ЖИВЕ СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ

Олексій НЕЖИВИЙ, доцент Луганського національного університету ім. Т. Шевченка,лауреат премії ім. Б. ГрінченкаНайчастіше Надію Світличну згадують, коли йдеться про її старшого брата — Івана Олексійовича Світличного, адже ще більше зріднилися вони життєвими випробуваннями, поєднавшись однією метою: відстоюванням людської та національної гідності саме у жорстокі часи їх зневаження. Село Половинкине Старобільського району на Луганщині. Тут народилися брат і сестра Світличні: Іван — 20 вересня 1929 року, а 8 листопада 1936-го — Надія. Закінчивши середню школу № 1 міста Старобільська, Надія Світлична 1953 року вступає на українське відділення філологічного факультету Харківського державного університету, тобто через рік після закінчення ВНЗ братом Іваном, де її називали “маленькою сестричкою великого брата”.Після закінчення — педагогічна праця впродовж чотирьох років у місті Антрациті (учитель, завуч, директор середньої школи робітничої молоді). Потім робота бібліотекарем у сусідньому селі Байдівка та в Половинкиному. Із січня 1964 року Надія Світлична — у Києві, в знайомій багатьом однокімнатній квартирі, де мешкали брат Іван та його дружина Леоніда Павлівна. Шукаючи сьогодні витоки шістдесятництва як особливої ідейно-естетичної течії в мистецтві, насамперед у літературі, дослідники називають першим ім’я Івана Світличного. У шістдесяті роки ХХ століття Іван Світличний став учителем для багатьох і насамперед для найрідніших. Сестра Надія згадувала: “Іван був добрим учителем, недарма його часто називають Учителем з великої літери, і багато хто може позаздрити мені: мати таким учителем рідного брата — це справді щастя. Найголовніше — він учив ненав’язливо, просто подаючи зразок взаємин і поведінки”.Надія Світлична незабаром знайомиться з багатьма молодими митцями, долучається до самвидавного процесу, передруковує твори письменників-шістдесятників, пропагує вірші Василя Симоненка, стає активним учасником своєрідних акцій протесту проти тоталітарної деспотії.Надію Світличну заарештували 18 травня 1972 року, тоді само забрали до дитячого будинку її дворічного сина Ярему, якого виховувала сама. Тільки завдяки наполяганням Леоніди Світличної хлопчика віддали бабусі в Половинкине, а офіційне опікунство оформили на сестру Марію Олексіївну та її чоловіка. Зрозуміло, що в тюремній камері біль за сином не полишав її, але людська гідність була понад усе.У день народження брата 20 вересня 1972 року Надія Світлична вирішила проспівати всі пісні, які знала про Івана, попри заборону наглядачів. Іван Світличний присвятив їй вірш “Лебедина пісня”:У світі пошесті і зморуНімотності і глухоти,Де мудрі муштрою ментиЛінчують душі без розбору, — Там пісня, витвір висоти, Свободи й пружного простору, Шугнула вільним птахом вгору,У вир! У небо! У світи! …Ув’язнення закінчилося 18 травня 1976 року, та не скінчилися поневіряння без роботи й прописки, адміністративний нагляд та переслідування. Врешті-решт отримано дозвіл на виїзд за кордон. В автобіографії Надія Світлична про це писала так: “У США мешкаю від 8 листопада 1978 р. — спершу в Філадельфії в родині Софії й Тита Гевриків (спонзорів), потім — в Нюарку й Ірвінгтоні, шт. Ню Джерзі. Перший рік працювала в Українському Інституті Гарвардського університету, пізніше — у видавництві “Пролог”, а з 1982 р. — на радіо “Свобода” аж до закриття Нью-Йоркського корпункту 1994 р. Останнє місце праці — Український музей у Нью-Йорку і редагування журналу “Віра” для Об’єднання Українських Православних Сестрицтв у США.Від 1998 р. — на пенсії.Громадською працею займалася найбільше в пластовому курені “Верховинки” і в організації “Людські права в ХХ ст.” (популярніша назва — Закордонне Представництво Української Гельсінкської групи), засновником і керівником якої був ген. Петро Григоренко (1907—1987). У 1980—1985 рр. упорядковувала й видавала щомісячний інформаційний бюлетень “Вісник репресій в Україні” та різні документи Української Гельсінкської групи; оприлюднила сотні інформаційних повідомлень від ЗП УГГ; опублікувала самвидавні випуски “Українського вісника” (6), “Експрес-вісника” (4), альманаху “Кафедра” (2). Була упорядником книжкових видань: зб. поезій Я. Лесіва “Мить”, дитячої книжки М. Горбаля “Коломийка для Андрійка”, збірок М. Руденка “За ґратами”, М. Горбаля “Деталі піщаного годинника”, В. Стуса “Палімпсести”, Г. Снєгірьова “Твори”. Публікувала спогади про Б. Антоненка-Давидовича, Г. Снєгірьова, А. Горську, І. Світличного, В. Марченка, В. Стуса, шістдесятників, репресії 1972 р. Писала вступні статті до видань Я. Лесіва, Ю. Литвина, М. Руденка, В. Стуса, М. Горбаля”. За цим лаконічним переліком — багатотрудна й наполеглива праця в ім’я України, за що разом із братом 1994 року відзначена Національною премією України імені Тараса Шевченка.