ОЛЕСЬ ГОНЧАР —  ЗАХИСНИК ДУХОВНИХ СКАРБІВ

Офіційна радянська ідеологія чимало зусиль доклала до того, щоб у свідомості кількох поколінь образ письменника Олеся Гончара асоціювався із втіленням ідей радянського патріотизму, а сам він сприймався як співець визвольної місії Радянської армії в країнах Європи. Розуміючи силу його таланту й авторитет у суспільстві, влада намагалася використати й поставити митця на службу радянській системі. Він мав найвищі офіційні премії та нагороди, ордени, був народним депутатом УРСР і СРСР, членом ЦК КПУ, кандидатом у члени ЦК КПРС, але, передусім, він був совісним митцем. Коли з його “одержавленням” нічого не виходило, як це сталося 1968 року після виходу в світ роману “Собор”, партійно-державна машина СРСР нещадно застосовувала проти письменника всі випробувані методи впливу. Однак вони виявилися “неефективними”, недієвими й безрезультатними відносно Олеся Гончара. У нього, як можна пересвідчитись зі щоденникових записів, завжди була власна правда, ідеологія, гуманізм, до яких він ішов довго й наполегливо, а досягнувши, не зрадив, не звернув з обраного шляху.

Інна СИРОЇДЛейтмотивом творчості й громадсько-політичної діяльності Олеся Гончара був розвиток української культури, мови, духовності. Становище у суспільстві й високі посади у владних структурах давали можливість письменникові відстоювати національні інтереси українського народу, ставати на захист його святинь. Тож серед проблем, які непокоїли Олеся Гончара, було збереження, охорона і відродження історико-культурної спадщини. Як згадував заслужений архітектор України О. Силін, очоливши 1959 року СПУ, О. Гончар створив при ній своєрідну раду, метою діяльності якої був аналіз глобальних проблем захисту історико-культурних пам’яток і природного середовища країни. Думки й пропозиції ради письменник подавав до уряду як обґрунтовані документи, з якими мають рахуватися владні структури. Ось так протягом багатьох років обстоювали пам’ятки національної спадщини.

У 1960—70-х роках Олесь Гончар неодноразово звертався до різних партійних і державних діячів УРСР і СРСР з актуальних питань, що стосувалися збереження святинь українського народу, вшанування пам’яті видатних українців. Академік П. Тронько розповідає: “О. Гончар, ставши на чолі письменницької Спілки, зумів переконати і ЦК, і уряд, що ювілеї національних геніїв мають стати всенародними святами. Гончар був їх “мотором”. То були не тільки великі народні дійства, а й міжнародні події — симпозіуми з участю найбільших майстрів слова планети, справжній Великдень українського духу”. В умовах ідеологічних заборон не все давалося просто, однак Олесь Терентійович з його вродженою інтелігентністю, делікатністю і тактом умів бути “танком”, коли йшлося про національні святині, великі імена, які позначили наш духовний поступ.Спілка письменників України на чолі з Олесем Гончаром стала колективним членом-засновником Товариства охорони пам’яток історії та культури Української РСР на чолі з академіком П. Троньком, створеного в серпні 1965 року задля залучення широкого загалу до справи охорони, збереження та популяризації історичної та культурної спадщини українського народу. СПУ надавала значну допомогу в справі виявлення, збереження й охорони пам’ятних місць в Україні. 19 грудня 1967 року заступник голови правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Я. Петрусенко звернувся до голови Спілки письменників з пропозицією прийняти спільну постанову цих двох організацій “Про участь філій, установ та членів Спілки письменників України в охороні пам’яток історії та культури”. Проект постанови було ухвалено у грудні 1967 року. Він містив рекомендації щодо залучення членів Спілки письменників до охорони пам’яток історії та культури, посилення громадського контролю за їхньою охороною, використанням та реставрацією, активізації спорудження меморіальних дощок та пам’ятників у місцях, пов’язаних з визначними історичними подіями та видатними діячами науки, культури та мистецтва, створення місцевих історико-краєзнавчих музеїв тощо. Прикладом втілення в життя постанови став проект увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією українського козацтва. 31 серпня 1965 року ЦК КПУ ухвалив постанову “Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією Запорозького козацтва”. Було сформовано обґрунтований план, який передбачав спорудження на території республіки 45 гранітних обелісків, 25 скульптурних зображень видатних діячів українського козацтва, 50 стел, 21 пам’ятного каменя та 14 мармурових меморіальних дощок. Широкий комплекс робіт планували розгорнути на о. Хортиця. Олесь Гончар не лише цікавився ходом робіт з увічнення пам’ятних сторінок історії українського козацтва, будівництвом унікального заповідника на Хортиці, а й разом з іншими письменниками у листопаді 1967 року взяв активну участь у дискусії щодо поданих на конкурс проектів. Крім того, він лобіював інтереси запорожців у Києві, зокрема в ЦК КПУ. Про це можна знайти свідчення у щоденникових записах тодішнього першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста: “Зайшла мова про створення музею Запорозької Січі на острові Хортиця. Гончар до цієї ідеї і задуму віднісся з великим інтересом і взяв активну участь у підготовці матеріалів, вніс багато розумних пропозицій”.