Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка,генеральний директор Культурного центру України в МосквіСто років тому, навесні 1909-го, в Москві на Арбатській площі було відкрито пам’ятник Миколі Гоголю скульптора Миколи Андреєва. Це неподалік від будинку, де нині розташовано Культурний центр України в Москві. Це — поруч із арбатським храмом святого Тихона Амафунтського (знесено 1933 р.), у якому в квітні 1861 року стояла домовина з прахом Шевченка і відбулася багатолюдна панахида за поетом. Нахиливши зболену тяжкими думами голову й трохи відвернувши її від храму, Гоголь мовби не наважується звести очі на те місце, де колись був прах Шевченка. Містика…Відомо, що у вірші “Гоголю” (1844) Шевченко висловив болісне відчуття того, що рідне слово залишається невгаданим і непочутим: “Всі оглухли — похилились В кайданах… байдуже…” Втім, у тодішнього Гоголя, нехай би він і отримав поетове послання, воно не знайшло б духовного відгомону. Гоголь був далекий від Шевченкових турбот про українське слово як осердя самозбереження й відродження нації. Проте поет вивищив письменника на всі часи: “…Я всегда читал Гоголя с наслаждением… Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одарённым самым глубоким умом и самой нежною любовью к людям!.. Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем”.Історія не терпить умовного способу, але таке знайомство дало б ученим багатющий матеріал для глибшого розуміння “двох половинок українського серця” (Микола Жулинський), двох іпостасей української ментальності, двох способів творчого життя національних геніїв, відзначених самим Шевченком:Ти смієшся, а я плачу,Великий мій друже.Невипадково за блискучий порівняльно-типологічний аналіз творчості Гоголя і Шевченка відомий московський українець Юрій Барабаш удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка.Як на мене, то суперечки, чиїм був Гоголь письменником — українським чи російським — не стихнуть, доки існують українці та росіяни. Бо вихідні позиції давно визначені, й вони непорушні. Скажімо, Панас Мирний незаперечно зазначив, що “Гоголь душею й натурою наш”, а Федір Достоєвський справедливо заявив, що ціле покоління російських письменників вийшло з “Шинелі”. Та неприпустимі невиправдані перекоси. Наведу маловідомий факт. З нагоди святкування сторіччя з дня народження Гоголя з усіх кінців Росії й світу були надіслані в Москву привітання “Товариству аматорів російської словесності”, яке їх організувало. У них Гоголя розглядали тільки як російського письменника. І лише один лист лапідарно й блискуче виражав його належність до України та української культури. Він надійшов від Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, очолюваного Михайлом Грушевським: “Наукове товариство імені Шевченка у Львові шле свій привіт на святкування пам’яті Великого Сина України, якого творчість стояла в тіснім зв’язку з історичними традиціями української суспільності і глибоко вплинула на розвій української національної свідомості.Українська суспільність має в живій пам’яті міцні і нерозривні зв’язки, які лучили геніального письменника з його рідним народом і які він живо відчував, його глибоку любов до поетичної спадщини старої України і сотворені ним блискучі образи українського життя тогочасного минулого. Слава Великому Письменнику!”Минуло століття. 27 березня 2009 року мені довелося побувати на відкритті першого в Росії гоголівського музею — Меморіального центру “Будинок Гоголя” на Нікітському бульварі, 7-а (знову-таки — за сто кроків від Культурного центру України в Москві), де український геній жив і помер. Об’єктивно на цих урочистостях вшанували великого українця, який оселив у Росії цілком нову мову (Володимир Стасов) і став російським письменником. Але ж якби не новітні напучування й дорікання, що Україна даремно зазіхає на Гоголя. Знову згадалося Шевченкове: “До нас в науку! Ми навчим…”А ще спливли в пам’яті рядки літератора Миколи Берга про Гоголя: “Для знайомого трохи з фізіономіями хохлів — хохла тут було видно відразу”. Насправді, не все так просто. Тож спробуємо співпережити глибоко ментальні відчуття Гоголя, коли він у Москві міг висловитися вільно, скажімо, наодинці з другом і земляком Осипом Бодянським. Той відвідав Гоголя на Нікітському бульварі 12 травня 1850 року й, між іншим, ретельно записав у щоденнику: “Перед отходом спросил я, где он хочет провести лето?..— Мне хотелось бы пробраться в Малороссию свою, потом на осень воротиться к вам, зиму провести где-либо потеплее, а на весну снова к вам” (підкреслення моє — В. М.).Чи потрібні коментарі до того, яку землю Гоголь вважав своєю, рідною?Нагадаю, що Гоголь жив в Одесі з осені 1850-го до весни 1851 року, тут завершував другий том “Мертвых душ”. Потім він прибув у родове гніздо село Василівку (Яновщину). Малював план майбутнього будинку для всієї сім’ї, відвів у ньому для себе три кімнати. Закупив ліс для будівництва, перед самим від’їздом придбав міцну дубову шафу для книг і пообіцяв, що наступної весни, коли нарешті вийде його книжка, приїде у Василівку і візьметься до зведення будинку.Потім Гоголь поїхав у Москву, літо 1851 року минуло в щасливих надіях, але на початку осені настав гіркий перелом. 2 вересня Гоголь волав до матері у Василівку: “Рад бы лететь к вам, со страхом думаю о зиме…” Зима, якої боявся Гоголь, справді принесла спалення ним другого тому “Мертвых душ” і смерть генія. Та перед тим, восени 1851-го, дізнавшись про весілля однієї зі своїх сестер, Гоголь кинувся з Арбату через Калугу в Малоросію, але “вперше в своєму житті повернувши з дороги” (Ігор Золотуський), приїхав у Москву.Думається мені, що Микола Васильович, напевне, ще залишився б живим, якби тоді справді приїхав у рідне село. Бо ж тільки вдома, в Україні, він міг позбутися того страшного стану, коли, за його ж словами, “находили на мене хвилини життєвого оніміння, серце і пульс переставали битись”. Згадаймо, що й Шевченко в передсмертний день говорив, що хотів би побувати на Вкраїні: “Ото, якби додому, там би я, може, одужав”.І Микола Гоголь, і Тарас Шевченко померли на чужині, проте Шевченко заповів поховати себе “на Вкраїні милій”. Обох було перепоховано, але прах Шевченка перевезли в Україну, а Гоголя — з Данилового монастиря на Новодівиче кладовище. Що б там говорили, Гоголь лежить у нерідній землі, може, тому з його прахом трапилося стільки негараздів. І зараз могилу письменника, на якій 1 квітня цього року відбулася багатолюдна панахида, увінчано офіційним бюстом від неіснуючого нині Радянського уряду на відміну від хреста в Даниловому монастирі (на цьому святому місці теж відправлено панахиду). Хочеться вірити, що цю прикрість буде виправлено. Бо ж саме хрест стояв над прахом письменника, коли Шевченко просив із заслання Бодянського помолитися Богу “на могилі Гоголя за його праведную душу”.Мудрий Кобзар у кількох словах залишив українцям оцінку Гоголя й істинну історичну належність його: “О Гоголь, наш безсмертний Гоголь!”м. Москва, 1 квітня 2009 року
