НЕХАЙ ЗА НАС НАШЕ ДІЛО ГОВОРИТЬ

Гоголь, Шевченко, Куліш Нинішній рік багатий ювілеями. 200-річчя від народження Миколи Гоголя за ухвалою ЮНЕСКО відзначатимуть в усьому світі. А в Україні вшановуємо ще й 195-літнього Тараса Шевченка та 190-літнього Пантелеймона Куліша. Подвижницька праця цих трьох великих українців справила потужний вплив на розвиток Українського світу. За всіх відмінностей їхніх особистостей вони лишаються незмінними в добротворенні для рідної України й у прагненні волі для свого народу. Кожен із них писав і діяв так, як веліло його українське серце згідно з життєвою програмою власної душі й суспільним ідеалом. Ці троє чи не найповніше уособлюють духовний тип української людини, який розвивається на природній основі етнічного генотипу й є осердям саморозвитку індивіда й народу як збірної особи та унікальною особливістю індивідуальної й національної ідентичності. З ювілейної нагоди наприкінці минулого року вийшло дві цікаві книжки: Микола Босак “Остання загадка Гоголя. Епістолярні ремінісценції” (київське видавництво “Пульсари”) та Віктор Терлецький “Пантелеймон Куліш — біограф Гоголя” (видання Глухівського державного педагогічного університету). Перша “є до певної міри літературною містифікацією”, як зазначено в анотації, друга — плід праці дослідника історії літератури. Олександер ШОКАЛО“ПОВОДИТИСЯ ЗІ СЛОВОМ ТРЕБА ЧЕСНО”Цьому Гоголевому творчому принципу загалом не суперечить і не грішить проти історичної правди літературна містифікація Миколи Босака: автор скомпонував книжку з реальних листів Миколи Гоголя до Марії Балабиної, Олександри Смирнової, Анни Вієльгорської, доповнюючи їх уривками з інших джерел. І цей витвір сприймається психологічно переконливо, бо й саме життя Миколи Васильовича оповите містично-таємничим ореолом, домислами, легендами, бо й він сам часом вдавався до містифікацій, рятуючись таким способом від надокучливих шанувальників і шанувальниць, а особливо — від приставлених серцевивідців. А в Гоголевому серці захована незглибима таємниця знання заповітної свідомості людини. Згадаймо в Тараса Шевченка: “Гоголя треба побожно поважати як людину, обдаровану найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей! Гоголь — істинний відун серця людського!” Тож кого саме взяв М. Босак за центральний містичний образ, за допомогою якого й уводить читача у світ серця генія? Хто ж була та єдина? З погляду закоханості Миколи Васильовича, найімовірніше, нею могла бути Анна Михайлівна Вієльгорська — “здається, єдина жінка, в яку закоханий був Гоголь”, як висловився про неї Володимир Сологуб. Вигаданий образ містичної “аристократки позаминулого століття”, яка принесла автору “перев’язаний малиновою стрічкою сувій поруділих від часу паперів”, одразу нагадав мені сенсаційну новину: “Я знайшла каблучку з пасмом чуба Гоголя”, що її повідомила в “Комсомольській правді” за 26 січня 2006 р. літератор Рената Смирнова з Полтави. Ідеться про Марію Миколаївну Синельникову — двоюрідну сестру Миколи Васильовича по материнській лінії, яка була закохана в нього й після його смерті на пам’ять про свою любов замовила собі золоту жалобну каблучку, вставила в неї пасмо з чуба коханого й не скидала каблучки з пальця до самої своєї смерті (ця меморіальна коштовність зберігається в музеї-заповіднику М. Гоголя). А в її нащадків зберігалася перев’язана стрічкою пака листів Гоголя до неї (їх доля невідома)… У відомих листах до своїх адресаток Гоголь виступає переважно як наставник, і всі вони, юні й поважного віку, вбачали в ньому вчителя життя й залюбки дотримувалися його настанов. Та часом він виповідає й поетичні враження свого дитинства, юності чи вдається до глибинної сповідальності: “…Признаюся, що завжди, як тільки намагаюсь перенестися думками в юність, стає в мене на душі світло і любо. Там сонця і тепла більше, ніж в улюбленій моїй Італії. Який прекрасний, який розкішний день в Малоросії!.. Сірі копиці сіна і золоті снопи хліба отаборилися в полі й кочують його безмірністю…”. “…Мої твори — то я, то мої враження, спогади, почуття. І лише критики намагаються нас роз’єднати. Та це вже не під силу нікому на землі”. “Бідна моя матінка кілька літ підряд народжувала мертвих дітей. Тієї весни, коли мав з’явитися на світ Божий я, батько попросив свого приятеля доктора Трохимовського взяти матінку в Сорочинці під свій нагляд. Її везли не кіньми, а парою круторогих завжди спокійних волів. У Баранівці мосту не було, на той бік Псла переправлялися через мілкий брід. …На високо вимощеному сіном возі посеред повноводого весняного Псла на світ з’явився я. Ніхто й не думав, що я виживу. …Чи то від такої дивної з’яви на цей світ, чи від успадкованої з діда-прадіда в нашому роду загадки у мені поселилась якась дивна сила. У кожного, хто мене немовлям брав на руки, зникав головний біль, наставала полегкість в руках і грудях…” (22 квітня 1846 р., Рим). “…Чим більше років відлічує мені невблаганний Хронос, тим частіше в години вечірніх роздумів вертаю подумки до джерел своїх, намагаюся зрозуміти, хто я, що для мене той край, де залишилось моє гніздо. Птиці перелітні щовесни до своїх гнізд вертають, мене ж доля до свого завертає так рідко, що лише серце щемить від згадки. Хоча чого йому щеміти, коли мій край, моя Украйна завжди в ньому, — стулю повіки, і вже я в батьківському саду, де ще з дідизни стоять яблуні та груші, а за ними вже й ті, що я посадив. Коли ще я підбирався до “Тараса Бульби” та рився в скрині історії, не раз мене огортали гарячі хвилі, тверділа думка, що і я українець, що і мій по матері рід Лизогубів шаблями боронив вітчизну… Втім, не буду Вас дражнити. Я давно помітив, коли при великоросах заходить мова про Україну, — це їх дратує. Ще жодного не вдалося зустріти, який би не подав знаку своєї вищості над хохлами. Це все від гордині й невігластва”. У сповідальний контекст листів М. Босак умонтовує висловлювання Миколи Гоголя про Тараса Шевченка, добуті з інших джерел: “…Шевченко належить до тих, хто воздав імператору у віршах сатирою, за що й потрапив живим у пекло азійських пустель. Суддею йому буде один лише Бог. Я ж за свою сатиру не був так тяжко покараний. …Шевченко писав так, як велить йому серце, він своїми творами виховував себе сам, обрав той хрест, який за нього не зможе пронести ніхто інший. Мої твори також дивно поєдналися з моєю душею і моїм внутрішнім вихованням. …Я зі слабким своїм здоров’ям викликав на битву полчища ворогів незліченних, а Шевченко посягнув стати на герць… Ні, я не маю сили не тільки говорити про таке, а навіть думати. Знаю, що не всі сприймуть мої слова з належним розумінням, але бачу, як світ звертає з торованої дороги в хащі… Диявол уже прийшов у світ без маски. Дух гордині з викликом, безсоромно сміється в очі людям, дає їм найбезглуздіші закони: світ бачить це, але не сміє ослухатись. …Люди темні, нікому не відомі, які не мають думок і щиросердних переконань, керують думками розумних людей. Що означають всі незаконні ці закони, які, очевидно, на виду всіх накреслює, вирвавшись із підземелля, нечиста сила…? Що це за страшна насмішка над людством? У нас тепер проповідують: одні — чисту демократію, інші — монархію, треті — аристократію, четверті — суміш усього… Та настав час, коли кожен більш-менш відчуває, що правління не є штукою, яка створюється в окремих головах, нечутно, сама собою, а з духу і властивостей самого народу, із місцевості — землі, на якій живе народ, з історії самого народу, яка показує людині глибокодумній, коли і за яких умов розвивався народ, діяв добре і розумно” (14 грудня 1847 р., Неаполь). У цій глибокій сповідальності явлено позачасові осяяння Миколи Гоголя, які вражаюче актуалізуються нині. В ній найповніше розкривається внутрішній світ геніального мислителя й духовного подвижника. Його практичне вчення — життєво важливе знання про внутрішню людину, про потенціал людської душі й народного духу. М. Гоголь виявляє свій життєвий ідеал — служіння вищій красі, ладові, правді — на основі духовного досвіду свого народу. Провідна ідея його подвижницького життя — просвітлення людських сердець у гармонії любові, оновлення суспільства через братерську любов і взаємодопомогу.М. Босак, компонуючи тексти цієї книжки, зберіг правдивість Гоголівського слова — дотримався його творчого принципу: “Поводитися зі словом треба чесно”.“…ХУДОЖНИЦЬКОЇ СЛАВИ ГОГОЛЕВОЇ Я НЕ ЗНИЩИВ”Так виповів свою відповідальність за Гоголівську літературну спадщину перший його біограф, текстолог і видавець першого повного зібрання творів земляка “Сочинения и письма Н. В. Гоголя” в шести томах Пантелеймон Куліш.Ще 40 років тому видатний кулішезнавець і шевченкознавець академік Є. Кирилюк справедливо писав: “У нас і досі недооцінюється ця сторона наукової діяльності Куліша”. І через 20 років після того Н. Крутікова в статті про М. В. Гоголя в УЛЕ жодним словом не згадала про першопрохідництво П. О. Куліша в гоголезнавстві. Зате російські вчені не забувають про Кулішеві гоголезнавчі праці, відзначаючи джерельну цінність двотомних “Записок о жизни Гоголя”, хоч і закидають йому “благоговейно хвалебное” ставлення до письменника. Куліш далекий був від захвалювання Гоголя — просто він на той час найдосконаліше знав творчість генія, вивчивши всі його рукописи, записники, бібліотеку та власноручно скопіювавши всі твори для повного зібрання.М. В. Гоголь також високо цінував талант П. О. Куліша: “Я бачу теж багато вартостей у письменника, що підписує під своїми творами ім’я Куліш. Барвистий стиль і велике знання звичаїв України говорять про те, що він міг би чудово написати історію цієї землі…”З великою любов’ю до обох письменників, на глибокій джерельній основі та на широкому історично-культурному тлі з залученням маловідомих фактів веде В. Терлецький свої захопливі екскурси в епоху Гоголя й Куліша. Багато дізнається читач нового, дістане добру поживу для роздумів про стосунки відомих людей з кола Гоголевих і Кулішевих товаришів і знайомих.М. Гоголь і П. Куліш — люди гідного родинного виховання, однодумці, які знаходили розраду в дружньому спілкуванні рідною мовою в московській квартирі О. Бодянського. Чужина навчила їх бути обачними, втаємниченими. В унісон із Гоголевим “Не хваліться, доки діло не зроблено, а діло саме за себе скаже” Куліш виповів свою настанову: “Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації”. 

Read More

«ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ»

Георгій ЛУК’ЯНЧУК, м. КиївСаме під такою назвою побачила світ у видавництві “Євшан-зілля” та була презентована широкому загалу читачів на Львівському й Київському форумах видавців, а нещодавно ще й у Національній спілці письменників України наукова розвідка київського дослідника Сергія Наливайка. Це перша в новітній історичній науці спроба комплексного науково-популярного погляду на вітчизняну етнічну історію. Автор книжки, фаховий історик-дослідник, спираючись на наукову методологію, використовуючи історичні джерела, враховуючи новітні досягнення порівняльного мовознавства, змальовує яскраву та науково виважену картину нашої давньої історії. Виваженість наукових поглядів і концепцій, комплексне бачення історичного процесу та водночас розуміння виховної ролі знання історії характеризують дослідника.Народи не зникають раптово. Спочатку Бог відбирає в них пам’ять. Безпам’ятство — страшна хвороба, що вражає не тіло — душу. В обіймах цієї недуги перебуває й частина українського суспільства, і що найгірше — значна частина сучасної політичної “еліти” України. В силу історичних обставин покоління українців народжувалися, виростали, здобували освіту в умовах нечуваної фальсифікації історії; це входило в генетичну пам’ять, викривляло свідомість, породжувало комплекс національної меншовартості. Тому нині сповна пожинаємо плоди українофобської колоніальної політики… У сучасній Україні критично низький рівень патріотизму. Але національну ідею неможливо вигадати, сидячи в міністерському кабінеті. Так само неможливо сформувати патріотичну особистість лише через заклики любити Батьківщину, бо патріотизм формується не через пропагандистські кампанії, а через пізнання: що це за країна, у якій ти народився і живеш, як вона з’явилася і чим відрізняється від інших. Нині потрібні не гасла, а історична розповідь про Україну — зрозуміла, доступна, переконлива і цікава. Така, що сформує не лише почуття гордості за Батьківщину, а й оптимізм, віру, впевненість у тому, що в нас достатньо сил, хисту й розуму, аби впоратися з тимчасовими труднощами.Саме така історична розповідь, наукове дослідження Сергія Наливайка “Етнічна історія давньої України”. Книжка — перше дослідження, що видано у рамках Національного гуманітарного проекту “Україна: у вимірі тисячоліть”, засновники якого у зверненні до українознавства вбачають могутній потенціал, здатний не лише подолати гостру гуманітарну та ідейну кризу в сучасному українському суспільстві, а й сприяти зміцненню державності України, закласти підвалини у формування національної системи цінностей, домогтися зростання українського патріотизму. Вкрай важливо, щоб кожен український школяр і студент мав змогу прочитати цей підручник правдивої української історії. Тож  варто перевидати книжку в серії суспільно важливої літератури, розповсюдити по бібліотеках навчальних закладів.

Read More

САМ СОБІ ЛІТЕРАТУРНА ШКОЛА…

Світлана СОБОЛЕВСЬКАМинуло століття з дня його народження. А прожив він лише двадцять шість. Крапку його надіям і творчим намірам поставила куля вбивці. І в газетах з’явилося повідомлення про групу “контрреволюціонерів”, які готували замахи на діячів партії й уряду. Вирок їм — смертна кара. Список розстріляних опублікували в грудневих газетах І934-го. У ньому — імена письменників: Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, брати Крушельницькі, а також, він, Олекса Влизько. Глухий поет, що у дивовижному за емоційно-вибуховою силою духовного наповнення вірші “Дев’ята симфонія” висловив свою трагічну спорідненість із Бетховеном.Як пише автор цієї книжки, прихід Олекси Влизька у поезію був тріумфальним. Його називали надією української літератури, українським Рембо, українським Кіплінгом. Він був романтиком, мандрівником, містифікатором, футуристом. Поетична книжка “За всіх скажу” дев’ятнадцятирічного Влизька удостоєна спеціальної премії наркомату освіти на літературному конкурсі до десятиліття жовтневої революції. На нього буквально впало визнання. Як справжній тріумфатор — під звуки фанфар — увійшов цей вродливий і франтуватий юнак (геть не подібний на пролетарських авторів!) в українську поезію. Авторитетний тоді критик Яків Савченко писав, що від Влизькової збірки “залишається хороше враження свіжости й оригінальности. В особі Влизька маємо чітку й своєрідну індивідуальність. Особливо позитивно доводиться говорити про цю збірку, зважаючи на сіре й нудне тло нашої поезії за останні два роки”.Удостоївся молодий автор компліментів навіть ортодоксального критика Бориса Коваленка, “молодняківського зоїла”, завжди готового до ідеологічних погромів (скажімо, він кваліфікував як порнографічний натуралізм і безнадійну графоманію “Скельку” Івана Багряного, добре, що хоч не навішав йому страшних політичних звинувачень — і він, і чимало інших критиків були тоді на це вельми щедрі).            Б. Коваленко прокоментував факт появи “За всіх скажу” в тональності проречистої піднесеності: “Поезії молодого й віком, і літературним стажем Олекси Влизька викликають безсумнівну цікавість і талановитістю автора, і виразним революційним характером творчості, що його поєднано з бадьорим, органічно життєрадісним світовідчуванням навіть в особистих настроях і переживаннях. Особливо цінна є запашна й емоційна життєрадісність молодості в О. Влизька, гаряче буяння сконденсованих сил, що з особистих настроїв перекидаються на відчування природи, з природи на соціальні мотиви революційної боротьби й будівництва…”Ось така тріскуча революційна риторика супроводжувала всі рецензії (а їх було багато) на збірку дев’ятнадцятирічного дебютанта, якого без вагань ставили в ряд найвідоміших українських поетів.А він ще недавно писав російською мовою в дусі епататора міщан та всіляких контрреволюціонерів Маяковського… Це була мова його дитинства. Та ж і після народження його — по матері — записали росіянином. І — не Влизьком, а Влізьковим.Псаломник церковного хору, а далі регент, диякон Федір Костьович Влизько з села Сигнаївки нині Шполянського району на Черкащині, опинившись на Новгородщині, одружився з Марією Іванівною Григор’євою й одержав після цього зміну в прізвищі: Влізьков. Влізьковою записали й Марію Іванівну, Влізьковими — а отже, й “рускими” — і трьох їхніх синів: Олексу, Олександра й Авеніра. Всі ці моменти з’ясував автор книжки, який також і докладно “прописав” українізацію Олекси Влизька.М. Слабошпицький розповів про те, як родина Влизьків переїхала з Новгородщини до Лебедина, а далі — до Сигнаївки, де батько одержав парафію. Тут їх спіткало горе. Внаслідок тяжкої хвороби помер син Авенір, а Олекса втратив слух. Йому тоді минало тринадцятий. І саме тоді він несподівано для всіх почав віршувати. А його перехід на українську й очищення прізвища від “ова” сталося в сімнадцять літ, коли він із братом та матір’ю оселився в Києві, втікши від батька з Сигнаївки — отець Федір, переживаючи конфлікти з комсомольцями й неодноразове осквернення церкви в селі, почав пиячити й тероризувати дружину та дітей. Якось ця трійця зірвалася з місця, прихопивши корову, яку продала на шполянському базарі, й за виручені гроші дісталася до Києва, де винайняла келію в уже не діючій Воздвиженській церкві на Подолі. Олекса почав відвідувати робітфак, згодом став студентом Інституту народної освіти. Його перші поезії готували до друку в газеті “Більшовик” ексцентричний футурист Михайль Семенко, а в журналі “Глобус” — Борис Антоненко-Давидович, що був там відповідальним секретарем.Юний поет беззастережно вірить у правду революції, закликає “приймать життя без заперечень, бо з ним і логіка, і час”. Його вважають абсолютно своїм комсомольські письменники, які згрупувалися в літорганізації “Молодняк”. Леонід Первомайський та Олекса Влизько — найталановитіші з них і найосвіченіші. У багатьох спогадах ідеться, що вони вражали всіх своєю начитаністю. Ясна річ, почувалися не дуже комфортно поміж напівписьменних “молодняківців”, де до того ж було і рясно ідейно агресивних графоманів, які претендували на роль канонізованих трубадурів революції.Мабуть, саме тому Влизько легко піддався футуристам і пристав до “Нової генерації”, яку очолював її невгамовний ідеолог та натхненник Михайль Семенко. До неї входили Микола Бажан, Гео Шкурупій, Анатоль Петрицький, Лесь Курбас, Амвросій Бучма, Олекса Слісаренко та інші відомі індивідуальності. Футуристська організація видавала першокласний літературно-мистецький часопис “Нова генерація”, де щономера друкувався творчо надзвичайно продуктивний Олекса Влизько, який став футуристичним літературним вундеркіндом.Ще недавно він писав так:Я іду, ясний, дорогами,Серце вимивши вогнем,І на поминки з убогими Не гукають вже мене!Я втримав в осіннім покотіПовну сміху козубень І мене тепер на покуті Посадовлять для пісень!Писав захоплено, з великою кількістю знаків оклику, які також мали засвідчити його буреломний ентузіазм, юнацький максималізм та незгасну віру в праведність обраної мети.А “Дев’ята симфонія” — це вулкан почуттів, над якими домінує пристрасний імператив любові.Я. Савченко так прокоментував “Дев’яту симфонію”: “Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетности думок, такого міцного й суцільного пафосного піднесення і, нарешті, такої широти і людяности мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові… всього 19 років”.Футурист Влизько пише у вірші “Лірика Фауста” так: Нема романтики!     Є трест, картель!Нема романтики! —     Авто та вело!Та бомбами розтрощений     мармур Мікеланджело,та цінена лорнетом     Грезова пастель! Та, може, з випадковістю     мадонна Донателло в кафе заспекульована,     де богом джин та ель! Од крові, од життя тріщиш,     аж шкурі жарко! Давно анахронізм і Данте,         і Петрарка,І зовсім недоречний геніальний         Рафаель!Тепер уся земля лежить     в консервних скальпах!Оце недавно чув поет,     як заридав на Альпахзвульгаризований — під скепсисом туриста-дурня —             Телль!І до цього вірша такий характерний постскриптум: “Авторові не доводиться, проте, жалкувати за нібелунгами та іншим середньовічним чортовинням!” Ще категоричніший він у діалозі з Венерою Мілоською — там він висловлює нігілістичне ставлення до культурної спадщини людства.Це було одним з ідейних положень футуристів усіх часів і народів, починаючи від італійця Марінетті й закінчуючи росіянином Маяковським та українцем Семенком, на якого тоді старанно рівнявся Олекса Влизько.М. Слабошпицький пише не лише про самознищення юного таланту, взорованого на футуристичні директиви й партійні заклики писати про Дніпрельстан чи про користь аміаку й селітри для пролетарського врожаю або ж про появу на ланах першого трактора, що звеселяв душі аграріїв-колективістів. Поряд із римованими одноденками (такі екзерсиси зарясніли тоді й у Тичини, й у Семенка, й у Первомайського, й у Терещенка) він публікує свої знамениті “Східні балади”, поему “Мій друг Дон-Жуан” та шедеври мариністської лірики на взір “Рейду”, “Доків”, “Рейсу”, “П’яного корабля”, “В порті стоять кораблі…” Ось зразок дивовижної експресії і віртуозної оркестрації його “морських” віршів — “Дев’ятий вал”:Холодний шторм, холодна злоба,обвалами —холодний гулі моря лютого оздоба, —летить дев’ятийкарбункул, —що вдаритьв камінь —розгориться, мов п’яний геній трьох секунд, над скелями розпалить бунті враз ущухне, розлетиться,в ніщо, в ніщо.М. Слабошпицький захоплено виписує отой владний імператив дороги, який владарював у цій творчій біографії. Влизько встигає всюди: мандрує на Сході (навіть випадково переходить кордон СРСР), спускається в шахти, відвідує Дніпрогес, добровільно приходить на завод, щоб написати збірку віршованих гасел й агіток “Моє ударне” (не дають спокою лаври автора “лефівських” віршоекзерсисів Маяковського), а після подорожі до Німеччини поспіхом пише книжки “Hoch, Deutschland” і “Поїзди йдуть на Берлін”.Він уже не тримається за руку футуристичних няньок із “Нової генерації”. Він сам собі літературна школа й норма. Влизько мовби знущається зі своїх критиків. Один із них — Михайло Доленго — розпачливо пише, що у поезії Влизька не все як у людей. Він, мовляв, з іронічною посмішкою ходить довкола епох, ідей та літературних шкіл, усе змішує докупи, з усього глузує і хизується незалежністю своїх суджень.1933-й, передостанній рік життя поета. Внук Тараса Шевченка (по сестрі Катерині) художник Фотій Красицький прийшов до місцевкому київських письменників з пропозицією: у нього на Пріорці є чимала ділянка землі, отож нехай група письменників вирощує городину, щоб їм легше було вижити в голод. Влизько — не тільки один із власників наділу в Красицького. Він стає його зятем — поета враз причарували очі художникової доньки-красуні Фотини. Її мати була категорично проти цього шлюбу — гаряче переконувала доньку, що та не зазнає із Влизьком щастя. А тесть уже сплачує за кооперативну квартиру для молодят (письменницький будинок на вул. Коцюбинського), вони ходять дивитися на своє житло, скоро заселяться…Але в квартиру прийшли інші господарі. Влизька заарештовують у Харкові 5 листопада 1934 року. А проходитиме він по справі вбивства Сергія Кірова в Ленінграді… аж на початку грудня.Його могили, як і могил усіх убієнних українських поетів, немає.В його імені — велика надія української літератури. Заявка на справді великого поета.Чому така несподівана назва роману-ревю М. Слабошпицького? Автор знаменитої антології “Розстріляне відродження” Юрій Лавріненко свідчить, що 1929 року український філософ Юринець назвав Влизька “Веньяміном літературної сім’ї”, нагадуючи цим, що біблійний Яків дав своєму молодшому синові ім’я Веньямін — щасна дитина. А дружина Якова Рахіль, мати хлопця, яка померла під час тяжких пологів, назвала того, хто має з’явитися на світ, також Веньяміном — болючою, гіркою дитиною…Такою радісною й водночас гіркою та болючою дитиною і став для української поезії Олекса Влизько.

Read More

БЕЗСМЕРТЯ «ЛІСОВОЇ ПІСНІ»

Ніна ГНАТЮКДо редакції газети надійшов дарунок із Харкова. За дорученням авторського колективу Ганна Столярова надіслала ошатне видання “Лісової пісні” Лесі Українки двома мовами — українською і румейською.Геніальний твір Лесі Українки перекладено багатьма мовами народів світу. А тепер драма-феєрія вперше репрезентується румейською — одним з діалектів сучасної грецької мови. Румейська мова, як пишуть редактори книжки Г. Столярова і О. Узбек, — унікальна лінгвістична пам’ятка. Вона несе відбиток давніх історичних епох. Румейська мова поширена в більшості грецьких сіл Приазов’я, де з кінця XVIII століття компактно проживають греки в Україні. Переклад “Лісової пісні” здійснив самобутній поет і перекладач Федір Шебаніц. Ця праця — його останній творчий доробок: не стало перекладача 6 серпня 2006 року. А до цього він здійснив переклади рідною мовою поеми О. Пушкіна “Моцарт і Сальєрі”, поезій Т. Шевченка і М. Рильського, визначних творів інших авторів. Сфера життєвих зацікавлень перекладача була невимірною. Понад п’ятнадцять років він присвятив громадській діяльності, спрямованій на відродження румейської мови, літератури і культури греків Приазов’я. 1989 року став ініціатором створення і головою одного з перших грецьких товариств України — Володарського районного грецького товариства. До 2001-го очолював це дієве товариство, де активно втілювали в життя освітні й гуманітарні проекти. Із 2001 року Ф. Шебаніц керував роботою відділу літератури, історії та етнографії районного товариства. Він опікувався проблемами грецьких народних колективів Володарського району: Кирилівського народного хору, Касьянівського ансамблю “Талаке”, Володарського чоловічого вокально-музичного ансамблю “Пигадъ”. Був душею традиційних для району Днів грецької культури і писемності, започаткував фольклорне свято День чабана. Його енергії й любові до рідної культури вистачало на безліч добрих справ — від редагування еллінської сторінки “Каліспера” в районній газеті “Заря Приазовья”, численних публікацій в грецьких виданнях України до підтримки молодих обдарованих особистостей усіх національностей в районному літературному об’єднанні “Калец”.Усе, що робив Ф. Шебаніц, до чого він докладав зусиль, робилося серцем і з повною самовіддачею. Його любов до людей і літератури, мудрість і талант викликали щиру повагу.

Read More

ТАКИХ КНИГ НА СВІТІ МАЛО

В. КОРОСТИЛЬОВ,учитель, колишній методист бібфондів, м. Гуляйполе Запорізької областіУ нашого народу є така книжка — “Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації: хроніка”. Вона з’явилася з-під пера визначного журналіста, доктора філологічних наук, професора Львівського національного університету, академіка Василя Лизанчука. Надруковано її 2008 року у Видавничому центрі Львівського університету.На сторінках хроніки автор подає шлях українського народу крізь терни своєї бездержавності, крізь кайдани і нищення сусідніх імперій. Наведені документальні дані розкривають очі на політику заборон, переслідувань, утисків, які тероризували український народ, його мову, культуру, освіту, духовність, звичаї й традиції протягом багатьох століть. Факти подано у хронологічній послідовності. Тема цієї книжки, на жаль, і тепер залишається гостро актуальною і важливою для української нації. Образно її можна назвати “Криваві дати української історії”. Серед їх великої кількості є рядки про знищення бійців і командирів Революційної Повстанської Армії України (махновці). Їх розстрілювали сотнями і тисячами. 13 липня 1920 року чекістські батальйони з Харкова, Петрограда, Москви біля залізничної станції Курахівки, що на захід від Донецька, розстріляли 2000 полонених махновців; 26 листопада 1920 року на північній околиці села Мала Токмачка Оріхівського району Запорізької області ленінські курсанти розстріляли 1000 махновців (полк Клерфмана), які лягали спати бійцями Червоної армії, а розбудили їх як тих, хто підлягав розстрілу.15 січня 1921 року в Гуляйполі було закрито дві (хлоп’яча і дівоча) гімназії товариства “Просвіта”. А восени 1927-го заарештовано колектив місцевого театру “Колізей”, у репертуарі якого було 29 п’єс української класики і сучасності.У 70—80-х роках минулого століття наказом і ударом кулака по столу першого секретаря Гуляйпільського РК КПРС Беляєва М. С. було зросійщено найбільшу середню школу № 1 міста Гуляйполя. (На вимогу гуляйпільців, українську мову навчання і виховання повернено в цю школу ще до набуття мовою державного статусу.)Книжка В. Лизанчука “Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації: хроніка” — це твір про кількасотрічний біль України. Ця книжка не перша в автора. Раніше були “Навічно кайдани кували: факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні” (1995); “Завжди пам’ятай: Ти — Українець” (1996); “Не лукавити словом” (2003). Без використання книжок академіка Лизанчука не буде повноцінною праця вчителя в школі, викладача у ВНЗ. Навчально-методичний посібник “Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації: хроніка” повинен бути в активі кожної мислячої людини.Погоджуються з професором НаУКМА Ларисою Масенко щодо цінності цього навчального посібника: “Значення праці В. Лизанчука важко переоцінити”. Раджу вчителям звернутися по книжку до Видавничого центру Львівського національного університету.Щиро дякуємо автору за його працю!

Read More

ЛІТОПИС ВІД МИКОЛИ РЯБОГО

Ніна ГНАТЮКМикола Рябий належить до тих плугатарів і сівачів літературної ниви, які чесно і талановито роблять свою справу. А тому і художня проза цього майстра слова з Вінниці не залишається непоміченою.Олесь Гончар у лютому 1986-го писав: “На Ваших “Земледухів” звернув увагу ще в журнальній публікації, бо кому ж не припадуть до душі оці самобутні подільські характери і такий своєрідний гумор, де також промовляє Поділля, і така багатюща, справді народна мова… Ваш роман для мене — це ніби генетичний розвиток Землякової художньої прози, і мовиться це, ясна річ, не в розумінні наслідування. У Вас своя інтонація, своя стилістика, а виходи в історію, де йдеться, скажімо, про часи Тимоша Хмельницького, просто блискучі…”А ось рядки з листа Павла Загребельного (грудень 2001 р.): “Оце читав я, дорогий Миколо, твою Божу книгу — сміявся, плакав і думав: а чи потрібні світові наші князі, гетьмани, наші верби довкола ставу і зимові небеса понад Немировом, наші плачі, сміх і наші страждання? Мабуть, що ні…”Приємно і водночас гірко читати такі відгуки наших класиків про свого молодого побратима. Приємно, бо вони вміли цінувати справжню літературу і завжди підтримували талант. А гірко тому, що світ досі належно не поцінував найкращих здобутків українського слова. Бо ж коли наклади навіть талановитих книг становлять у нас лише тисячу примірників, і за умови, що знайдуться меценати, то де знайти кошти і можливості для перекладів найкращих творів українських авторів англійською, французькою, німецькою, іншими мовами? Тут самими благодійними намірами поодиноких меценатів не обійтися — потрібна постійна опіка держави.Про ці та чимало інших проблем українського книговидання, про потребу більше популяризувати найкращі твори сучасних авторів серед учнів, студентів, у трудових колективах, про непроминальне значення художнього слова для естетичного і патріотичного виховання підростаючого покоління, про назрілу потребу вчасно оцінювати кожен високоталановитий твір ішлося на презентації нових книжок відомого прозаїка Миколи Рябого у столичному Будинку письменників.Ведучий поважного зібрання Володимир Яворівський сказав, що їхні села у Крижопільському районі Вінниччини — сусідні. Після романів “Берег”, “Вікна” Микола Рябий почав писати серію романів про давній хліборобсько-козацький рід Земледухів і зробив вибір на багато років: вчасно і доречно заглибився в надра історії подільського села, аби там “прочитати”, розгледіти в людських характерах рух народу, його душі, помислів, його неперебутні духовні цінності, його ідеали. І ось Микола Рябий презентує дві свої найновіші праці — “Калина над прірвою”, історичний роман-дилогію циклу “Земледухи”, і подорожній щоденник Павла Халебського “Україна — земля козаків” (“Український письменник”, “Ярославів вал”, 2008, упорядкування та коментарі М. Рябого).Роман “Калина над прірвою” Володимир Яворівський назвав дивовижним, уважне прочитання якого надасть можливість кожному з нас глибше пізнати історію України, ту велику жертовність, завдяки якій здобули ми омріяну століттями незалежність, що нею, на жаль, не можемо належно розпорядитися для власного щастя і добробуту на власній землі. А книга подорожніх нотаток П. Халебського “Україна — земля козаків”, яку видано українською завдяки багаторічній праці нашого колеги, повинна бути в кожній українській хаті. Поки що Ліга меценатів і Національна спілка письменників України знайшли кошти для тритисячного накладу. Це, звісно, краплина в морі. Тому Михайло Слабошпицький, вітаючи письменника з такими вагомими набутками, сказав, що почувається боржником перед ним. Микола Рябий — блискучий стиліст, тонкий знавець мови, вміє вибудувати чіткий контур сюжету. Все це робить його книжки цікавими і потрібними для людей різного віку, особливо ж молоді, яка має більше знати про козацьку минувшину, якомога більше взяти з тих часів для збагачення розуму й душі. Текст роману “Калина над прірвою” вдало доповнюють ілюстрації народного художника України Михайла Чорного, заслуженого художника України Михайла Довганя, художників Михайла Бабія та Івана Грищука. Пан Іван, виступаючи на презентації, зазначив, що наступне видання роману варто доповнити малюнками у найкращому поліграфічному виконанні, а подорожні нотатки Павла Халебського — старими і сучасними світлинами тих українських міст і сіл, що згадані у творі. Василь Шкляр давно знає вінницького колегу по письменницькому цеху, редагував його роман “Земледухи”, коли працював у редакції журналу “Дніпро”. І тому зазначив просто і точно: “Коли читаєш Миколу Рябого, відчуваєш подих літописів. Хто не прочитав творів Миколи Рябого, той не має уявлення про сучасне українське письменство”.Віктор Баранов сказав, що мимоволі шукає серед присутніх Андрія М’ястківського, якого, на жаль, вже немає серед нас. Це з його вуст ми чимало легендарного, захопливого чули про Південне Поділля. З тих країв і Микола Рябий. У нас небагато белетристів, які так глибоко знали і так художньо переконливо показували історичні події. І це дуже важливо для молодих читачів, у чиїх руках, хоч як це прикро, сьогодні зовсім інша література. Петро Засенко говорив про вміння автора влучно, доречно використати в художній тканині роману “Калина над прірвою” неоціненні скарби народної пісенної творчості. Вони — не просто ілюстрації, вставки, а психологічно вмотивовані яскраві взірці народного генія, волевиявлення, духу. Це збагачує, урізноманітнює, вивищує героїв твору.У складі вінницької делегації були не лише голова обласної організації НСПУ Михайло Каменюк, Василь Кобець, що сказали добре слово про свого колегу, а й меценати видань Миколи Рябого — народний депутат України IV скликання Микола Мельник і голова наглядової ради ВАТ “Володарка” Леонід Гавриш. Вітаючи земляка з новими творчими набутками, вони закликали керівництво НСПУ та літературну громадськість бути уважнішими до творчості тих майстрів пера, які живуть у провінції. Найкращі книжки Миколи Рябого, як вважають вони і чимало інших читачів, заслуговують на Шевченківську премію.Микола Рябий, дякуючи за добрі слова, зізнався, що вперше побачив подорожні нотатки у бібліотеці музею свого видатного земляка Данила Заболотного. Фахівці називають українську частину подорожніх нотаток Павла Халебського найдокладнішим і найприхильнішим свідченням чужинців про Україну XVII століття, коли весь світ стежив, як народжується в Європі козацька держава. Впродовж  трьох століть ми не мали рідною мовою видатного твору сирійця  Ібн аз Заїм аль Халябі, знаного у християнському світі під іменем Павло Халебський. Мабуть, була на те Господня воля, що Микола Рябий відклав усі письменницькі справи та домашні клопоти і взявся за непросту справу — осмислення і переклад славнозвісного твору. Перше видання у скороченому варіанті профінансував тодішній голова Вінницької обласної ради М. Мельник. Друге, доповнене, видання з’явилося з благословення Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета і за підтримки Ліги меценатів і НСПУ. Насамкінець хочеться зацитувати ось ці рядки Миколи Рябого з післямови автора до роману “Калина над прірвою”: “Кажуть, після Майдану ми стали вільніші, ніде такої волі нема, як у нас… Авжеж, ми вільні від добробуту, духовності, надій, від самого Бога — уже не боїмося Його, чинимо наперекір заповідям Сина Божого — любити ближнього, як самого себе…Коли убивають віру, зникає сенс і мета життя, душу огортає печаль і тривога, і все видається марнотою марнот… Та ще теплиться під серцем якась надія на те, що здоровий глузд наших керманичів візьме гору над інстинктом “великого мискоборства” (Ліна Костенко), і ми відійдемо від прірви, над якою укотре опинилися”.

Read More

УСІМ, ХТО БЕРЕ УЧАСТЬ В АКЦІЇ «ЗБУДУЙМО КОБЗАРЕВУ ЦЕРКВУ»

2001 року Міжнародний благодійний фонд “Українська родина” відкрив окремий рахунок 26045200145101 у Подільській філії АКБ “Київ” (м. Київ) для зарахування добровільних пожертв (цільових коштів) на спорудження Кобзаревої церкви біля Чернечої гори в м. Каневі. Починаючи з 2001 року, на рахунок надходять кошти, зібрані тисячами українців. Нині, на 06 березня 2009 року сума благодійних внесків становить 905 136 гривень. Згідно із Законом України “Про Національний банк України”, що встановлює правила проведення банківських операцій, постановою НБУ № 53 від 06.02.2009 р. в АКБ “Київ” введено мораторій на задоволення вимог кредиторів строком на шість місяців з 09.02.2009 р. до 09.08.2009 р. Відповідно, МБФ “Українська родина” вважає за необхідне тимчасово припинити розповсюдження рахунку 26045200145101 у ПФ АКБ “Київ”, та, щоб уникнути будь-яких непорозумінь, просить не надсилати коштів “На Кобзареву церкву” на зазначений рахунок.  Міжнародний благодійний фонд “Українська родина” — клієнт банку Подільська філія АКБ “Київ” з 02.07.1999 р., має десятирічний досвід роботи з ним. Подільська філія АКБ “Київ” сумлінно ставиться до виконання обов’язків у межах, наданих їй законом, і гарантує збереження коштів жертводавців. Отже, кошти, зібрані “На Кобзареву церкву” буде збережено й витрачено за призначенням. Інформуємо жертводавців, що з ініціативи Президента України В. А. Ющенка в його Секретаріаті наприкінці лютого відбулася зустріч за головуванням заступника голови Секретаріату Р. П. Безсмертного, у якій взяли участь голова ВУТ “Просвіта” П. М. Мовчан, голова правління Міжнародного благодійного фонду “Українська родина” Г. В. Лемець, представники Черкаської облдержадміністрації та ін. Фонд “Українська родина” зобов’язали розпочати роботи над проектом “Кобзарева церква”. 23.02.2009 р. Фонд уклав угоди № 600-1, № 60І-І з Українським державним науково-дослідним та проектним інститутом “УкрНДІ проектреставрація” на розробку передпроектних пропозицій та робочого проекту церкви Покрови Пресвятої Богородиці (Козацька церква у м. Каневі). Про подальший хід здійснення всенародної ініціативи інформуватимемо громадськість на шпальтах “Слова Просвіти”.Голова правління МБФ “Українська родина” Г. В.ЛемецьГоловний бухгалтер Н. О. Левченко

Read More

ЗЕМНЕ І БОЖЕСТВЕННЕ ПРИЗНАЧЕННЯ МОВИ

Павло МОВЧАНСтавши постійним слухачем радіо “Культура”, я солідаризуюся з тими українцями, які досить часто наполегливо питають: не “Хто винуватий?”, а “Що робити?” Що робити нам, українцям, в незалежній Україні, де в нас відбирають наш унікальний, єдиноваріантний часопростір, що в науковій мові йменується хронотон… Адже в слові сконденсований час, у ньому єдиному вся наша минувшина і наша “будучність”, за висловом Івана Франка, і вся наша енергія. І триває паралельний процес відбирання національного простору всередині самої держави, того простору, без якого немислиме існування невимірної величини, — мови, слова, логосу… Відомий російський мислитель Георгій Гачев не просто ототожнює Слово з простором, а й робить синтез двох категорій: СЛОВО, в якому час і безвічне, і ПРОСТІР, який вимірюється в системі двох координат горизонталі (тобто географії) й вертикалі (тобто духопіднесенні). Кожен національний космологос формується тисячоліттями, кожне слово має біографію, кожна мова має програму — космічну, кожен носій цієї мови має призначення на цій землі: бути не лише собою, а й складати загальний національний масив. Ми не обираємо собі ані батьків, ані Батьківщини, ані мови, яка програмується на генному рівні, яка — у структурі ДНК… Отже, в мові не випадково концентрується сама сутність людського буття, а відтак усього історичного буття народу… Фундаментальна цінність мови як основи самоідентифікації кожного сущого і кожної нації полягає у її, сказати б, Божественній, хочете — космічній програмі. Адже мова — це унікальне світобачення, світотлумачення, яке властиве тому чи іншому етносові… І всі спроби заміни однією мовою іншої, або ж витворенням загальноприйнятої штучної загальнолюдської були провальними, утопічними або зумисно-провокативними, які спричинялися до нічим не виправданих духовних втрат… Чи ж нам потрібно на другому десятку літ незалежності (для кого?!) України підносити мовне питання, яке є фундаментальним у тому самому понятті “незалежність”?!.Чому принцип абсолютної самоцінності української мови, як і української культури відповідно до абсолютної самоцінності кожного індивідуума та української нації не став цементом усієї української спільноти?! Чому вона, мова, витіснена на периферію культурного, економічного, наукового, інформаційного життя?Наука підтверджує здогади філософів про існування над нами Великих інформаційних полів, до яких ми прилучаємось через рідне слово. І чим вужча мовна сфера земна, тобто мова вжитку, то звуженішими є наші виходи, світ ідей та творчих імпульсів… Ми знаємо, що словом можна лікувати і можна вбивати. Квантова медицина підтверджує, що рідномов’я впливає і на загальносуспільний тонус, і на кожну окрему особистість. Прагматичний підхід до мови є безглуздям або самовбивством, або вбивством нових поколінь, які перестають бути собою… Прагматичний підхід до української мови, точніше до нас, українців, спричинився до того, що нас обібрали до нитки, викравши національні багатства, владу, а тепер уже і національний простір, тобто землю…Фактично українська мова паралізована на всіх рівнях. Не нагадуватиму про спецпроекти такої реалізації, як програми з Шустером і без нього, з неодмінною штепселе-тарапуньківщиною, що процвітає навіть на Першому Національному, де обов’язково на трьох українськомовних молодих політиків виставляють трьох російськомовних… Про українські газети не говоритиму — їх зосталось менше десятка… Український фільм зник… Простір спілкування української нації неприпустимо звужений. Це злочинно, це аморально, це кричуще несправедливо… Задля кого витворювалася в такому разі незалежність? Якщо тринадцять років з дня прийняття Конституції України, зокрема її 10 статті, не ухвалюється закон про статус української мови як державної, то питання української мови є питанням нашої державної перспективи, адже існуюча реальність суперечить здоровому глузду, суперечить самій ідеї існування України як держави. І тут повторю вслід за видатним українським ученим, академіком Іваном Михайловичем Дзюбою: “Зникнення мови, культурної ідентичності — це зникнення нації”.Українська інтелігенція усвідомлює ці загрози, тому не випадково вона, як і носій усіх українських традиційних практик — селянство — упосліджується послідовно протягом останнього десятиріччя… Тому і відповідь на запитання “Що робити?” є багатоваріантною: тут весь арсенал відстоювання себе, до якого вдавалася нація в різні критичні періоди свого існування, буде виправданим. Ось ті пропозиції, які я висловив шість років тому на парламентських слуханнях, присвячених тій самій проблемі — українській мові в незалежній від нас, українців (отже, відчужуваній), Україні: “Ми маємо парадоксальну ситуацію: в незалежній державі впродовж усього її існування не розроблялися, не розробляються ані правова, ані матеріальна база для забезпечення мовно-культурних потреб титульної нації, яка не має іншої можливості реалізуватися, лише як на власній землі. Посилання на економічний стан є безпідставними і непереконливими. Чому і досі не застосовується, наприклад, такий запобіжний захід, як в інших державах, — контрподаток на чужомовні газети, книжки, кінострічки, теле- і радіопрограми, рекламні оголошення, спектаклі, концерти та інші твори культурного вжитку, аудіо- та відеопродукцію? Контрподаток буде не чим іншим, як поверненням мільярдних боргів Україні (що актуально за сучасної економічної кризи!).Українці століттями сплачували податок чужинцям, а нині сплачують за кожну хвилину екранного часу чи часопис, за те, що їх денаціоналізують. Україну не можна збудувати з ненависті до неї, до її мови, до її народу, до її історії, до її перспективи… Уся боротьба за нашу перспективу ще попереду! І ми переможемо. Слава Україні!27.02.2009 р.

Read More

АПОСТОЛ ЖИВИХ ДУШ

Перші три томи творів Миколи Гоголя із запланованих семи до 200-річчя письменника щойно вийшли друком у видавництві “Наукова думка”. Нове видання містить усі художні та переважну більшість літературно-критичних, публіцистичних і духовних творів письменника. Так презентує його редакційна колегія. “Іншого сенсу життя, як творення, він не уявляв, — пише академік Микола Жулинський у передмові “Гоголь: дух і слово”. — З “Вечорів на хуторі біля Диканьки” розпочався його тріумфальний похід російською словесністю, який піднімав високі хвилі подивування, захоплення, заздрості та несподіваних очікувань нових естетичних чудес від цього настирного, терпеливого і честолюбивого українця”.Саме цим твором розпочинається перший том видання.“Письменник-християнин, який дивився на мистецтво слова, як на своє вище покликання, вбачаючи в оновленому християнстві порятунок для змертвілих в суєті життя людських душ”, — стверджує упорядник Павло Михед, професор, завідувач відділу слов’янських літератур, керівник Гоголезнавчого центру при Ніжинському університеті імені Миколи Гоголя.Відчути смак гоголевого словотворення українською дають змогу переклади Максима Рильського, Остапа Вишні, Петра Панча, Анатолія Хуторяна.У виданні використано ілюстрації художника В. Табуріна до книжки 1908 року “Полное собрание сочинений Н. В. Гоголя”. На фронтисписі кожної книжки — портрети Миколи Гоголя роботи Олексія Венеціанова та Федора Моллера. Видано на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою “Українська книга” накладом 5000 примірників.

Read More

«МАЛЮВАВ ПАЛІЙ ЧОРНОГУЗ»

Василь СЕЛЕЗІНКА,заслужений діяч мистецтв України, член правління обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Чернівці1940-го, коли Північна Буковина стала радянською, Олександр Довженко і Юлія Солнцева знімали документальний фільм “Буковина — земля українська”. Це надзвичайно цікава стрічка. Вони знімали по всій Буковині, як їдуть радянські танки, як населення з ентузіазмом зустрічає “визволителів”, мітинги, віча. У Глибокій учителька і поетеса Домка Ботушанська веде урок, у Мамаївцях Кіцманського району юний художник Володимир Кокоячук малює дідуся. На вигоні між селами Топорівці та Рідківці молодь влаштувала танці. Довженко детально показує одягання парубка, як вбирається на танці дівчина. Зупиняється на деталях архітектури. Основний епізод фільму — весілля в Топорівцях. Одружувався майбутній ветеран війни Юрій Миленко, який вперше побачив цей фільм аж у Берліні.Працюючи головним режисером обласного телебачення, я вирішив іти слідами фільму і запрошувати його героїв на передачі. Багатьох не було вже серед живих. Ось на перехресті вулиць у Чернівцях стоїть екзотичний регулювальник руху у вишиванці, в кептарі, в білих гачах. Це хлопець із Задубрівки Заставнівського району, який загинув на війні. Ось Гулей — “професор різьби” з Виженки. Його дві дочки стали лікарями. Молодша на час мого пошуку була студенткою Чернівецького медичного інституту і вперше побачила свого батька “живим” лише у фільмі.У Виженці митці знімали майстринь вишивання, парубків з топірцями, в червоних сардаках та холошнях, які співають “Верховино, світку ти наш”. Розшукав я і Софію Космачук, яка у фільмі грала на флоярі сумну гуцульську думу. Мені на студії вона вигравала ще й на дримбі, а вдома, у Виженці, — на баяні. “Буковинська пісня схожа на плач. Дайте буковинцеві будь-які слова, і він підбере до них сумну мелодію”. Так починається фільм. Довженко вважає, що це результат 600-річного підневільного життя буковинців, яких гнобили різні окупанти. Він захоплений тим, що народ таки зумів зберегти і мову свою, і пісню, звичаї, обряди, культуру і мистецтво. Рятівною, незнищенною силою, надійним оберегом і джерелом наснаги ставало не тільки Слово, а й мовчазний портрет Шевченка. У той час, коли у нашому краї принижували, придушували все українське, знайшлася мудра людина, яка просто малювала портрети поета і дарувала їх людям. У фільмі йому присвячено лише кілька кадрів: селянин з дружиною і дітьми виходить з бідної хати, привітно знімає капелюх, а назустріч йому йде такий самий селянин у кептарі й капелюсі, веде на мотузку корівчину. А за кадром текст: “Художникові Палію Чорногузу сільрада подарувала корову”. Далі в кадрі по три секунди портрети Т. Шевченка, І. Франка, В. Леніна і пояснення: він малював їх і дарував людям. Зверніть увагу: не продавав, а дарував.Хто він? Звідки? Де знято ці кадри? Звертався до глядачів з проханням повідомити, хто що знає про це, але не озвався ніхто.Коли вже втратив надію, несподівано прийшли двоє чоловіків і поцікавились, чи шукаю я ще художника Палія Чорногуза. Шукаю. “Це ось його син”, — сказав той, що запитував. Другий подав мені руку і відрекомендувався російською мовою та ще й з московським акцентом: “Ніколай Владіміровіч Уральскій”. Я здивувався: якщо це псевдонім, то чому не Карпатський? І чому Владіміровіч, а не Палійович? І звідки московський акцент?Відповідь була така: “Це не псевдонім, а справжнє прізвище й ім’я прийомного батька, а він — син Палія Чорногуза — ще з дитячих років живе в Москві. Професія — художник. Батька пам’ятає трохи, а знає про нього багато. Я — чоловік його молодшої сестри Одарки, живемо в Коломиї”.Народився Палій Чорногуз у багатодітній селянській сім’ї, виріс і жив у селі Чорногузи Вижницького району. Навряд чи знав про свій талант чи мріяв стати художником, але трапилося горе — померла його перша дитина, син. Вразливому Палієві ввижався він і вдень, і вночі, не давав спати, жити не давав. Тоді роздобув він фарби, і з пам’яті відтворив на папері дорогі риси. Так народився художник Палій Чорногуз. З’явилася пристрасть до малювання. Купувати паперу не було за що, тож малював на зрізі дерева. Одну з таких плакеток із зимовим пейзажем зберегла сестра Одарка Теліщак, яка жила в Коломиї. Палій був уже тяжкохворим, коли малював той пейзаж, і так багато смутку, тихої печалі в тому зимовому етюді. Дві маленькі людські фігури посеред засніженої студеної дороги немов прощаються назавжди.Палія Чорногуза 1940 року обрали заступником голови сільради, але перед самою війною він несподівано помер, казали, нібито захворів на тиф. Але близька сусідка, старенька мудра дуже начитана жінка, яку в селі звали Комарихою, розповіла: одного разу ішов Палій з роботи дуже засмучений. Що сталося? Він сказав, що засудили людину на кілька років тюрми тільки за те, що вона запізнилася на п’ять хвилин на роботу. “Жити не хочеться!” — сказав тоді Палій і через два-три дні помер. У труні лежав аж синій. То не було подібне на тиф. “Він, мені здається, — сказала Комариха, — стратився. Був дуже вразливий і не витримав такої кричущої несправедливості”.Коли почалася війна, дружина Палія зібрала дітей і намагалася втекти від німців, однак їх наздогнали аж коло Вінниці. Довелося повертатися. У селі ховалася, та не сховалася, її зв’язали колючим дротом і кинули в концтабір. Якось вдалося їй повернутися, але була вже такою знівеченою, що лягла на ліжко і більше не вставала. Навіть малюнки Палія Чорногуза в роки окупації тримати було небезпечно. Олена Білак розповідала, як портрет Шевченка переховували під підлогою.Осиротілі діти пішли по людях. Танаско був старшим — з 1932 року, Одарка — на три роки молодша. Тож навесні 1944-го хлопчик охоче пристав до частини радянської армії, що наступала, став сином полку. Медсестричка, дівчина-москвичка пожаліла сироту, запропонувала Танаскові бути її сином. Він погодився. Вона відвезла його в Москву до матері. Так буковинський хлопчик з Чорногузів став москвичем.Нелегким було повоєнне життя, довелося з новою мамою їздити на заробітки аж на Колиму, де перебували три роки. Згодом навчався в одному з художніх училищ Москви, служив в армії. Потім працював художником у редакціях газет “Правда”, “Советская Россия”. Коли ж мама вийшла заміж за інженера Володимира Уральського і в них народилася дочка, батьки не захотіли, щоб вона колись довідалася, що це її не рідний брат. Так Танасій Палійович Чорногуз став Ніколаєм Владіміровічем Уральскім, проте ніколи не забував своєї справжньої сестри, любив приїздити до неї. Приїжджала й Одарка в Москву, але таємниці ніколи не зраджували.Уральський дав мені список людей, у яких він знайшов кілька робіт Палія Чорногуза, виконаних на дерев’янних плакетках, однак портрета Шевченка там не було. Уральський розповів, що переніс багато операцій, але тепер усе йде нібито добре, і ми домовилися, що він приїде ще раз, ми зробимо з ним телепередачу про батька і про нього. Якщо лікарі дозволили йому тепер відвідати рідні краї, то й навесні не заборонять. Він не здогадувався, що лікарі дозволили йому попрощатися з рідним краєм, якого він уже не побачить, бо хвороба смертельна. Навесні він не приїхав — помер. Наші наміри і плани не здійснилися. А портрет Т. Шевченка я таки знайшов. Намалював його П. Чорногуз ще 1930 року, а зберіг мешканець села Чорногузів Степан Онуфрійович Колотило. Це його батько замовив художникові портрет поета, а старшого сина Григорія навіть віддав до Палія в науку. Григорій Онуфрійович передав мені цікаву фотографію, пов’язану з Т. Шевченком. Зроблено її 1914 року в Чернівецькій учительській семінарії під час святкування 100-річчя Кобзаря. Праворуч (крайня на лавці) в українському народному одязі чернівчанка Євгенія Кавердович, яка через багато років розповідала про це Шевченкове свято своєму зятеві Григорієві Колотилу.Цю давню фотографію та портрет Т. Шевченка, якому у фільмі Довженка присвячено лише три секунди, чернівчани і гості міста мали змогу бачити на виставці в краєзнавчому музеї. У правому кутку внизу портрета дрібненький напис, зроблений самим художником: “Малював Палій Чорногуз, 1930 рік”.

Read More