* * *Адвокат Медведчук був третім, якого призначила радянська система “захищати” дисидента Стуса. Двоє перших відмовились. Він погодився і зробив те, на що й чекала прокуратура, тобто захисту фактично не було. Але на нього перекладати всю вину не можна, бо й у Спілці письменників тоді знаходились такі рецензенти, які писали, що вся творчість Василя Стуса — це суцільний наклеп на радянську дійсність.* * *Якось батько не витримав чергового знущання — заявив протест. Звісно, йому заборонили побачення. А ми з мамою саме приїхали, дві доби тяжко добиралися, мама ще й нездужала. І коли ми нарешті добились до тієї довгоочікуваної кімнати побачень, заходить мордатий наглядач і весело заявляє: “Ваш отєц і муж отказался от свіданія!” Я після цього батькові півроку не писав. Тільки пізніше зрозумів.А мама так його любила, що навіть коли не розуміла, знала — він усе робить правильно. Мені пощастило бачити таке кохання. * * *Я не залежав від імені батька. Був сам по собі. Не зважав на чиюсь думку. Мені важливо, що про мене думають мої діти, дружина, мама, кілька друзів. Усе. Всі інші — думайте, що хочете.* * *Для мене білою плямою в батькові залишається джерело непохитності його духу, коли весь світ проти тебе, а треба встояти. Таких у житті я знав кількох. Крім батька — Опанас Заливаха, Ярослав Лесів, Іван Світличний, Зіновій Красівський.* * *Переїзд роду Стусів на Донеччину пов’язаний з тим періодом, коли руйнували сільський устрій життя, знищували українського господаря. Зараз у тому краї залишилась одна рідна людина — батькова сестра Марія. Вона все життя пропрацювала вчителькою. Викладала математику, до речі, й Ренатові Ахметову.Люблю той край, і якби у мене був вибір, де мешкати — у Львові чи Донецьку, я б обрав не Львів…* * *Ініціатива надання Донецькому університету імені Василя Стуса належить групі українськомовних студентів. На них негайно почали тиснути. Це дуже симптоматично для Донецька, де влада дуже боїться будь-якої ініціативи знизу. Те, що імені не присвоїли, — добре, бо ректор університету був проти. Якщо люди не готові, то це може стати формальністю. А не хотілося б.Записала Світлана ОРЕЛ,м. Кіровоград 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment