Сьогодні “Слово Просвіти” розпочинає друкувати “вредні інтерв’ю” — цикл діалогів Любові Голоти з відомими діячами української літератури і мистецтва. Вредні тому, що обіцяємо ставити питання не завжди зручні, гострі, але нагальні, наболілі. Читачі можуть долучатися: називати персоналії, формулювати свої запитання. Головне — не ображати людей, а дошукуватися істини. Першим на наш виклик “Іду на Ви” відгукнувся відомий письменник і громадський діяч, а ще — видатний читач нашого часу Михайло Слабошпицький. Про те, що з цього вийшло, судити Вам. Сподіваюся, що відгукнуться не лише читачі, а й майбутні герої публікацій. Ми готові до полеміки в ім’я істини.
— Чи не здається Вам, що українська література сьогодні “розійшлася по тусовках”? Це можна було б порівняти з післяреволюційною літературою початку ХХ сторіччя (Ви написали книги про Олексу Влизька, Тодося Осьмачку, то добре вивчали ті часи), коли те чи інше угруповання гуртувалося навколо певного видання. Нинішні наклади журналів настільки малі, що про це говорити не доводиться… Прокоментуйте.— Так, сучасне літературне життя проти того, що було ще два десятиліття тому, неймовірно фраґментувалося й сегментувалося. Повсюдно свої лідери й критерії, славне розуміння того, навіщо література, одне слово, майже своя релігія. Це все, здається, ще строкатіше й розмаїтіше, аніж було в двадцяті роки. Щоправда, тоді творчої енергії та розмаїття естетичних імперативів, різниці поетик було більше (досить згадати неокласиків, “Ланку”—”Марс”, “Нову генерацію”, “Гарт”, “ВАПЛІТЕ”).
Нині спроби гуртування письменників довкола часописів спостерігаємо лише на прикладі гусейновського “Кур’єра Кривбасу”, що є незмінною — і єдиною — трибуною Марка Роберта Стеха, Олеся Ульяненка, Віктора Неборака та ще групи молодших авторів. Ще донедавна суто власне коло імен мала “Сучасність”, яка нині втратила, здається, все, починаючи від авторів і закінчуючи брендом. Наклади журналів сьогодні просто символічні. Саме журнали переживають — без будь-якого перебільшення — найважчі часи. Вони не мають фінансової змоги боротися за престижних авторів. Ясна річ, не мають і жодних можливостей стати ядром потужних літературних угруповань. Тому журнали тепер — за епізодичними винятками — до прикрості зоднаковіли й утратили роль лідерів того, що називається творчим процесом й інтелектуальним життям. Про це свідчить і той факт, що переважна більшість романів та повістей, які здобули розголос і премії, прийшли до читача без журнальних першодруків. Схоже, що ця тенденція наростає.— Нинішні видавництва послідовно працюють з кількома авторами. В результаті на ярмарку можна побачити письменника за рундуком, на якому 5—7 (!) назв книжок цього автора. Одразу випереджаю Ваш можливий аргумент: “Піраміда” (Львів) перевидає Марію Матіос, і це не лише популярна, а й по-справжньому талановита письменниця. Мені ж цікаво почути, що Ви думаєте про масову літературу, яку дехто називає “новітньою”. На які видання зорієнтоване видавництво “Ярославів Вал”?— Для мене масова й новітня література — зовсім різні речі. Масова — це попса а ля “Коронація слова”, в якій інколи з’являються й художньо повносилі твори (наприклад Володимира Лиса з Волині). А здебільшого це потік якихось гідропонних текстів, у яких важко спостерегти натяки на літературну індивідуальність в особах авторів. Це або такі собі фейлетончики, або журналізм, або фентезійні екзерсиси, що їм не вистачає авторської філософії, яскравої стилістики та ще чогось того, з чого й починається саме література. “Ярославів Вал”, де я за сумісництвом директорую, — передовсім видання з української історії та з історії української культури (їх уже кількадесят), а також сучасна література: “Країна Ірредента” Романа Іваничука, “Вертоград” Валерія Гужви, “Лук Одіссеїв” та “Холодний душ історії” Володимира Базилевського, “Не вір, не бійся, не проси” Віктора Баранова, “Солом’яні дзвони” Броніслава Грищука (це тільки найпомітніші книжки, а загалом їх уже набереться ціла бібліотечка). Наші “брендові” видання — Павло Халебський “Україна — земля козаків”, Астольф де Кюстін “Правда про Росію”, Вал. Злотополець й І. Федів “Життя та дивовижні пригоди козака Миколи на безлюдному острозі”, “Українська дивізія “Галичина”. Їх перевидаємо й перевидаємо. Але це вже, здається, самореклама…— Це красиве слово “марґінес”… Даруйте, але чомусь новітні пост-модерністи постають в уяві, як книжкова ілюстрація: десятки епігонів — маленьких жаданчиків і пост-андруховичів ведуть коло навколо літературної ялинки-2009. Що є сьогодні непроминущим у нашій літературі? Хто ті автори, які здатні перейти українські кордони як переможці, а не емігранти чи “діти ґранту”?— Так було завжди: молодші рівнялися на лідерів. Згадаймо епігонів Григора Тютюнника і Євгена Гуцала. Та ж чи не вся молода проза сімдесятих-вісімдесятих — це, за незначним винятком, інтонації Григора Тютюнника й імпресіонізм та неореалізм у дусі Євгена Гуцала. Нині ж — нові кумири й нові “фішки”. Нині в моді тотальний скепсис і десакралізація всього сущого. Ясна річ, усе випробовується іронією — часом дуже жорсткою — але в цьому процесі багато всяких “накладних витрат”. Незрідка автори-неофіти гордо декларують: усе, що було до нас, — паскудний соцреалізм, це не література. А там, до них, були і Плужник, і Підмогильний, і Свідзинський, і Андріяшик, і Микола Лукаш, і Григорій Кочур, Григір Тютюнник, і Микола Вінграновський, і Василь Стус, і Борис Нечерда, була — і є — Ліна Костенко. І поки ще нинішні кандидати в генії ствердяться — названі тут (а ще до них і чимало неназваних) уже ствердилися, стали яскравою сторінкою історії нашої літератури. А ще ж письменники, які були в еміграції: Багряний, Барка, Осьмачка, Качуровський, Костецький, Зуєвський, Ізарський, Шерех — вони перейшли українські кордони; їх знають у світі набагато краще, ніж кількох сучасних авторів, які, уражені невиліковним синдромом пупоцентризму, в інтерв’ю та автокоментарях значно перебільшують рівень власної буцімто популярності в світі. Не можу промовчати й імен тих, хто почався в літературі не сьогодні й не вчора, але, не фаворизований “групою підтримки” “експертів” Бі-Бі-Сі (тамтешня “Книга року”), а чи рейтингами від К. Родика не фігурує в новітніх канонах: Марія Матіос, Галина Пагутяк, Наталка Білоцерківець, Дмитро Іванов, Павло Гірник, Василь Шкляр…— Пам’ятаю, як Павлові Загребельному закидали мало не крамолу за те, що посмів не лише назвати роман “Я, Богдан”, а й повів оповідь від першої особи (“Сповідь у славі”). Чи відповідає масштаб власного “я” сучасного письменника суцільному “яканню” літературних героїв? Приклади “за” і “проти”.— У літературі ще до Загребельного були романи “Я, Ріхард Вагнер…”, “Я, Клавдій…”, було чимало творів, написаних від імені конкретної — видатної! — особистості з історії. У нас же напали на Загребельного, використовуючи цей привід: ти бач як зухвало: “Я, Богдан”. Це передовсім од заздрощів. Мовляв, пишеш: “Я, Богдан”, а всім зрозуміло: “Я, Павло”, бо ж роман напродив суб’єктивний, манера винятково розкута. Багато дійових осіб аж надто нагадують наших сучасників. Ясна річ, самого Загребельного там у тисячу разів більше, аніж Богдана. Бо Загребельному нецікаві були так звана археологічна історична проза, белетристичне ілюстрування тез (часто доволі сумнівних або й одверто спекулятивних) істориків. До речі, один із великих французьких істориків сказав: “Історії нема, а є історики”. Тобто інтепретатори імен, подій, літописів, могил і т. ін. Загребельний (і це попри те, що він був незаперечним ерудитом, знавцем найсенсаційніших історичних джерел) міг би з усіма підставами повторити відомі слова Тинянова про те, що документи брешуть, як люди, і про те, що там, де закінчується документ, там він і починає… Одне слово, сама його творча зухвалість, неконвенціональність, незалежність од усяких приписів і канонів і накликали на нього гнів, заздрість, звинувачення.“Я” — це вимір масштабу особистості, дуже помітна в письменників. Власне, “я” — це синонім таланту. Звичайно, не про “якання” йдеться; якання — перше свідчення того, що “я” вельми мікроскопічне. Якаючи, індивід прагне надути своє маленьке “я”, мов цигани кобилу. А щодо героїв — то вони ж таки авторське “альтер его”.— Роман-біографія, роман-щоденник, роман-житіє — Ваш жанр. Це суголосно величезному масиву літератури світової: сьогодні суперпопулярна мемуарна белетристика, щоденники, дослідження. Тут українська література, українська історія, меморіал персоналій — неоране поле. Звісно ж, я пам’ятаю про титанічні (без перебільшення!) звершення І. Дзюби та В. Шевчука. Продовжіть ряд. Назвіть “чорні діри”, які не скоро будуть заповнені озонним словом.— Мене завжди цікавила передовсім біографічна книга, література факту, мемуари, листи. Працюю лише з біографічним і документальним матеріалом. Щораз намагаюся урізноманітнювати його інтерпретацію. Наголошую на цьому жанровими дефініціями: роман-есе “Марія Башкирцева. Життя за гороскопом”, роман-колаж “Никифор Дровняк із Криниці” та “Автопортрет художника в зрілості”, роман-ревю “Веньямін літературної сім’ї. Олекса Влизько та інші”. Продовжую ряд: В. Домонтович із його історико-біографічними мініатюрами, що викликають у пам’яті суголосні з його текстами “Зоряні часи людства” Стефана Цвейга. “Четвертий вимір”, “Шрами на скалі” й “Вода з каменю” Романа Іваничука. “Таємниця святого Арсенія” та “Гетьманич Орлик” Івана Корсака. Є видатні біографічні твори, та все-таки українська біографістика — в майже ембріональному стані. Це ще покійний Леонід Куценко писав. У нас тисячі постатей з національного пантеону, про яких треба розповісти, вони на те заслуговують: князі, гетьмани, художники, письменники; такі постаті, як, скажімо, Юрій Немирич, Андрій Войнаровський. Ці життя — готові романи. Василь Капніст із його потаємною місією до Європи (йшлося про спробу виходу України з-під російського скіпетра); Тарновські з їхньою — і тепер нашою — Качанівкою; Симиренки з усім, що записав цей дивовижний рід у книгу українських звершень. Добре про їхні подвиги й трагедії пише Григорій Гусейнов у досі нашим суспільством не засвоєній документально-біографічній епопеї “Господні зерна”. Неодмінно мають бути біографічні романи про таких людей, як митрополити Петро Могила й Андрей Шептицький, як пілот і народник Лев Мацієвич, як Петлюра, як Винниченко (щоправда вже з’явилися їхні біографії авторства історика Віктора Савченка з Одеси, який написав ще й цікаві книжки про Нестора Махна й Павла Скоропадського). У росіян завжди в пошані й популярності був біографічний жанр (згадаймо бодай ще Горьким засновану серію “ЖЗЛ”), а нині він, без будь-якого перебільшення, переживає ренесанс. Ось тільки за кілька останніх років я купив біографії Бориса Пастернака, Сергія Єсеніна, Михайла Булгакова із серії “ЖЗЛ”. І з’являються там не лише іконописні й апологетичні біографії. Щойно надрукована й уже викликала полемічну бурю “Анти-Ахматова” Тамари Катаєвої. Це книжка-викриття, книжка-розслідування, книжка-десакралізація. Вона, звичайно, не має нічого спільного зі способом писань нашого Бузини. Суворим ставленням до героїні й несентиментальним пафосом “Анти-Ахматова” нагадує “Залізну жінку” Ніни Берберової. Але в Катаєвої все значно винахідливіше й художньо продуктивніше — вона крок за кроком показує, як Ахматова послідовно творила міф про себе, як “закроювала” собі постамент, як вкладала в уяву наступних поколінь свій образ, відповідно “підсвітивши” найвиграшніші його грані. — Сьогодні треба мати спонсора — і жодних редакторських чи, крий Боже, цензурних заборон. Від графомана до маразматика, і на всіх язиках все може бути надруковане. Звісно, поліграфія теж має працювати, хай працює. Але тоді мусить бути критика, яка розставляє крапки над “і”. Де та критика? Де той Інститут літератури? Де численні кафедри літератури національних університетів? Говорити про літературно-критичні оглядові колонки в газетах не доводиться — навіть ті, хто гордо величає себе колумністами, не можуть похвалитися тим, що знають сучасний літпроцес. Чи не тому все більшає агресії та якоїсь “битовухи” в публікаціях і про книги, і про письменників?— Критики, по суті, нема. Те, що видають за критику, — піаристика, неприхована реклама або ж дурне белькотання недовчених недожурналістів про якісь недокниги, де здебільшого викладається генітальна фактографія і де, як у того боцмана, слова, які він вважає пристойними, звучать також не дуже евфонічно. Я не знаю жодного колумніста, якого можна було б похвалити за задовільне знання літератури. Все це — від лукавого. Це — заказуха і корпоративні симпатії. Французький журналіст і критик Жак Бреннер упродовж років писав рецензії на нові твори й коментарі про літературну погоду. А потім усе це склалося в надзвичайно цікаву книжку “Моя історія французької літератури XX століття”. У нас отак просто й безкорисливо рецензії пише хіба що Євген Баран, якому ще смакує цей чорний і глевкий хліб критики — нічого невдячнішого в критиці за поточне рецензування немає. Той, хто вже трохи вибився в люди, гордував поточним рецензуванням, — жодних підстав сподіватися на славу. Хіба що гонорар був — як сатисфакція за непрестижну роботу. А нині й гонорару немає. Та й таких справді безкорисливо захоплених літературою нових людей не видно. Це Володимир Базилевський відчуває докори сумління, що він тільки нині читає “Щоденники” Гомбровича й романи Томаса Вулфа. Це Загребельний зрозпачено шкодував, що не знає багатьох геніальних фраз світового письменства.— Ще одна “крамола”. Чи помітили Ви, Михайле Федотовичу, що нинішня літературна зміна своїх попередників не читала і не читатиме? Хоч, даруйте, ні Гончарів, ні Загребельних, ні Драчів з Павличками та Іваничуків серед них не спостерігається. Ну не потрясли мене! — ні “психологічні” чоловічі одкровення, ні жіночі, різкі та яскраві, як “фанта”, романи сьогоднішніх 25—40-річних авторів. Кажу це як читач, зіпсований всесвітнім книжковим бурхливим потоком 70—80-х років. Я, мабуть, там і загубилася. Точніше, не захотіла вибиратися на сухий берег, чи то пак, на роздоріжжя третього тисячоліття… А Ви ж, Михайле Федотовичу, мужній плавець. То яка (чия) книжка у Вашій руці, здійнятій над бурхливими хвилями?— Утворився новий канон. Такі собі, мовби пластмасові романи, що їх штампує “Коронація слова”. Там просто немає живого українського слова. Це вже безнадійний анахронізм: багатство лексичної партитури, мовні партії, яскрава стилістика, індивідуалізація персонажів — схоже, що все це новогенераційних авторів просто не цікавить. Воно для них — спадщина соціалістичного реалізму. А дарма: це не соцреалізм, а невід’ємні складові повноцінної літератури, яких не цурається будь-який “ізм”. Я під великим враженням від роману “Земля під її ногами” Салмана Рушді (автора відомих “Сатанинських віршів”, якого іранські фундаменталісти засудили до смертної кари і який змушений переховуватися в різних краях світу). Цей роман має комбіновану літературну техніку. Він водночас і роман-виховання, і роман-диспут, і роман-міф, і містичний роман. Тут творчо співпрацюють і звичайний реалізм, і магічний реалізм. Як і нещодавно виданий в українському перекладі його роман “Опівнічні діти”, що створює враження роману стічних канав і роману-всесвіту водночас, роману-репортажу з пронизливою реалістичною точністю подробиць і психологічних деталей та роману цивілізації з тотальними філософськими “обертонами”.Без реалістичної культури автора саме таких творів просто не було б. Приклад з образотворчого мистецтва, який може бути аргументом і в справах літературних. Коли до Давида Сікейроса приходили молоді художники з усіма супрематичними фантазіями, він часто казав: а ти напиши мені портрет своєї матері, щоб вона була такою схожою на себе, як на фотографії, — я повинен переконатися, що ти справді вмієш малювати; а вже після цього як ти хочеш, так і “самовиражайся”.Нещодавно вийшов (нарешті) в російському перекладі написаний ще в сімдесяті (і ще — чеською, бо автор уже давно перейшов на французьку) один з найкращих романів Милана Кундера “Життя не тут”, у якому поет і кат владарюють в одній особі. За словами самого автора, цей твір про те, як поезія “одного фатального дня” перетворюється на “мистецтво, що прикрашає звірства”, посміхаючись до світу “кривавою посмішкою цнотливості”.Унікальні фантасмагорійні сюжети з їхньою поліваріантністю, що запрошують читача до співтворчості, до найрізноманітніших читацьких рецепцій в “Унікальному романі” та в “Паперовому театрі” Милорада Павича. Обидва твори в російському перекладі. Українською виходив, здається, тільки його “програмний” “Хазарський словник”.Щойно прочитав португальця нобелівського лауреата Жозе Сарамаго “Євангеліє від Ісуса”, а тепер узявся за його роман “Перебої в смерті”. Це таки справді література третього тисячоліття. І з погляду художніх ідей: смерть відмовляється від своїх трудів, усі житимуть вічно; бурхлива ейфорія людності змінюється відчаєм та ескалацією війни — і тоді смерті доводиться знов утручатися в життя, змінювати прийняті правила стосунків із людністю. Це блиск. І з погляду стилю, самої манери організовувати прозове повістування Сарамаго — це беззаперечний винахід, це яскрава екзотика.Я читав усе, що друкував найцікавіший для мене сьогодні російський прозаїк (до речі, мій добрий знайомий) Володимир Маканін. І ось, здається, його вершинний роман: “Андерграунд, або Герой нашого часу”. Твір, що “тримається” на віртуозному інтонуванні оповіді. Це той добре відомий російський “сказ” (його найцікавіші взірці у Лєскова), але “сказ” іронічний, щедро приправлений гротеском і містифікаціями. Такі автори й такі твори народжують у літературі цілі напрями й тенденції.— Пашковський, Портяк, Кононович, Ульяненко, Слапчук, Таня Малярчук — спрогнозуйте майбутнє цих авторів. Хоч ні, Пашковський для мене понад будь-яким переліком… І все ж — спрогнозуйте. — Так, Пашковський — один із тих, хто визначає обличчя сучасної української прози. Схоже, що кожен, хто намагається вступати в його сліди, зазнає фіаско. Бо Пашковський — це не лише “джойсівська” нарація, віртуозне володіння прийомами “потоку притомності”. Пашковський — це те, що можна назвати українською онтологією, бо це той письменник, у творах якого однією з головних дійових осіб є неповторна українська мова. Пашковського можна імітувати, наслідувати, але щоб повторити те, що і як він пише, треба бути Пашковським. Він не піддається розмноженню на копії. Слапчук — також прозаїк власного регістру. Не знаю, чи він свідомо взорований на китайську і японську прозу з її грайливістю, ненаголошеною притчевістю, тонкою мінливістю настроїв та етичним стоїцизмом. Як і в своїй поезії, в прозі він мовби стоїть осторонь загальних шукань; він — ніби сам по собі й сам собі законодавець тенденцій та стилю. Ще з названих імен цікавий Ульяненко. Добре пам’ятаю своє враження від його “Сталінки”. Яка пронизлива точність психологічного жесту й графіка слова! Щоправда, інколи мене дратує концентрація натуралістичних сцен у його романах. Що ж, такого теж немало в світовій літературі (скажімо, Генрі Міллер, Ананіс Нін, Чарльз Буковськи), але не це мені як читачеві в нього важливе. Мені близька його антипафосність — від пафосності нашого письменства, здається, вже скоро вібруватиме повітря над Україною. Ми не маємо в цьому почуття міри.Ульяненко зазнає критики за надто відверті сцени сексуальних стосунків. З погляду старомодно-цнотливої української літератури це правильно. Але — подобається це нам чи ні — світ давно втратив оту цнотливість.Якщо ще Симона де Бовуар чи Маргарет Етвуд у творах трималися, як мовиться, на грані, то нині одна за одною з’являються книжки на взір “Сексуального життя Катрін М.” французької письменниці Катрін Мілле, де торжествують вуєризм та ексгібіціонізм. Американський драматург Єва Енслер написала наприкінці минулого століття кілька моноп’єс, якими у театрах Нью-Йорка розпочався літературний проект “День вагіни”. Одні могли побачити в ньому порнографію, нездорове смакування сюжетів із сексуального життя, інші — і це було метою оприявлення цих п’єс на сцені — артикуляцію болісних проблем сучасної жінки, яку переслідують зґвалтування, приниження, сексуальні травми, що накладають зловісний відбиток на все жіноче існування. Оскар Вайлд у передмові до “Портрета Доріана Грея” рішуче протестував: “Не приписуйте художникові нездорових тенденцій: йому дозволено зображати все”. І ще там само: “Немає книг моральних чи аморальних. Є книги добре написані або написані погано. Ось і все”. Ясна річ, що в значення погано чи добре написані Вайлд вкладає значення не тільки — чи не стільки — самої техніки письма, мистецьки яскравого “плетення словес”, а й змістове наповнення, те, задля чого це пишеться, що й навіщо тим хоче сказати автор. Яскраве тому потвердження з літератури наших днів — “Еротичні історії” Милорада Павича. Деякі архіцнотливі критики звинувачують нещодавно проголошену лауреатом Нобелівської премії Зіґфрід Елінек як авторку порнографічних романів (особливо ж коли йдеться про “Коханців” чи “Хтивість”). Однак її оборонці заперечують: Елінек пише про жіночі претензії до світу саме через призму їхнього — часом вельми драматичного — сексуального досвіду. Це — з одного боку, а з другого, за словами, самої авторки, її “Хтивість” — пародія на порнографічний роман. Саме наміри говорити про дуже важливе в людських стосунках — часто через сферу сексуального досвіду — відчуваю і в романах Ульяненка. Але не відчуваю цього в “Сьомзі” Софії Андрухович, де, здається, все продиктовано зухвалим наміром епатувати, де зривання всіх можливих “табу” — тільки самоціль.Колись російський критик Олександр Макаров, який сам ще був молодим, писав статті про тих, хто йшов у літературу. Там були такі різкі письменники, як Віктор Астаф’єв, Олександр Вампілов, Євген Євтушенко, Віль Ліпатов та ін., і все прогнозував їм якийсь варіант майбутнього. Згодом, років через двадцять, він написав цикл статей “Слідами моїх виступів”, де проревізував свої прогнози. Виявилося, що творча біографія кожного склалася набагато цікавіше, ніж Макаров прогнозував, що він, до його честі, й визнав. Я твердо переконаний: життя набагато розумніше за нас, і в ньому є чимало закономірних несподіванок. Тому мені просто не хочеться робити прогнозів. У цих прозаїків для мене вже цілком вистачає їхнього сьогоднішнього.— Іще. Софія Майданська — Теодозія Зарівна — Галина Тарасюк — Галина Паламарчук — Людмила Таран — Євгенія Кононенко — Ірен Роздобудько — цей ряд можна звужувати, можна розширювати (Ви це можете зробити), але не можемо не говорити про книжки цих авторів. Отже, по-джентльменськи узагальнюючи, це…— Я почав би цей ряд із письменниці, яка пише з воістину моцартівською глибиною і легкістю, — з Галини Пагутяк. Вона звернула на себе увагу ще “Дітьми” — про цей блискучий дебют писали Дзюба, Дімаров, Жулинський, які не шкодували суперлативів. І, як це дуже рідко буває, всі вони — заслужені. Із цієї езотерики, з фантасмагоричних видив, із віртуозної стилістики і виростає її проза, яка вражає містичними глибинами, драматизмом самого людського існування та надзвичайною органікою слова. Мені здається, перекладачі ще стоятимуть у черзі за творами Пагутяк — відкриття її для Європи ще попереду. Хоч перекладати Пагутяк буде неймовірно важко — це все одно що перекладати прекрасну поезію. У такому разі переклад — це не так здобутки, як утрати. Бо ж в ідеалі перекласти неможливо. Характерна в цьому розумінні назва книжки Умберто Еко, що присвячена перекладацтву: “Сказати майже те саме”. Зауважте: не те саме, а майже те саме. Ще ніхто не написав історію художнього перекладу як історію втрат. Щось, ясна річ, перекладач передає — бува, навіть художньо яскраво, — однак так багато лишається “за кадром”. Нині часто звучать імена жінок у прозі, яких ціла плеяда. Здається, ще ніколи не було в ній стільки яскравих імен. Окрім беззаперечного сьогодні лідера Марії Матіос, чиї романи “Солодка Даруся” й “Майже ніколи не навпаки” мають просто небувалий для останніх десятиліть розголос (абсолютно заслужений — комерційні показники успіху цього не нижчі за художній рівень творів), у цьому ряду стоять Софія Майданська, Теодозія Зарівна, Галина Паламарчук і Людмила Таран. Майданська, почавши із “Землетрусу”, утвердила себе передовсім як прозаїк, майже цілковито заступивши себе як поетесу. Те саме сталося і з Зарівною та Паламарчук. Шкода, що Паламарчук так мало друкується. (Я писав про її книжку прози років із п’ять тому й досі пам’ятаю своє від неї враження: справді артистична авторська проза з поетичними “обертонами”). Здається, ще тільки починає розкриватися потенціал прозаїка у вигадливо побудованих сюжетах Людмили Таран, Катерини Мотрич і Надії Гуменюк. Окремо наголошу на “Вербовій дощечці” Теодозії Зарівної, яку, здається, ще ніхто в нас не прочитав (можливо, через малий наклад). Цей роман — нова якість, новий рівень в осмисленні теми УПА і долі нашого народу. Твір написано під зовсім іншим кутом зору — тут немає пафосності, національної романтики; натомість болісні пошуки відповіді поколінням, яке народилося вже після тих подій, але також приречене заплатити дорогу ціну навіть за свою непричетність до тієї історії. Війна наздогнала героїню роману Зарівної в мирних буднях і безжально поранила її в самісіньке серце. І, звичайно ж, письмо Зарівної — висока духовна пластика, динамічність і поліфонія, витвір архітектури у вигадливо вибудуваних періодах, особлива психологічна деталізація — це також вищий пілотаж. Зауважте, які — і скільки їх! — кадри постачає нашій прозі поезія. І це головним чином жінки. Феномен, який ще належить осмислити.— Не хочеться про це говорити, але істина дорожча. Літературні премії. Здається, що Ви входите до журі чи не всіх премій, які існують в Україні. Ліга меценатів фондує і патронує добрий десяток з них. Премія Гуляків — приватна, але з подачі НСПУ претендує на друге місце після Шевченківської. Національна премія. Премії журналів і обласних адміністрацій. Міськрад і сільрад. Галузеві й ті, що “імені…” Імена радянського часу, імена з “руху опору”, святі й грішні.. Але, головне, — неповторні, талановиті імена лауреатів. Хто вони, які вони? Ваше бачення цієї теми. І — вибачайте — є люди, які носять звання лауреатів чи не всіх премій Ліги меценатів…— Не хочу повторюватися — кілька років тому я надрукував у журналі “Україна” статтю про літературні премії у світі й в Україні. Дуже рідко буває, щоб присудження котроїсь із них було сприйнято одностайно схвально. Переважна більшість цих епізодів скандалізується. Дописую книжку про Нобелівську премію і пов’язані з нею сюжети. Здається, в понадстолітній історії її існування немає жодного випадку, коли б — у кращому разі — не спалахнули дискусії з приводу вибору кандидатури на лауреата. Здається, навіть сам Бог не зумів би догодити всім. А тут — люди. Одним видається, що вони переконливо мотивують свій вибір, інші не вірять у щирість того вибору й приписують експертам або — в кращому разі — естетичний дальтонізм, або ж корупцію. Одне слово, стара як світ історія, і вона повсюдно постійно повторюється, міняються тільки дійові особи.Дехто в нас нарікає: от, мовляв, премій розвелося!.. У Франції ж, наприклад, майже три тисячі літературних премій. Дві тисячі в Італії. Це свідчення інтенсивності літературного процесу. Престижність, “брендовість” премій — ось тема. І річ тут не лише в грошах. Скажімо, славетна Гонкурівська премія має фінансову частину в сумі 10 євро. У Франції інші премії дають хтозна-які гроші, однак найамбітніша мета кожного письменника — саме вона, Гонкурівська. У нас неоднораз заявляли: ось ця відзнака буде альтернативною Шевченківській премії. З такима амбіціями засновували премію Гуляків (здається, вона називається “Айстра”; і що це за назва?!), але такі заяви викликають лише іронію. Не хочу коментувати реєстри лауреатів різних премій — ми ж із вами добре знаємо, хто є хто і що є що. А для читачів треба цілі лекції виголосити для того, щоб переконати: ікс — таки поет, а ігрек — таки не поет…Щодо премій Ліги українських меценатів. Кілька людей мають воднораз премії імені Олекси Гірника й Дмитра Нитченка. Їх присуджують не за літературну творчість, а за утвердження й оборону українського слова.
