У спокоЇ гІрських краЄвидІв:  «ЯрмІнок» петра мІдЯнки

Юлія ШУТЕНКО,кандидат філологічних наукУ сучасному українському літературному дискурсі Петро Мідянка — постать осібна, і не лише через географію (живе і вчителює в селі Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області), а насамперед через оригінальний творчий метод, що полягає в насиченні текстів топонімікою Закарпаття, діалектизмами й архаїзмами. Вірші, мережані незвичними словами й назвами, створюють враження езопової мови, саме тому, напевне, Петра Мідянку називають поетом-герметиком. Автор і сам пов’язує свою творчість з італійцями Унґаретті, Квазімодо, Монтале. І ось найновіша книжка закарпатця, підсумковий творчий доробок — “Ярмінок” (попередні збірки “Поріг” (1987), “Осередок” (1994), “Фараметлики” (1994), “Зелений фирес” (1999), “Трава Господня” (2001), “Дижма” (2003)). Її успіх, а саме перемога на книжковому рейтингу “ЛітАкцент року—2008”, свідчить про зацікавленість читачів автентикою, бажання зупинити глобалізаційно-космополітичні жорна, опинитися у спокої гірських краєвидів.Петро Мідянка створив власний міф про Срібну Землю, крізь призму української лексики зробив поліетнічне середовище свого краю українським. “Я ту поліетнічність привів у світ української поезії. До українського читача”, — пояснює поет. На думку митця, по-справжньому відчути ці вірші зможе підготований, “добрий” читач, смаки якого сформовані на класиках, і не обов’язково розуміти всі слова й назви, адже для поезії важливе не логічне, а мистецьке, чуттєве сприйняття: “мусай увійти в транс тої метафоричності, тої образної системи”.Поет задокументовує обличчя земляків, сувору прохолоду й вогкість Карпат, назви річок, гір, долин, сіл, побут горян, одяг, інтер’єри, їжу, напої, речі. Він апелює до сучасних і давніх знаменитостей, літераторів, і частенько до сучасників, нікому не відомих, — сусідів, знайомих. Отже, у збірці “Ярмінок”, справді, як на ярмарку, — повно всякої всячини. Образ автора у віршах переважно виступає як відсторонений спостерігач і констататор дійсності. Письмо Петра Мідянки розмірене, виважене. Так само спокійно, повільно він і читає власні твори. І, попри численні діалектизми, топоніми, архаїзми, вірші здаються напрочуд прозорими:На Земплін ти подався в свічкарі, Парохій руських небагаті порти…Рускені зниділі, недужі на сухоти, І дротарі по селах — нестарі… (“На Земплін ти подався в свічкарі…”).У пейзажах читач немов опиняється в позачассі — гори давні, як світ… Раптом піканням мобілки нагадує про себе сучасність: “Вже відотавився в перенизі покіс. / І в тіснині запікає мобілка, / Щоб сполошити все ще дикий ліс” (“Ґрунти тяжкі — різоха і мітлоха”). Композиційно книжка нагадує гірську місцевість — читачеві доводиться зашпортуватися, щоразу переходячи від силаботонічного вірша до верлібра й навпаки, мов сходячи з гірки в долину. Однак не формальний принцип було покладено у композиційну структуру збірки, а тематичний — спочатку патріотична лірика, потім — пейзажно-філософська, наприкінці — релігійна. Спотикаєшся, як об камінець на шляху, й об ламаний ритм у деяких рядках, іноді зумовлений діалектними наголосами. Найнеприємніші, звісно, калюжі на гірських дорогах, а в поезії — збиті або дієслівні рими: “нас — час” (“Тут все по-давньому, сотають тихо будні”); “Україну — сокорину”, “Україну — єдину” (“Все рідше й рідше бачиш Україну”); “небагато — свято”, “жила — села” (“За літографією Отто Бенда”); “зійде — росте” (“Виноградна кісточко, зостанься у моїй склянці…”); “одчинить — спинить” (“Пісня Муціана Іванька”).Мідянка — майстер алітерацій. Ось, наприклад, накопичення “щ”, “ш”, “р”, “ч”: “Лишко юна, вроджена у травні, / На толоці ловиш ти хрущів. / Що ці вірші наші незугарні / В колихкому мареві дощів! / Щасна звірко, вільна в чагарниччі, / На плаях, де гнізда й моклячник” (“Лишко юна, вроджена у травні…”). Або “р”, “н”, “г”: “В чорнобурці Чорногора. Монте-Негро. / “Монтеграппа” пише на снігу. / Під Говерлу з лижвами йде єгер / З Ягра теплого в засніжену югу. / Ручка “Монтеграппа” й доза граппи / Хто ж той єгер — мадяр, таліян?” (“В чорнобурці Чорногора. Монте-Негро…”).Поет полюбляє вдаватися до порівнянь, що часом “схрещені” з метафорами: “Бороцкопалінки — мов піни на потоці” (“Кореневище”); “І світить дном маленька річка Піня, / Як риба черевом, як… мовчазні роки. / Гуде ж бювет, немов бджолиний пень…” (“Бювет”); “Жоржина, як червоний пуловер” (“Столітня яблуня — під нею сиві старці…”).Петро Мідянка не вважає себе постмодерністом, адже “для постмодернізму немає нічого святого, сакрального. А у мене є святі речі: Бог і Батьківщина”. І справді, у віршах наскрізні велика й маленька Україна (Вітчизна, “вітцівщина боляща”, Карпатська Русь, “Руська Крайна”, “родіна”, “батьківщина”) та Бог (численні звертання до Господа; велика кількість церковно-релігійної символіки; сповідальний, молитовний настрій деяких віршів; опертя на церковний календар: “І знову лагідна, і пещена Петрівка”, “На Богородицю процесія”, “Де білі гладіолуси на Спаса?”). Натомість любовної лірики в книжці нема. Жіночі образи тут ніби випадкові, майже непомітні й неприсутні. Чому? Про це нам невідомо.Збірка Петра Мідянки “Ярмінок” збагачує українську поетичну традицію насамперед лексичним багатоголоссям, допомагає глибше осягнути закарпатську споконвічну дійсність, відкриває перед світом неповторність Срібної Землі й самобутність України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment