Олег РОМАНЧУК,шеф-редактор журналу “Універсум”, кандидат філологічних наукНе можу зрозуміти, що означає “стратегічне” партнерство. Так, українські політики повсякчас наголошують, що для нашої держави “стратегічними” партнерами є і США, і Росія, і Грузія… Проте різницю у “стратегічному” поєднанні Україна—США, Україна—Росія чи Україна—Грузія можна побачити неозброєним оком. Чи є Росія рівноправним партнером для України? Упродовж сімнадцяти років рівноправних відносин між державами не помічалось. Торгівля асиметрична, постійно спостерігається експортно-імпортний дисбаланс. 26 лютого віце-прем’єр РФ Сергій Іванов в інтерв’ю “Российской газете” сказав, що Росія вживає заходів зі скорочення промислової та військово-технічної співпраці з Україною. Тож все знов перетворюється на економічно-політичний важіль тиску Росії.Кремль не вбачає в Україні суб’єкта глобальної політики. Для Російської Федерації, як і для Російської імперії, політика важливіша за економіку. Остання газова війна з Україною (Східною та Західною Європою) — яскраве цьому підтвердження. А евфемізм “стратегічне партнерство” — це погано замасковане прагнення повернути Україну до стайні імперії.Нещодавно в інтерв’ю журналові “Тиждень” Олег Гордієвський — колишній совєтський шпигун, а нині британський експерт зі спецслужб, торкнувшись українського напряму в нинішній діяльності ФСБ, так прокоментував поразку російських спецслужб під час президентських виборів 2004 року в Україні: “У Москві сказали: “Добре, ми почекаємо, візьмемо тепер їх тихою сапою”. І ось вони беруть. Уже двічі перекривали газ, ціни підвищують, замислюють лихе. Вербують агентів в уряді, парламенті тощо. Тепер ФСБ працює довготерміново — з таким розрахунком, щоб зробити Україну проросійською не одразу, а за десять років”.Росія чітко дотримується принципу, задекларованого Євгенієм Примаковим, колишнім керівником ГРУ КДБ СРСР, екс-міністром закордонних справ Російської Федерації та екс-прем’єр-міністром: “У нас немає головного противника, у нас є тільки наші інтереси, і ми працюємо за нашими інтересами”.Тож про яке “стратегічне партнерство” з Росією може йтися?Генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, один із фундаторів Служби безпеки України, ще 1997 року в інтерв’ю журналові “Універсум” застерігав: “Активність російських спецслужб в Україні добре помітна”. Виступаючи перед учасниками науково-практичної конференції “Збройні сили України та інші військові формування: історія та сучасність” (Львів, 25 жовтня 2008 року), він звернув увагу на промовисті факти: “Мені не зрозуміла позиція Президента, який віддав СБУ на відкуп некомпетентним людям. Такого ставлення до спецслужб немає ніде в світі. Не може не непокоїти, що до авантюрних, злочинних дій вдаються всілякі “жирні коти”, чиновники, народні депутати, і їм це минає безкарно. Взяти хоч би Миколу Рудьковського. Пам’ятаєте скандал з так званими туркменськими опозиціонерами, яких він запросив до Києва, що зіпcувало стосунки з офіційним Ашгабадом? Результат відомий — дешевий туркменський газ пішов в обхід України, через Росію, яка продає його за значно завищеною ціною. Багато питань стосовно освіти і громадянства, і як він увійшов в оточення Олександра Мороза, а згодом став розпорядником фінансів, що надходили не з України. Не Мороз, голова партії, а Рудьковський розпоряджався грішми. Його бізнес — також цікаве кіно. Таких, як він, на жаль, у нас чимало. Щоправда, вони не носять у кишені посвідчення “Шпигун” чи “Агент впливу”, розпізнати їх іноді важко. Для того існує спецслужба, щоб здійснювати контррозвідувальні функції. Вивчати ситуацію, виявляти агентів впливу, викривати їх і, якщо треба, то висилати за Хутір Михайлівський. Зокрема й депутатів, які пройшли за “закритими списками”. Є термін “нелегальна розвідка”. Нелегали, іноземці приїздять в Україну, легалізуються, видають себе за українців, з незрозумілою легкістю освоюються, користуючись тим, що їх ніхто не перевіряє, нікому до них діла в державі немає, нікого вони не цікавлять. Візьміть так звану справу Жванії — лементу зчинилося багато, а так ніхто й не перевірив усі нюанси, як цей добродій у нас з’явився, миттєво розбагатів, “вмонтувався” в дуже непростий бізнес з твелами (ядерне паливо для атомних електростанцій. — Авт.), який росіяни будь-кому не довірять. Або приклад з Юрієм Бутом, одним із зрадників демократичної коаліції. Він вийшов з її лав за дивним збігом в день візиту Президента Віктора Ющенка до Росії, коли відбувалася перша зустріч з новообраним президентом Медведєвим. Що це, якщо не прямий тиск? Як це так: людина звалюється невідомо звідки, ні сіло ні впало отримує громадянство України, стає народним депутатом (до речі, за рекомендацією міністра МВС), а залишається — одночасно! — офіцером запасу російської армії!”“Стратегічне партнерство” з Росією, крім технічного боку, має й ідеологічний — інформаційну війну, яку Кремль веде проти Української держави.Хоч українські громадяни читають нині значно менше, ніж у добу “развітова соціалізма”, але книжки, газети та журнали купують. Росія має непоганий ринок збуту своєї поліграфічної продукції на території України. Що ж пропонують “стратегічному партнерові” російські видавництва? Ідеологічні забобони продовжують перетворюватися на ідеологічну агресію, приміром, у журналі “Секретные материалы”, який вільно продається в Україні. Надрукована на його сторінках стаття Валерія Тирнова й Анатолія Клеви “Реинкарнация Бандеры” — відверто провокативний матеріал, агресивне комуністичне пропагандистське кліше періоду холодної війни. Автори тексту неприховано підбурюють російських громадян задля загострення стосунків між Україною та Росією: “Тому є всі підстави припускати, що спроба нав’язати суспільству силою примусу закон-індульгенцію (йдеться про реабілітацію вояків УПА. — Авт.) загрожує перетворити ідеологію українських фашистів на державну ідеологію, що може призвести до катаклізмів, аж до перетворення України на етнократичну державу”.Хворобливі ідеї мілітарного протистояння Росія—Україна напрочуд живучі. 21 квітня 2008 року “Русский журнал” надрукував відверто провокативний матеріал Ігоря Джадана “Операция “Механический апельсин” з апокаліптичним планом окупації України: “Росія провадить десантну операцію силами морської піхоти із захоплення ключових елементів інфраструктури Криму: аеродромів, портів, шляхових вузлів. Українські частини в Криму не атакувати, якщо вони не чинять спротиву. Операція може початися з розгрому українського флоту ударами з повітря і протикорабельними ракетами і захоплення місць його базування в Одесі, Очакові, Чорноморському, Новоозерному, Миколаєві, Євпаторії й Феодосії силами 810-го окремого полку, 882-го окремого десантно-штурмового батальйону і 382-го окремого батальйону морської піхоти Чорноморського флоту за підтримки перекинутих повітрям з Тихоокеанського флоту чотирьох полків 55-ої дивізії морської піхоти (Владивосток). Окремий танковий батальйон морської піхоти Чорноморського флоту варто переправити із Новоросійська на Одеський плацдарм для розвитку успіху сил піхотних десантів”. “Бандеризация Украины — главная угроза для России”. Під такою назвою у видавництві “Яуза-Пресс” у серії “Загрози Росії” побачила світ ця добірка матеріалів (480 сторінок). Читаємо анотацію: “З “братського народу” нинішня оранжева Україна перетворилась на державу, яку не можна назвати навіть дружньою… Настав час сказати прямо — подальша “бандеризація” України в недалекому майбутньому може перетворитись на відкритий конфлікт між колись братерськими народами”.2004 року видавництво “Имперская традиция” у серії “Русская имперская мысль” надрукувало збірник (560 сторінок) “Украинская” болезнь русской нации”, присвячений темі “українського сепаратизму”. Ось що написано в анотації: “Сьогодні “українську” націю хочуть сформувати як політичне угруповання, як антиросійську партію. І тому “Православний центр імперських політичних досліджень” вважає своїм обов’язком всіляко розвінчувати антиросійську міфологію “мазепинців”. У ситуації XX століття, коли російська цивілізація переживала складні внутрішні незгоди, під сумнів було поставлено сенс участі південноросійського населення у будівництві загальноросійського світу. Вірус самозакоханого реґіоналізму жорстоко вразив постсовєтську еліту південноросійського населення. Держава “Україна” — це наша своєрідна євразійська Хорватія, що роздирає цілісність і Православної Російської Церкви, і російської державності, і єдність російського народу. “Українство” як ідеологія національного розколу поставило під сумнів питання єдності Православного Російського світу, і ми перебуваємо сьогодні в надзвичайно складному становищі, коли одна частина нації, свідомість якої затьмарена сепаратизмом, виступає агресивно проти іншої”.Максим Калашников, російський публіцист, письменник-футуролог, один з авторів “Російської доктрини”, написав таке собі дослідження “Независимая Украина. Крах проекта”, яке побачило світ у видавництві “Фоліо” 2009 року. В анотації озвучено відверто зловтішні запитання: “Чи доживе “незалежна” Україна до тридцятиріччя? Наскільки зменшиться її населення? Чи не чекає Крим доля Кіпру й Косово? Чи не зруйнується химерне породження 1991 року по лінії Дніпра за “чехословацьким варіантом”? Чим завершиться нинішній процес промислової, науково-технічної та суспільної, гуманітарної деградації клаптикової держави? Чи стане НАТО рятівником для русофобів і відвертих бандерівців, що захопили владу в Києві? Чи спроможний сучасний Захід розв’язати проблеми вимираючої та деградуючої республіки? Чи довго терпітимуть промислово і аграрно розвинені реґіони Причорномор’я і лівобережжя Дніпра на своїй шиї агресивних укронацистів з депресивних і жебрацьких західних областей нинішньої України? Думка автора сувора: проект “незалежна Україна” спочатку був приречений на провал. В основу його покладено страхітливу і мерзотну за суттю ідею, що українці — ніби окремий від російського світу народ”.У видавництві “ACT” 2007 року вийшла друком книжка А. Широкорада “Когда заговорят пушки…” І знову чути відлуння інформаційної війни: “Тисячу років народи, що населяли Придніпров’я і Північно-Східну Русь, вважались братами, фактично однією нацією. Але за останні роки зміцніли сили, які хочуть посварити українців і росіян”.А це вже продукт вітчизняного виробництва. Ідеться про таке собі “дослідження” відомого комуніста Георгія Крючкова і не менш відомого Дмитра Табачника “Фашизм в Украине: угроза или реальность?” (видавництво “Фоліо”, 2008). У книжці вміщено 25 статей. З них Табачник написав 16, Крючков — 9. У найкращих традиціях совєтської пропаганди, спрямованої проти “українського буржуазного націоналізму” автори намагаються переконати читачів, що над Україною може нависнути реальна загроза фашизації влади у її верхніх ешелонах. Мовляв, помаранчева влада нині відверто демонструє духовну близькість та історичний зв’язок з функціонерами ОУН-УПА, вояками дивізії СС “Галичина”, тим самим принижуючи історичний подвиг совєтського народу. Аргументація авторів не витримує жодної критики. Але книжка вийшла з-під пера українських (?) парламентарів, її можна купити в українських книгарнях.Існує лише політична й економічна стратегія Москви щодо України і аж ніяк не “стратегічне партнерство”. На жаль, Українська держава досі не створила власного стратегічного бачення світу. За вісімнадцять років незалежності не спромоглася виробити переконливу національну ідеологію. Тому говорити про стратегічне партнерство (без лапок) між Росією й Україною немає жодного сенсу.* * *2 березня в Інтернет-виданні “Українська правда” з’явилася публікація “У Росії продають книги про війну з Україною”. Цей редакційний текст — своєрідне підтвердження актуальності теми про “стратегічне партнерство” з Росією.“2009 року в Росії побачило світ кілька книжок, де описується крах незалежності України та українсько-російська війна. Так, видавництво “Фоліо” видало книжку Максима Калашнікова “Незалежна Україна. Крах проекту”. В анотації автор стверджує, що сучасна Україна “розколюється, наростають суперечності між заходом і сходом, і якщо цей процес не зупинити, то Україну може очікувати сумна доля Югославії”…У продажу також з’явилися книжки російських авторів із серії “Війна на порозі”, написані у стилі фентезі, де йдеться про військові дії на території сучасної України.У книжці Георгія Савицького “Поле бою — Україна. Зламаний тризуб” автор пише про те, як “помаранчеві” нацисти розв’язують в Україні громадянську війну.“За допомогою “миротворчого контингенту” НАТО, під прикриттям американської авіації та бронетехніки західноукраїнські карателі з тризубами на погонах починають винищувати російськомовне населення, стираючи з лиця землі цілі міста”, — йдеться в анотації до книжки.“Все Лівобережжя, Крим і Новоросія піднімаються проти окупантів. Росія допомагає бійцям Опору новітнім озброєнням, добровольцями і військовими радниками… Вони зламають проклятий бандерівський тризуб! Вони покажуть натовським “яструбам” кузькіну мать! Поле бою — Україна! Це є наш останній і рішучий бій”, — пише автор.У книжці “Російсько-українські війни” автор Олександр Сєвєр пише про те, як “захопивши владу в Україні, “помаранчеві” проводять відверто русофобську, провокаційну, ворожу щодо Росії політику”.