Із 1994 року Надія Світлична приїздила в Україну, завжди відвідувала Луганщину. У бібліотеці Луганського національного університету імені Тараса Шевченка залишилися подаровані книжки, серед них спогади про Івана Світличного “Доброокий”, які впорядковувала разом із Леонідою Світличною. А ще студенти мали змогу на кошти, які передала Надія Світлична, здійснити фольклорну експедицію до села Олексіївки Перевальського району, де в кінці ХIХ століття працював Борис Грінченко. Їй боліло, що єдина школа в Старобільську з українською мовою навчання вже в роки незалежності стала гімназією з російською мовою навчання.Наші взаємини рік у рік міцнішали, про що свідчить один із листів до автора цих рядків: “8. 1. 99 р.Доброго здоров’я, дорогі Олексію Івановичу і Людо!Сердечно дякую за лист, знімки (сестри і Грицевого пам’ятника) та вирізку про музейну кімнату. Майже водночас (тобто майже того самого дня) вийшов журнал “Віра”, примірник якого посилаю з Людиною статтею про Марію Загірню, кладу також відбиток статті. Крім того, посилаю копію свого листа до преси про меморіальну дошку. У мене від нашої зустрічі мало що змінилося, хоч змінився мій життєвий статус. Не чекаючи 65 років, я вирішила в 62 оформити т. зв. “ранню” пенсію, і вже тепер, у січні, переходжу в категорію чекістів, тобто чекатиму на чек кожної другої середи місяця. А що той чек надто малий, щоб навіть просто вижити, то й ставши чекісткою, тобто пенсіонеркою, мушу далі працювати в Музеї, як і дотепер. І ж. “Віра” ніхто не хоче перебрати від мене, тож тягну й цього воза. Як пройшла Грінченківська конференція? Як наша Старобільщина? Вітайте родину. Христос родився!Славімо Його!Ваша Надія С.”Меморіальні дошки Іванові та Надії Світличним тепер теж поряд — у будинку Старобільського факультету Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Наша пам’ять про славетних земляків має діяльний характер, тому й перша книжка Надії Світличної вийшла в Луганську, а в бібліотеці Старобільського факультету оформлено музейну експозицію. Там зібрано книжки Івана та Надії Світличних, які стали об’єктами досліджень викладачів і студентів. У вересні 2009 року в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка (Старобільський факультет) планують провести Всеукраїнську науково-практичну конференцію “Літературна, публіцистична, наукова спадщина Івана та Надії Світличних у розвитку національної культури другої половини ХХ століття”, присвячену вісімдесятиліттю з дня народження письменника, науковця, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка, правозахисника Івана Світличного.На конференції планують розглянути проблеми: Іван Світличний — духовна опора шістдесятництва. Літературознавчі, мовознавчі студії Івана Світличного. Іван Світличний — поет, перекладач. Проблеми текстології та поетики. Правозахисна, публіцистична, літературознавча, журналістська, редакторська, видавнича діяльність Надії Світличної. Мовностилістичні особливості творчості Івана та Надії Світличних. Краєзнавчий аспект вивчення творчості Івана та Надії Світличних у вищих та загальноосвітніх навчальних закладах. Постать Івана Світличного в літературознавстві та мемуаристиці.Для підготовки до друку та видання просимо надсилати також спогади про Надію й Івана Світличних та їхні листи.Матеріали надсилати на адресу: 91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2, Луганський національний університет імені Тараса Шевченка, Олексію Неживому.У жовтні 1998 року Надія Світлична залишила запис у книзі відгуків літературно-краєзнавчого кабінету-музею Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка. “Переважно люди починають шукати свої корені, коли стають старшими, а то й утрачають природні джерела. Дбайливо дібрані музейні матеріали не лише допоможуть майбутнім вчителям у роботі, а й заохотять кожного досліджувати власний родовід, бо кожне життя унікальне і є часткою історії народу”.Тепер ці слова написані на меморіальній дошці. Відкрили її 7 листопада — напередодні дня народження Надії Світличної. Автор меморіальної дошки — скульптор О. Редькін. Презентували навчальний посібник “Вивчення творчості Івана та Надії Світличних у школі” та електронний підручник “Літературне краєзнавство. Луганщина”.Дослідження життєпису славетних земляків у їхньому рідному краї триває.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment