ПОВНОВАЖНИЙ  ПОСОЛ ЧОРНОЗЕМІВ

Наприкінці березня 1922 р., в суботу надвечір, молодик у вже не новому, але ще не потертому демісезонному пальті та начищених черевиках зупинився біля будинку № 107 на київській вул. Горького (тоді Кузнечній) і, зазирнувши в папірець, зайшов у напівтемний коридор, знайшов помешкання № 19, де жив Павло Тичина. Гостя звали Тодось Осьмачка. Зі спогадів Тамари Мороз (дружини Григорія Косинки), оприлюднених 1989 року: Осьмачка був “високий, стрункий, волосся темно-русяве, очі карі, брови густі й широкі, аж ніби зрослися в одну, — красивий, файний хлопець. Погляд пильний, неначе з-під лоба, насуплений. Вуста вигнуті в трохи аж саркастичну посмішку. Хода — великими кроками, швидка, енергійна, — враження, що він завжди поспішає”.

Володимир ВОЙТЕНКО, професор1.Твори свої Тодось читав спокійно, навіть приглушено, але в гортанному голосі виразно бриніла притамована напруга: “Гей, земле! // диявольський регіт твій чую // у шумі мільйонів планет // в мільйонах віків, // і хочеться плюнуть з одчаю // тобі земле, мамо, // щоб випекти пляму, пустелю // на спині твоїй, // як вічне тавро арештантське, // і димом пропасти в безодні часу!”

 Ні рими, ні ритму, тобто — за каноном — нульова версифікаторська техніка. Але оте “мамо” збиває з ніг; після цього слова хотіння “пропасти димом” не здається ні позою, ні даниною поетичній риториці — це відчай, який продиктував і назву цього вірша, — “Регіт”. Аж до втрати тху регочеться поет, бо “Батогами женуть кислооких, немитих і голих”, бо “бризкає кров аж у стелю світів”, проте “зорі на небі, // як в полі волошки” зривають поети і (ганьба!) в’яжуть вінки… Перша поетична збірка Осьмачки (“Круча”, 1922, 32 стор.), до якої входить цитований вірш, дала йому літературне ім’я, проте для різних людей (причетних до красного письменства чи ні) воно звучало по-різному. Схильний до традиційної форми Плужник і майстер поетичної акварелі, яка несподівано проступала навіть у філософських трактатах, Тичина стилю Осьмачки не сприйняли. Плужник до дискусій охоти не мав, а оригінальну особистість Тодося терпів спокійно. Тичина й поготів не прагнув полеміки — в туманах рефлексії намагався роздивитися найближчі контури свого життя. Натомість Осьмачка (голодний і в начищених черевиках) вважав себе повноважним послом чорноземів і мало не навкулачки обстоював їхні (та свої) права. У щоденнику (березень, квітень і травень 1922 р.) Тичина тричі скаржився на прямолінійність опонента: “зайшов”, “був”, “бігав по хаті, танцював од злості й казився”. Чого хотів? А того, що треба “взяти у торбину запасу та походить по селах, а потім уже комінтерни воспівати, а то добре, сидівши в Києві, бути революціонером”. І висновок співця сонячних кларнетів: “Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ. Геній завоювати істерикою не можна”. Доля на короткий час їх звела і розвела назавжди. Тичина перебрався до Харкова; невдовзі забув про кларнети; настала остаточна пора вибирати, і один із найкращих європейських поетів не своїм голосом заспівав величальну для Хама. Свій вибір зробив і Осьмачка. Цього року минає 65 відтоді, як він завершив і прочитав у письменницькому товаристві, де не всі шанували його і не всіх шанував він, один із найкращих творів у нашій літературі — повість “Старший боярин”. 2.Народився Теодосій Степанович Осьмачка 16 травня 1895 року в селі Куцівці Черкаського повіту Київської губернії в родині селянина, який водночас був коновалом. Після школи навчався в Черкаській учительській семінарії. Юність і молодість Тодося припала на роки Першої світової війни та революції. На початку 1920-х він у Києві, навчався в Інституті народної освіти (колишньому університеті Св. Володимира). Писав вірші, активно долучився до літературного життя. Належав до найрадикальніших літературних організацій. Це передовсім “Ланка” (до неї входили ще Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович). Далі Осьмачка прилучився до групи МАРС (“Майстерня революційного слова”), як почала себе називати “Ланка”.На початку 1920-х років півднем і центром України прокотився великий голод. Письменник та його однодумці зрозуміли, що більшовицька влада починає етноцид України. Тривога знайшла віддзеркалення в першій збірці поезій Осьмачки; через кілька років вийшла друга поетична книжка “Скіфські вогні”. Напередодні судового процесу в справі так званої СВУ Т. Осьмачка видав третю збірку — “Клекіт” (1929).Процес над міфічною СВУ став сигналом до жорстоких масових репресій. Осьмачка був у першому ешелоні заарештованих. У тюрмі симулював божевілля. Утім, психіка письменника і справді не була стабільною, що далося взнаки в подальші роки. Із в’язниці Осьмачку перевели до Кирилівської божевільні. Випустили, знову заарештували. Одного разу він опинився навіть у московській Бутирці. Зрештою став переховуватися по глухих хуторах і селах, де його мало знали. Перебував на нелегальному становищі, доки почалася німецька окупація України.1942 року Осьмачка дістався Львова, маючи лише незакінчений віршований роман “Поет”. Попри періодичні загострення хвороби, працював над збіркою віршів “Сучасність” (1943). Під кінець 1944 року його мандри набули широкого розмаху. Спочатку оселився в Німеччині, брав участь у розбудові організації МУР (“Мистецький український рух”). З Німеччини переїхав до США, жив у Канаді, переїхав до Франції, блукав по Югославії, знову повернувся до Німеччини. Шукав для себе Україну, але вона була недосяжна.На одній із вулиць Мюнхена влітку 1961 року Осьмачка впав. Друзі перевезли його до психіатричної лікарні, що недалеко від Нью-Йорка. 7 вересня 1962 року поета не стало.Останнім бачив його Іван Багряний — “розбитого паралічем і безпам’ятного, в ліжку витягненого на весь зріст, суворого, як Данте”. Всіма забутого і покинутого…. Талант Тодося Осьмачки розкрився в трьох прозових творах: “Старший боярин” (1946), “План до двору” (1951), “Ротонда душогубців” (1956). Поетична праця життя була підсумована у великій книжці “Із-під світу” (1954).3.Інтрига “Старшого боярина” розпочинається з пісні, яку вночі чує Гордій, молода людина й молода душа; вивчився на вчителя і приїхав у село до тітки, щоб влаштуватися на посаду. “Від пісні, сповненої несосвітенного жалю, небеса нап’ялися до останньої можливості своєї сили, аби тільки не луснути і не пустити до Бога страшних жалів невідомого і самотнього жіночого серця. І посеред ночі від наглого місяця стало світліше і моторошніше, і він, ніби це відчувши, став важко і повільно осідати над церквою. І знизився на найвищий гостряк хреста. Хрест не витримав, тріснув і з місяцем упав в ограду… І цей тріск продзвенів як смертельний постріл по всіх розлогах ночі, і на землі стала глупа ніч. І пісня, і луна зникли і заглухли, неначе камінь, кинутий у криницю, який осів на скаламучене дно глибокої води.Гордій схопився з сіна і, не надіваючи одежі, накинувши на себе кожух, вибіг із клуні. У церкві пробило 12 годин ночі. …Побачив перед собою, кроків на двадцять, жіночу постать, і то лише в одній білій сорочці. Вона йшла, кваплячись, стежкою на гору і не оглядалася. На спині чорніла розпущена пишная коса. Йому прийшло в голову, що видиво похоже на казку, в якій відьми і потопельниці конче з розпущеним волоссям. Одначе, переборюючи життєву незвичність і нічну моторошність, він став її доганяти…— Чого вам тут треба?Гордій же з якимсь наполегливим неумолимим натиском гукнув до неї:— Дайте руку, — і простяг обидві свої”.Традиційна за формальною сутністю зустріч молодого вчителя з попівною має передісторію, центральна постать якої — “лановий, старий дід Маркура Пупань. Але такий дід, якого не було від утворення світу і не буде до Страшного суду. Свою займанщину він об’їздив верхи на чорнім коні, що звався Ремез”. Чи хто-небудь в Україні стрічав реальну людину на прізвище Басаврюк? Маркура Пупань — того самого ґатунку. “І що то був за дід, і що то була за напасть на весь хрещений мир… У кінець його малахая було вплетено шматок олова, кажуть, з півпуда. І хто з бідних мужиків попадався на переїзді з краденою соломою, того він убивав малахаєм і мертвого брав на коня, коли це було літом, і віз туди, за Тернівку, де ото вода страшно нуртує в скелях, і вкидав його у вир. А коли траплялося зимою, то привозив до ополонки і впихав під лід. Коли ж попадалася жінка, то він її возив з собою попід скиртами з тиждень і вже робив з нею що хотів, але додому пускав живою та ще й з пашнею. Та так пускав, що та жінка навіки губила голову і вже ніколи не думала про свого чоловіка, а тільки марила страшним дідом і вдень, і вночі. І були такі, що йшли в поле навмисне, аби з ними знов зустрівся і возився стільки часу, скільки йому заманеться. І ось тут-то й помилялися бідні жіночі душі. Дід другий раз нічого їм не робив, а простісінько брав на коня живу і віз до Тясмину і там топив”.Цю історію розповідала Гордієві тітка (виріс він без матері). Розставляла обід на столі: і борщ в зеленій мисці, і курятину в білій квітчастій тарілці, й вареники у високій жовтій макітрі, й паляницю високу, білу — аж сонячну… все це залюбки намалював би художник, але, як, цікаво, намалював би Маркуру Пупаня?А тітка продовжила: “І втопив він Шурубейлівну, й твою матір, і Кундельку, і Сіромчиху, і Мокієнчиху, і Цицанівну. І стали мужики радитися, що робити з ним. І, може, радилися б довгенько, та здибав Маркура мене”. Тут сполучено гостроту пригодницького роману з аурою романтичного твору в дусі українських повістей Гоголя. “І знов під місяцем біліли стіни попового дому, і біліла церква. І знов великий місяць на незвичайно тендітній високості держався такою легкістю, яка може бути тільки вимріяна молоденьким самотнім серцем. Еге ж! Місяць був прив’язаний до хреста тонесенькою павутиною, яку, спускаючися з нього на церкву, протяг нічний павук, щоб не полетів він в чорну неміреність ночі легесенькою, мов гаряче повітря, золотою бульбашкою”.Знову Гордій вийшов у ніч, ущерть просякнуту звичними для неї українськими дивами.4.Світ, виведений з рамок натуралістичної правдоподібності, світ, схоплений як нерозривна єдність, світ, ототожнений з Україною, сприймається не лише очима. Тому природа відтворює кожний порух людських душ, а люди відчувають себе дрібкою природи. У хвилину туги вікна заходяться сльозами; в день весілля дружки-птахи співом готують появу молодої, тополя прибралася тисячами дзеркалець-листочків, і ось з’являється над селом голова молодої — сонце. А коли смерть зайшла до тітчиної хати і запанувала там тиша, що її догризав шашіль, стало чути того вісника смерті аж у другому селі; у відповідь завив собака… В Україні Тодося Осьмачки проза не має межі з поезією. Він не гребує ні крикливими поросятами, ні відром, у якому дають свиням пійло; виразно змальовує наймичку, що заминає макогоном сало в макітрі… Ми це бачимо разом з письменником. І віримо, що Маркура продав душу чортові; що домовик заплітає коням гриви і тримає під опікою все, що в хаті. Неправдоподібне стає найправдивішим, за випадковим постає істотне, і це синтетичний образ України. У нього влилися і природа, і національні характери, і загальний колорит, і якісь непевні постулати фольклорного світосприймання, і пристрасть самого автора… Все це ірраціонально, стихійно творило правдивий твір національного стилю, і навіть мимохіть мусило наблизити Осьмачку до Гоголівського канону. Юрій Шерех: “Стало невідхильно ясно: ми здатні мати Гоголя своєю мовою і в своїй літературі. Тільки ж, звичайно, сто років не минуло марно, і сьогоднішній Гоголь — зовсім відмінний і зветься не Гоголь, а Осьмачка”. У фіналі “Старшого боярина” Україна співає і плаче, сподівається й побивається:“Ой поклали Ґонту аж на три                         драбини, Та й сіли на ноги кати і на руки, Та й паси здирати почали             із спини, Щоб зазнав отаман нелюдської             муки.Усі співали, стоячи, неначе колядники, з таким диким і могутнім натхненням, з яким не співав жодний світовий артист у жоднім державнім театрі. У Підотаманчого з чола стікав піт, і він не помічав, Деркач держався рукою за душу, і сльози бігли у нього по бороді аж на вуса, a Гордій, почервонівши весь, виводив голосом із серця таку міць, яка, вічно не втомлюючися, рветься до сонця із підземелля. І яка зараз, злившися з іншими голосами, здавалося, була душею тією, що жила колись у гайдамацьких кістках і плакала, аж луни і тепер гудуть із-під землі. Що несила була козацька поставити до світового столу на захист України ні дипломата мудрого, і ні однієї книги великого поета у їх бібліотеки, і ні однієї картини у їх музеї, і ні одного вченого до їх академій, який розумівся б і на науці, і на політиці, і на мистецтві. Але найвища нота горя лунала про те, що Україна, якби і вернулася до них, віднята назад у ворога, то не була б такою, якою вона йому віддавалася. І плакала козацька душа, що минулого вирвати з пам’яті ніхто не здолає і що прийдешня Україна буде горем, без якого жити не можна вже й сьогодні на землі”.Страшне пророцтво: Україна, “віднята назад у ворога”, не буде “такою, якою вона йому віддавалася”; прийдешня Україна буде горем… У цій державі, прийдешній-теперішній, ми живемо. І мусимо пам’ятати Осьмачку. З-за океану дійшов до нас вірш невідомого автора на його смерть (спогади Т. Мороз): “Цей хрест. І напис. Просто. Все до теми. // Ця вічна пам’ять — брама в забуття. // А він лежить, самотній і окремий, — // Цілком такий, як був і за життя”. Прочитаймо “Старшого боярина”. Не забуваймо, що антиукраїнська наволоч (зайшла і малороська, домашня) пильнує, щоб не вони, а ми захлинулися нашою водою чи вдавилися нашим хлібом. Щоб нейтралізувати загрозу, лише літературних (і загалом мистецьких) засобів замало — але й без них справа не зробиться. А літературі замало лише інтелектуалізму в усьому діапазоні його реалізацій (від “матюкального” у п. Подерв’янського до “претензійно-агресивного” у п. Забужко). Гостро потребуємо “повноважних від чорнозему”, годних, перепрошую, здохнути за українську ідею. А вона полягає в тому, щоб виплекати і “поставити до світового столу” і великого поета, і художника, і вченого до всіх можливих академій. Це називається “мати місце на глобусі”. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment