Творчі роботи на таку тему написали першокурсники Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вони вивчають видавничу справу та редагування, формуючи власні судження, позицію і принципи моральності. Є в цих роботах образ, деталь і непідробність. А ще та молода чесність перед світом, що додає снаги творчій традиції українського слова. Творчі домінанти висвічують молодечий оптимізм і такою самою мірою — печаль і силу любові, що “водить сонце і світила”. “Чим живе наша молодь?” — питаємо розгублено, не знаючи її істинності й щирості. Читаймо і почуємо від них самих: їм хочеться, аби світ жив красою.
ТИ — НАША НАДІЯПро бідність майже не знаю: сім’я поколола об неї ноги до мого народження. Говорити про це ніхто не забороняє, але, поглянувши на висохлі руки та стомлене обличчя бабусі, розумію, що тяжко їй про це згадувати. “Ти наша надія”, — багато хто чує від бабусь. Та в мене ці слова виростають білою акацією й цвітуть солодкими квітами.Півстоліття марудної праці лише з’їло бабусині великі мрії, залишивши поетичність за полем життя. Страшно уявити, як це: повертатися ввечері додому, оглядати сірість радянської одноманітності, вкладати останні сили в сім’ю, усвідомлюючи, що завтра буде те саме, що це коло прокотиться молодістю і зникне над немічною старістю.
“Наша надія” не тане зі снігом. Не згорає, як очерет, не жовкне, не падає з моєї темноволосої крони та не замерзає, не любить полежати на хурделиці — воно завжди зі мною. Цьому я вірний. Як можна підвести ті сіро-зелені очі, вицвілі, занепокоєні, як забути пісні, що переконували у вірності душі? Як позбутися затишних ескізів дитинства? Не хочу знати!Прокинувшись зранку, але ще купаючись у теплому приємному сні, посилаю свідомість за світлом. Приймаю дозу віри, одягаюся в неї та налаштовуюся на визначену частоту. І коли навіть в мене нічого не буде, коли матерія закінчиться, неодмінно знайду в старих, аж зморшкуватих, записах слова, не витіснені хаосом промоклого міста: “Ти наша надія”. Більш не забуду!Про вірність Україні, про непорушність клятв, про свій початок — рід — не забуду!Юрій НЕЧИПОРЕНКОЖИТИМУ, КОЛИ МЕНЕ НЕ СТАНЕ“Живи так, щоб не шкодувати ні про що. Кохай так, як ніхто не кохав. Пиши так, ніби ти пишеш востаннє…”Лебеді не бувають підлими та негідними — вони справжні. Вони не витримують смерті коханих і кидаються вниз із висоти, склавши крила. А люди… Заздрять, ревнують, зраджують, завдають болю коханим. Чисте й високе почуття Мавки зрадив Лукаш. “Я в серці маю те, що не вмирає”, — прощалася зі світом Мавка. “Я житиму тоді, коли мене не стане”, — казав Горацій. Справжнє почуття живе навіть тоді, коли для одного воно померло.Дарія МАГІДЛЮБЛЮ ЛІТАТИІнколи пізно ввечері одягаю сніжно-білі крила і здіймаюся над містом. Мене охороняє мій Ангел, розповідаючи дивовижні історії. Одну, від якої залишився слід у душі, він розповів нещодавно.Усе починалося зі школи. Він — невтомний поет-веселун, “душа компанії”. Вона — дзвінка рудоволоска, завше усміхнена. Якось непомітно вони потоваришували. Вона допомагала йому організовувати поетичні вечори, згодом і сама стала брати участь. Подруги крутили пальцем біля скроні, мовляв, нащо тобі цей клопіт? Одного разу він присвятив їй вірш, прочитав зі сцени і подарував квіти. Відтоді вони були разом — готувалися вступити до Київського університету: він на філологію, вона — на журналістику. Ударом стала його “двійка” за творчий іспит. Вона таки стала студенткою. На навчання роз’їжджалися в різні боки. Попрощалася з друзями, батьками, ревла у вагоні. Здійснена мрія видавалася найгіршим покаранням. Залишитися без найріднішої, найближчої, найвідданішої людини на чотири роки!? Рятував телефон, Інтернет і щотижневі поїздки додому. Потім — криза, сварка, ревнощі, плітки: місяць прожили одне без одного і більш не витримали.Він знайшов її в Києві й тихенько зайшов до кімнати. Вона ще спала… Він дивився на неї й плакав. Як йому не вистачало її! Торкнувся трояндовою пелюсткою рідної щоки — дівчина розплющила очі. Щось казала, пояснювала, обіцяла. А він просто ніжно-ніжно її поцілував. Разом вони подолають усе: зради друзів, батьківські протести, відстані, лекції, іспити. — Я люблю тебе понад усе, бо я однолюб.— І я… Ангел піднявся у нічне місто, залишивши шелест крил:— Вони не можуть одне без одного! Ірина СНОЗИК
21 ГРАМ, І НЕ ТІЛЬКИ“Ніколи не відповідай на зло злом. Неси добро завжди, навіть якщо болить так, що не хочеться жити”, — казала мені бабуся. А я не могла зрозуміти цих слів. Минали роки, я дорослішала, збільшувався життєвий досвід, а бабуся все повторювала ту істину. “Де ж справедливість? — питала я. — Чому злодій потрапляє до в’язниці, а за моральні образи ніхто не відповідає?” Торік бабусі не стало. І я почала розуміти її слова. Усвідомила, що означає завдавати болю людям, а ще те, що людина ніколи не повинна судити інших. Бо ж у кожному серці живе совість. Її не мають тварини, але самка ніколи не покине дитинчати, вона кинеться на кожного, хто захоче заподіяти шкоду її маляті. А людська істота може виносити немовля дев’ять місяців, відчуваючи його перші порухи, відкрити для нього світ, а потім покинути, викреслити з життя, як неприємний епізод. А може, те створіння стало б людиною, але з першим подихом отримало діагноз на все життя: “непотрібний”. Діти, що дивляться на світ не по-дитячому сумними очима, — зайві. Вони не знають, що таке новорічний подарунок в яскравій обгортці під ялинкою, який дбайливо поклала мама. Кого їм звинувачувати, коли вони ще такі маленькі! Вони мріють про теплу долоню, яка вивела б їх із лабіринту самотності.Кожен з нас — еквілібрист у цьому світі. Кожен має власний канат, з якого легко впасти: лише один необережний крок — і ти у прірві. Ми йдемо життєвим канатом і часом помиляємося. І єдина підтримка, єдине надійне страхування від фатального падіння — сумління і вчинки людини, душа якої не просто 21 грам, а щось небесніше. Дар’я ТАРАСЕВИЧА СЕРЦЯ ВАМ НЕ ДІСТАТИЗдійматися разом до самого неба! Тільки коли ми разом, нам світить сонце! Ми — дві половинки цілого, що зветься вірністю. Наша відданість одне одному не має меж. Бо ми лебеді, і вірність наша лебедина. Щодня ми потребуємо ніжності, люблячого погляду, дотику.Чому ж люди не можуть так кохати? Чому використовують наші почуття, щоб символізувати власні? Невже вірять, що можуть стати у коханні лебедями? Вони звикли критикувати одне одного, бачити одне в одному лише погане. Не вміють прощати, долати власну гординю. Вони не вміють літати! Чи ж зрозуміють вони, що живемо одне для одного? Що наші крила кохання виносять нас у блакитний рай неба? Не віримо, що ви любите, як ми. У вашому світі панують зрада і жорстокість. Ви гадаєте, що ми нерозумні птахи, а ми янголи, що світять одне для одного яскравіше од будь-якої зорі.Не намагайтеся скопіювати наші почуття, у вас є власні, людські. І хоч би як ви прагнули володіти нами, та серця наші належать тільки нам — двом закоханим лебедям. Ольга ЛУК’ЯНЕНКОМЕЛІСОВИЙ ЧАЙ З… РОДЗИНКАМИ“Смерть варта того, щоб жити, а кохання варте того, щоб чекати…”, — це Віктор Цой. Сніг густо й терпко падає з неба, щедро розпорошуючись у повітрі, немов родзинки в пухких тістечках. Лапатий, тонко різьблений понаднебесною рукою. Вальсує, кружляє, візерунчасто розмальовує вранішні вікна. А на підвіконні голуби дзьобають солодку булочку. Приємно частувати пташок… Приємно дивитися, як вони видзьобують комірки, — маленькі світи у великій булці, а потім намистинками-очима дивляться на тебе і сполохано летять геть. А ти собі п’єш мелісовий чай. Це так недоречно-банально — чай у пакетиках, але зрештою, все, що ми робимо, таке й є — недоречне й банальне. Однак все одно залишаються фраґменти, коли звичайнісінькі речі набувають вишуканого відтінку. Ковток чаю переносить у світ споминів. І яскраво-насиченою стає розмова, а повітря дихає пахощами шовковичного варення. І думаєш про людей. Десь щось колись читала. Запам’ятала… І колись запало в душу: “Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасніша з усіх істот. Людина найпідліша з усіх істот” — Іван Багряний. Але не хочеться говорити про підлість, а про велич, вірність, кохання. Коли казати людині, що її любиш, вона навчиться любити. Любов народжується разом з нами, просто потрібно знайти того, хто зуміє її збудити. Вона всередині нас, як сніг — всередині сувеніра… Знаєте, є такі: скляна кулька. Струсиш кульку — йде сніг. Він може зсістися, і здаватиметься, що його нема… Та лиш сколихне рука скляну прозорість — закружляє сніг, як диво!…Голуби ще дзьобають булку, мелісовий чай вже закінчився, а любов була і буде. Підлості не буде, де справжнє кохання.Ганна ЛИП’ЯТСЬКИХНЕ ВІРЮ В ЛЮДСЬКУ ПІДЛІСТЬЗвикла довіряти людям, любити і поважати їх. Можу здаватися наївною дівчинкою в рожевих окулярах, яка нічого не розуміє в житті. Що ж… Упевнено відрізняю брехню від правди, лестощі — від щирих слів. Просто не завжди кажу про це. Майже ніколи. Відпускаю та йду далі. Ніколи не ображаюся. Але від щирого серця прощаю. Краще любитиму. Віддаю себе світові й отримую від цього задоволення. Навзаєм світ викохує мене чутливішу та справжню. А ще люблю мріяти, і лицемірити — не у моїх правилах. Тому я в Києві, серед людей, яких відчуваю. Захоплююся й люблю їх. Не хочу гострити зуби на конкурентів. Кожен з нас — особливий. Це означає, що в мене власне місце в житті, чужого мені не потрібно, а іншим навряд чи підійде моє.Олександра ОСИПЕНКОЖИТТЯ ЗА ТЕБЕКажуть, що в лебедів є закон: паруватися лише раз у житті. Лебідь, втративши пару, піднімається з тужливим ячанням високо в небо і, склавши крила, кидається вниз.А люди — не лебеді… У людському світі дуже часто доводиться зустрічатися з підлістю, зрадою. Чому ж ми не можемо бути відданими, вірними одне одному? Товаришуємо, відкриваємо одне одному найважливіші таємниці, а потім дізнаємося, що “друг” зрадив. Обпікшись, починаємо сумніватися в тому, що на світі є віддані люди. Віримо, але не довіряємо повністю. Любимо, але не всім серцем. Хоч… Ми завжди готові відкрити серце тому єдиному, хто ладен віддати життя за нас.Ганна ШМАТОКСЛУХАЙМО СЕРЦЕЛюди рідко слухають своїх сердець. Вони залишаються, де комфортніше, і часто опиняються у золотих клітках. Важко збагнути, чи то світ робить людей жорстокішими, чи то люди роблять світ таким.Люди часто розлучаються, хоч серце благає залишитися, кидають одне одного на самоті з болем втрати. Вони йдуть, де зручніше, де світить тепле сонце і де від тебе нічого не залежить. І вони живуть, маючи все, але не дбаючи про душу. Та серце дає про себе знати. Колись йому також захочеться свободи, щирих і справжніх почуттів. Бо ж можна обманути розум, але не серце. Тому перш ніж зрадити, слухаймо власну душу.Олександра ФЕСЮКВІРНІСТЬ ЄДНАЄ ПАРИ НА НЕБЕСАХМороз може скувати льодом річку, але не може загорнути у крижану ковдру справжні почуття. Бо любов — не капсула, не лялечка, а барвистий метелик, що летить на вогник. І хоч те світло нерідко обпалює крильця, та вогник притягує. Летить метелик на вогник і згорає. Так помирає кохання, знищене брехнею, підступом, зрадою. Але ж є інші почуття: чисті, як сльоза, прозорі, як весняний струмок, відверті.На чистому, як лист паперу, на світлому, як душа немовляти, снігу сидів білосніжний лебідь. Так, саме на снігу, на льоду замерзлої річки, що несе свої води з весни до осені мальовничими поліськими просторами. Я спершу не повірила. Не могла ця птаха просто так залишитися серед зими.…Навесні до мого села прилетіло семеро величних лебедів. Вони урочисто плавали річкою, іноді, б’ючи крильми, здіймали понад плесом краплини весняної води. Багато людей зійшлося, щоб подивитися на це чарівне дійство. Та одного разу п’ятеро лебедів відлетіли. Залишилася одна пара. Згодом у неї з’явилися лебедята: маленькі, сіренькі, ще зовсім не схожі на прекрасних батьків. Коли лебедина сім’я прогулювалася річкою, від неї не можна було погляду відвести.А згодом в ідилію втрутилася людина й убила маленьке лебедя. Уже й осінь позолотила скроні дерев, уже полинули у вирій молоді сини й доньки, а батьки продовжували чекати на своє дитинча, сподіваючись побачити його живим. Чекали до останнього — і коли випав перший сніг, і коли крига вкрила річку, і коли рідина у трубці термометра опустилася тоненькою цівкою до позначки мінус 15. І лише коли замерзла остання надія знайти дитинча, лебеді відлетіли. Відтоді вони прилітають навесні щороку, будують кубельце, висиджують лебедят, восени випроводжають їх у вирій і летять разом з ними. Історія йде по колу. І лише вірність залишається незмінною. Вона — та сила, що спонукає лебедів обирати собі пару на все життя.Коли закохані стають на рушник щастя, то мріють жити у злагоді. Та як тільки віддзвенять кришталеві келихи, стихнуть весільні пісні — зникає ілюзія вічного свята. Але ж є у світі справжнє кохання, подароване небесами! Вірність одній людині — до самої смерті! Вірність, що й після смерті єднає пари на небесах.Наталя МЕХЕДВІДЧИНИ ДВЕРІ, КОЛИ ПОСТУКАЮ“Якщо вас люблять, то люблять. А якщо ні, то ні. Якщо треба пояснювати, то пояснювати не треба”, — Юрко Покальчук.Вона: — Я тебе люблю.Який неозорий шлях прокладають уста, промовляючи ці слова. Скільки блаженства, ненаситного щастя і життя вони передбачають. Для мене кохання — це ти. Твоє віддзеркалення в моїх очах, твоя усмішка в моїх сірих буднях, твоя душа зігріває холодні ранки. Втопитися в тобі — мій рай!І раптом ти не повірив мені. Ти був такий імпульсивний і величний, коли йшов геть. Такий упевнений у собі, переконаний у моїх гріхах. Я навіть не спитала, куди. Яке це мало значення в ту мить? Кімната стала холодна без тебе. Я не відчувала ні холоду, ні лапатого снігу на тлі чистого неба. Мене огорнула порожнеча. Але я усміхнулася, бо відчула: ти маєш повернутися.Він:— Я тебе люблю. Ти знаєш, що це правда. Ти мій ангел, “що носить важкі черевики, аби не злетіти над землею”. Ти завжди чекала на мене, навіть тоді, коли не збирався приходити. Почувалася винною, коли я казав неправду. Вірила мені, коли втрачав себе. Весело бігла назустріч, коли бачила мене. Я сприймав усе, як належне. Ти дарувала мені щастя щодня. Твоя любов проникала в найтемніші кутки моєї душі, запалюючи полум’я і в моєму серці.І ось я пішов. Ти не зупинила мене. Ти не кричала, лише болісно усміхнулася, дивлячись на підлу істоту, що посміла знайти чорну пір’їнку на крилечку білого ангела.Пробач, мій ангеле. Відчини двері, коли я постукаю. Благаю!Оля МІЛЯНОВИЧВРЯТОВАНИЙ КЛУБОКНа вулиці вже давно хазяйнував листопад. Очікували снігу. Хотілося швидше додому, до теплої кімнати. Вона вже звернула до під’їзду. Аж раптом почувся жалісний тоненький плач. Дівчина підійшла ближче: плакав маленький клубочок життя в купі вологого опалого листя. Серце стислося від жалю, і дівчина взяла клубочок додому. Ввечері того самого дня вони побачили те мокре диво: кошеняті не виповнилося й тижня… Усе хутро його було вкрите реп’яхами, а куценький хвостик нагадував мишачий. Якби не дівчина, чи й дожило б до ранку. Тепер же воно тихенько спало у затишному кошику, посопуючи носиком, як маля. Згодом кошеня оселили у маленькій кімнатці, де зберігали зимові речі. Тепер Льолику понад два роки. Це дуже красивий кіт з великими зеленими очима. Лагідний улюбленець усієї родини. Лише інколи у нього прокидається голод, який залишився в котячій пам’яті з далекого дитинства — від того холодного вечора, коли він міг померти, якби не людська любов. Марія САВОСКУЛА
СЕРАФИМАМабуть, споглядаючи, як лебедина пара поважно плаває озером, як лебідь ніжно “спілкується” з лебідкою, приділяє їй увагу, люди й склали легенди про їхню вірність. А те, як лебідь-самець захищає свою половинку чи гніздо від ворогів, справді викликає захоплення. Та лебеді вірні не тільки тим, кого люблять, а й тим, від кого отримують ласку. Вірні та вдячні на все життя, яке може тривати до ста літ.…Садиба Грицаненків із села Набережного — коло самісінької води Сухого Кагамлика. У вересні 2000 року Петро Степанович помітив на стежці лебедя. Птахові хтось підбив крило. За сірим кольором пір’я чоловік визначив, що це однорічний красень, бо старші мають білі крила. Чоловік приніс птаха додому, перебинтував йому крило. Сподівалися, що зростеться. Та за кілька днів побачили, що рана почала гноїтися. Хоч як старалися, хоч що робили, а крило довелося відрізати. Плакали господарі й плакав птах. Але вже наступного ранку вичистив дзьобом рану, і вона почала гоїтися. Залишилася Серафима у Грицаненків, а на знак подяки навчилася обнімати їх крилом. Клала голову на плече господаря і тихо ніжно клекотала.Лебеді відчували, що десь поруч їхня сестра, літали над подвір’ям, кликали. Та Серафима підійде, бувало, до воріт, послухає, подивиться сумно і повертається назад: “Не можу літати з одним крилом”. Та не судилося лебідці попливти тихою річкою, навіть дожити до весни. У лютому вона, як завжди, поважно чимчикувала подвір’ям… А підлий сусід вже запланував злочин, узяв рушницю і вистрілив у білу красуню. Чому він це зробив? Через підлість? Заздрість? Коли господарі повернулися, то побачили те, від чого стало моторошно: на сліпучо-білому снігу червоніла кров їхньої улюблениці. “Люди ніколи не доростуть до лебедів”, — промовляли світу її очі, що вже не побачать весни на Сухому Кагамлику… Катерина ЧЕРЕПНІНА РАЗОМ? ЧИ ОКРЕМО?Ти вступиш. У тебе буде перший курс, у мене — одинадцятий клас. У тебе сесія, у мене — підготовчі курси. Ми й тепер нечасто бачимося, а далі що буде? …І що мені відповісти цій дівчині? У наших зустрічах все якось ненормально, та ми звикли. Не можна так! Не можна ходити разом дві доби поспіль усюди, а потім місяць не передзвонюватися і не знати, де і як “половинка”. Занадто багато ненормального у наших стосунках, щоб поширювати цю ірраціональність на приватне життя. Щось треба з цим робити. Але потім, потім… Тепер не час… Вступив. Затягло у вир подій, від адреналіну закладає вуха. Ми зустрічалися відтоді разів зо шість. Це безлад. Але я навіть не подивлюся ні на кого іншого, і вона це знає. Тому може не дзвонити і не писати з місяць. Вона впевнена в мені. Я навчаюся, мені не треба заважати. Так вона вважає. Але ж терпець може урватися!Це стає схожим на програму, яка дала збій, однак видалити її неможливо. Вихід? Прикипіти одне до одного. На це підуть роки. Чи витримаємо? Але я нікуди не поспішаю. Зачекаймо. Сесія на носі. Увесь цей хаос з приватним життям залагоджу потім. Тепер не час…І хто я після таких думок? Адже цинічно думаю, що робити з моєю дівчиною. Потвора? Чи вірний до останнього лебідь? Дров не ламаю, просто обмірковую, як нам буде краще. Разом?Чи окремо? Сергій ПОЛЕЖАКАПублікацію підготувалаГалина ДАЦЮК, доцент кафедри видавничої справи та редагування