З іменем Олеся Гончара пов’язана також боротьба за збереження комплексу пам’яток Київського братства і Києво-Могилянської академії. На сторінках щоденників митця час від часу з’являються думки з приводу цих історичних пам’яток та їхнього значення для розвитку української та світової культури. Перший такий запис датовано 1966-м: “1615 року київська горожанка Галшка Гулевичівна (Гулевич) пожертвувала свою садибу під братську школу (майбутню Академію). В 1632 році зусиллями Петра Могили братську школу перетворено в Колегію (об’єднано з Лаврською школою). Відтоді: Києво-братська колегія. З кінця XVII століття її стали називати Академією. Але ще й раніше вона жила на правах академії, тобто управлялась своїми законами, від влади була незалежна” (Гончар О. Щоденники. У 3 т. — Т. 1. — К., 2002. — С. 407). Через деякий час письменник занотував: “Академія Києво-Могилянська — це перший у Східній Європі університет в європейському розумінні” (Там само. — Т. 2. — К., 2003. — С. 20). Ці роздуми свідчать про занепокоєність автора сучасним становищем колись відомого навчального закладу. Стало відомо, що на територію Київського братства й Академії претендувало Київське військово-морське училище. Таке становище спонукало митця до рішучих дій. Прагнучи повернути славу Академії, Олесь Терентійович 1969 року звернувся до голови Ради міністрів Української РСР В. Щербицького з пропозицією оголосити комплекс приміщень “Київського братства і Києво-Могилянської академії історичним заповідником і віддати його в розпорядження Київського університету ім. Т. Г. Шевченка”. Щоб заручитися підтримкою з цього питання в Москві, Олесь Гончар звернувся до класика російської літератури радянської доби М. Шолохова: “Чи не могли б Ви сказати слово на захист Києво-Могилянської академії? Ця українська Сорбонна, перший наш університет, куди приходили вчитися Ломоносов, із стін якого вийшли Богдан Хмельницький, філософ Сковорода, цей центр слов’янської культури, звідки хвилі просвітництва пішли по всій Русі”. На жаль, до думки видатного письменника й громадсько-політичного діяча тогочасне партійно-державне керівництво не прислухалося. Перемогла позиція міністерства оборони СРСР, внаслідок чого в цих приміщеннях розмістилося Київське вище військово-морське політичне училище. Однак Олесь Гончар не полишив цієї справи й надалі. 1969 року він виступав перед курсантами й керівництвом училища й порушив проблему історичної пам’яті. Слова письменника знайшли підтримку в начальника училища, який після спільної прогулянки територією пообіцяв обов’язково взятися з курсантами за пошук могили гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного. Те, що побачив Олесь Гончар під час візиту у військове училище, не могло залишити його байдужим: “Отам був Борисоглібський собор, його знесли в 30-х роках. А гетьман був похований якраз у соборі чи біля нього. Плити нема. Якщо була вона бронзова, то пішла в брухт. Але ж фундамент собору є? Вибрали, кажуть, і фундамент. Де був собор — ото стоїть кочегарка. А ближче, бачите, в темряві — вбиральня… Ото там десь була якраз могила Сагайдачного. Боже, що ми за люди? Що пережили? Але й досі ніхто не розшукав слідів могили, хоч чиновництва повно…” (Гончар О. Щоденники. У 3 т. — Т. 2. — К., 2003. — С. 44). До цієї проблеми Олесь Гончар повернувся після проголошення державної незалежності України, й тоді всі унікальні історико-культурні пам’ятки було передано Національному університету “Києво-Могилянська академія”.Олесь Гончар не лише обурювався зухвалими методами боротьби з пам’ятками духовної культури, які запроваджували органи державно-партійної влади, а й робив усе від нього залежне для збереження національної спадщини. У зверненні до колишнього першого секретаря Київського міськкому КПУ Ю. Єльченка за 9 жовтня 1980 року митець порушив актуальні проблеми забудови столиці України. На той час це було сміливим кроком. У листі йшлося: “В забудові Києва явно почувається архітектурна сваволя, нехтування думкою горожан. Широка громадськість, на жаль, не залучається до обговорення проектів”. Олесь Терентійович пропонував Ю. Єльченку провести зустріч компетентних людей, висококваліфікованих фахівців для обговорення проектів забудови столиці. Також він закликав урахувати досвід облаштування історичних районів Тбілісі та Львова, де найстаріші частини міста набули статусу заповідних. Діяльність Олеся Гончара у сфері захисту культурних пам’яток України не обмежувалася столичними рамками. До нього по допомогу зверталися представники громадськості з різних реґіонів республіки. Він намагався зарадити кожному такому зверненню. Ось характерний приклад оборони письменником руйнування культурної спадщини. Цього разу об’єктом уваги О. Гончара став Новомосковський Троїцький собор, який вдалося вберегти від руйнування в 1960-х роках. А на початку 1980-х поруч з ним вирішено спорудити автостанцію. На думку митця, це був продуманий крок чиновництва, щоб собор “упав од вібрації”. Щоб порівняти становище культурних пам’яток в Україні та європейських країнах, Олесь Гончар наводить приклад італійського Колізею: “Уряд Італії постановою заборонив рух машин біля Колізею, щоб не створювати вібрації. А в нас біля Новомосковського собору браконьєри доморощені саме ставлять автостанцію, спішать, якраз щоб вібрація була!” (Т. 2) Будівництво продовжувалось, попри протести багатьох патріотів. Письменник з цього приводу двічі звертався в міністерство культури, яке виявило повну безпорадність. Міністр С. Безклубенко лише розвів руками: “Нічого не можу, вони вже вгатили в фундамент 200 тисяч”. Олеся Гончара обурювала така поведінка влади, адже порушувати генплан заборонив навіть Державний комітет будівництва й архітектури. “Закон про охорону є, а що їм закон? Бандитня, мафія безкарна, вандали, на яких управи нема”, — дійшов висновку митець. Однак на цьому не зупинився, не відступився від прагнення врятувати Новомосковський собор.Черговим кроком письменника став лист до голови Ради міністрів УРСР О. Ляшка від 20 січня 1982 року з проханням зупинити беззаконня. Навесні 1982 року письменник отримав черговий лист із Новомосковська, в якому старенька вчителька підтвердила його передчуття: ухвала, прийнята нібито за листом О. Гончара, не діяла. Але нічого дивного митець у цьому не бачив, адже тамтешні чиновники дістали дозвіл від самого першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького. Видатному письменникові, а разом з ним і всьому українському народу, на жаль, не вдалося перемогти компартійних можновладців у боротьбі за унікальну пам’ятку архітектурного мистецтва. Автовокзал у Новомосковську так і не перепрофілювали, як обіцяла заступник голови Ради міністрів УРСР М. Орлик. Єдиною втіхою для митця стало повернення святині 1989 року вірянам та Церкві, адже була у цьому частка і його зусиль. Однією з важливих проблем національного відродження, у розв’язанні якої першорядна роль належить Олесеві Гончару, було відновлення комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Цю пам’ятку архітектури кінця ХІ—початку ХІІ століть радянська влада знищила в середині 1930-х. А в наступні роки на місці зруйнованого храму планували будувати численні адміністративні споруди. О. Гончар пильно стежив за діями владних структур. З розпадом СРСР він пов’язував кінець епохи атеїзму й повернення до шанування релігійної спадщини. Тому на початку 1990-х саме він запропонував урядові України не лише відтворити ансамбль Михайлівського Золотоверхого, а й закласти там пантеон старокняжої епохи Київської Русі. Ще одним об’єктом уваги митця став зруйнований в роки Другої світової війни Успенський собор Києво-Печерської лаври. Згуртувавши ентузіастів-однодумців, письменник став ініціатором заснування добровільного фонду для відтворення обох пам’яток. 1992 року уряд прийняв попереднє рішення про втілення в життя цього наміру, а О. Гончара затвердив президентом фонду. На рахунок почали надходити кошти для сприяння відбудові, однак вони були вкрай мізерними. Тому постала потреба створити раду при Президентові України, яка керувала б усіма роботами з відбудови храмів. Серед однодумців митця особливою енергійністю та наполегливістю відзначалися відомий краєзнавець, заслужений архітектор України Олесь Силін та академік НАН України Петро Тронько. Рішуче налаштований довести справу до переможного завершення, Олесь Гончар в травні 1995 року вдруге звернувся до Л. Кучми. У листі він просив Президента посприяти справі відродження духовності в Україні, затвердити створену Раду з числа вчених та представників органів державної влади та прийняти спеціальний указ про відновлення національних святинь українського народу.Порушені письменником питання знайшли відображення в Указі Л. Кучми “Про заходи щодо відтворення видатних пам’яток історії та культури” від 9 грудня 1995 року. Іншим Указом від 12 червня 1996 року Л. Кучма створив спеціальний фонд для фінансування реалізації державної програми — Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара. Олесеві Терентійовичу не судилося побачити відновлені Михайлівський Золотоверхий та Успенський собори. 14 липня 1995 року перестало битися серце подвижника національно-культурного відродження, видатного письменника, громадсько-політичного діяча.Указом Президента України В. Ющенка від 14 липня 2005 року Олесеві Гончару присвоєно звання Героя України “за самовіддане служіння Україні, визначний особистий внесок у національне та духовне відродження незалежної Української держави, утвердження ідеалів правди, людської гідності і добра (посмертно)”. Але звання та нагороди — це не те, чого прагнув митець, за що боровся усе своє земне буття. Вважаючи найбільшим лихом для України “національне самоїдство”, ненависть, що виникає між самими українцями й стоїть на заваді державного поступу, Олесь Гончар закликав до порозуміння, взаємоповаги й соборності. На жаль, в Україні досі не покінчено з чварами та розбратом, не досягнуто того рівня життя, про який мріяв письменник. Саме тому вінком з нев’янучих квітів біля підніжжя пам’ятника Олесеві Терентійовичу Гончару стане надійне згуртування — на найвищому рівні — всіх національних будівничих сил, єднання українського народу в незалежній соборній демократичній державі. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment