Щойно вийшла у світ нова і, як і попередні, унікальна праця Володимира Мельниченка “Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”, присвячена 220-ій річниці від дня народження М. Щепкіна (2008) та майбутньому 200-річному ювілею Т. Шевченка. Це вже одинадцята книжка, яку автор видав у Москві українською. Володимир Юхимович народився й виріс у славнозвісному Медвині на Богуславщині; доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України, заслужений діяч науки України, член Національної спілки письменників України й Спілки письменників Росії, генеральний директор Культурного центру України в Москві (з 2001), автор понад чотирьох десятків історичних, політологічних, мистецтвознавчих праць. За попередні унікальні книжки “Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві” (2007) та “На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)” (2008) Володимир Юхимович Мельниченко удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка (за поданням ВУТ “Просвіта”). Принагідно вітаємо постійного автора “Слова Просвіти” із заслуженою державною відзнакою.
Олександер ШОКАЛОЦя книжка — про сердечні стосунки геніального українського поета Тараса Григоровича Шевченка й основоположника українського й російського сценічного реалізму Михайла Семеновича Щепкіна. А через М. Щепкіна, як і через О. Бодянського, Т. Шевченко, якщо й не безпосередньо, то опосередковано знався з основоположником українського й російського літературного реалізму Миколою Васильовичем Гоголем. “Улюбленими друзями Щепкіна були його земляки: спершу Гоголь, а потім Шевченко. Дружба його з Шевченком варта того, щоб окремо розповісти про неї, — наголошує російська письменниця, правнучка Щепкіна Тетяна Щепкіна-Куперник й описує перше знайомство М. Щепкіна з поезією Т. Шевченка в “Кобзарі” 1840 р.: “Свіжість почуттів, простота, музичність наспіву живо нагадали Щепкіну пісні милої йому України. Разом із тим він відчув, що Шевченко не наслідує народних пісень, — навпаки, його вірші повинні стати народними піснями. Вірші одразу зачарували Щепкіна, й він один із перших угадав у Шевченкові майбутнього великого поета”. Ґрунтовно висвітлив історію щирих стосунків двох великих митців відомий український і російський літературознавець, шевченкознавець Микола Стороженко (1836—1906): “…Шевченка і Щепкіна зв’язувала кревність племінна і духова: обидва вони були українцями, обидва страстно любили рідний край; обидва були дітьми темного кріпацтва; обидва силою генія природно досягли, хоч і не на однаковій ниві, слави величезної. …Є переказ, що небавом після того, як надруковано “Кобзаря”, Щепкін зробив ім’я Шевченкове відомим в Москві, читаючи артистично його “Думи мої, думи мої, лихо мені з вами”.Коли ж і де заприязнилися ці двоє чистих українських сердець? Гіпотетично вони могли познайомитися на початку літа 1843 р. в Києві, під час гастролей М. Щепкіна. А доказово зустріч їхня відбулась у лютому 1844 р. в Москві під час приїзду туди Т. Шевченка, і незаперечним свідченням їхнього знайомства є поезія “Чигрине, Чигрине”, що її Шевченко написав у Москві 19 лютого 1844 р. з присвятою Щепкіну. В цей час у Москві Т. Шевченко сердечно заприязнився ще з одним земляком — Осипом Бодянським, відомим на весь слов’янський світ дослідником народної творчості, писемності й культури слов’янських народів. Автор слушно зазначає, що Шевченко заїхав до Москви саме заради зустрічі з Бодянським, який тоді повернувся з багаторічного відрядження в слов’янські країни. Перше знайомство Шевченка з Москвою й москвичами, зокрема з Щепкіним, відбулося завдяки Бодянському. Саме довкола О. Бодянського гуртувалися в Москві українці — Щепкін, Гоголь, Максимович, Куліш, спілкуючись лише рідною мовою (докладно це висвітлено в праці “На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)”). Чим же зумовлена сердечна тривала дружба Шевченка і Щепкіна, різниця у віці яких становила 26 років? Т. Щепкіна-Куперник пише: “…Поет піддався добродійному впливові світлої природи Щепкіна. Він швидко став його називати “батьку” — і це не було порожнім словом: Щепкін полюбив його, як сина…” Тарас знаходив у Михайлові Семеновичу передусім сердечне батьківське піклування, якого не встиг зазнати з самого малечку од рідного батька: “Михайло Семенович доглядає за мною, як за примхливою хворою дитиною. Найдобріше створіння!” — записав він у щоденнику під час недуги в помешканні Щепкіна, перебуваючи в Москві в березні 1858 р. Саме на цій якості великого актора акцентує Шевченко і в щоденниковому записі за грудень 1857 р. в Нижньому Новгороді: “Та яскравіше й осяйніше від великого артиста стоїть велика людина, лагідно усміхнений друг мій єдиний, мій щирий, мій незабутній Михайло Семенович Щепкін”. А приязнь М. Щепкіна до молодшого земляка виходить із високого спрямування духу в його серці: “…в серці моєму невичерпне джерело для любові до людини” та зі сповідування правди: “весь інтерес в істині”. Це так відповідає Шевченковому заповітному:Мені ж, о Господи, подайЛюбити правду на земліІ друга щирого пошли!М. Щепкін відзначався високою моральною вимогливістю до людей, гідних його дружби, говорячи про таких: “Він справді цього вартий і за моральністю…”, що, безперечно, стосується й Шевченка. Свою суспільну позицію М. Щепкін також визначає моральним імперативом: “Залиште світ рости за своїми природними законами й допомагайте його зростанню розвитком у людині морального почуття”, — пише митець-мислитель у листі до філософа-матеріаліста й революціонера-прагматика О. Герцена, з якого більшовицьке шевченкознавство зробило мало не Шевченкового партійного вождя, хоч поет свого часу й перехворів на соціальний радикалізм. Суспільна позиція М. Щепкіна, як і М. Гоголя та П. Куліша, — це вимога передусім моральної зрілості й духовного народження людини, без чого неможливий соціальний поступ. М. Гоголь застерігав від погордливості прагматичного розуму, що витісняє з людського серця моральну волю й заводить людину в заблуд: “Нічому й ні в що вона не вірить; тільки вірить у сам розум свій: чого не бачить її розум, того для неї немає. Вона забула навіть, що розум рухається вперед, коли йдуть попереду всі моральні сили в людині, й стоїть без руху та навіть задкує, коли не підносяться моральні сили”. Нехтуючи пізнавальною здатністю й моральною волею серця, люди неминуче втрачають духовну перспективу життя, піддаються всякій облуді. Згадаймо Шевченкове зізнання в засланні:Дався дурням одурить, В калюжі волю утопить. М. Щепкін по-батьківськи опікується духовним станом Т. Шевченка. У відповідь на Тарасову ініціативу зустрітися в Москві 69-річний Михайло Семенович пише в листі за 27 листопада 1857 р., що коли Шевченкові приїхати буде важко, “…то чи не приїхати мені в Нижній? І це не для того тільки, щоб побачитися, а поговорити б про багато що треба, можливо, моя стара голова навела й твою на добру думку…” А 4—5 грудня Шевченко відписує: “Рішися, друже мій великий, на мою просьбу і, рішившись, напиши мені гарненько, коли б тебе ждать до себе. Я сьогодні ж пишу і Кулішеві: може і він заїде за тобою, та разом і приїдете, мої гості дорогії”. Шевченко потребував щиросердих порадників. І обтяжений недугами М. Щепкін подолав чотириста верст і приїхав на Різдво до Т. Шевченка. А незабаром і Шевченко тією самою дорогою приїхав до Щепкіна в Москву. В. Мельниченко наголошує: “Ніколи раніше і ніколи пізніше, так би мовити, духовне і культурне дозвілля та представницькі візити Тараса Шевченка не були настільки впорядковані і керовані, настільки продумані і протежовані ззовні, як у період його березневого перебування в Москві (1858) у незрівнянного Михайла Щепкіна”. А ось яку нотатку залишив Т. Шевченко в “Журналі” під час проживання у М. Щепкіна з 11 до 26 березня 1858 р.: “…Протягом тижня я тут зустрівся й познайомився з такими людьми, з якими протягом багатьох років не вдалося б зустрітися… Я зустрівся й познайомився з ними, як із давно знайомими рідними людьми. І за всю цю повну радість зобов’язаний я моєму знаменитому другові М. С. Щепкіну”. У цю благодатну пору перебування в Щепкіна Шевченко редагує й переробляє вірші, написані під час заслання, з 1847 до 1858 р., переписує їх із “Малої книжки” в “Більшу книжку”. Ось характерний його запис у щоденнику за 18 березня: “Скінчив переписування чи проціджування своєї поезії за 1847 р. Шкода, що ні з ким до ладу прочитать. Михайло Семенович у цьому ділі мені не суддя. Він дуже захоплюється. Максимович — той просто побожно мліє перед моїм віршем, Бодянський теж. Треба буде почекати Куліша. Він хоч і жорстко, та іноді скаже правду…”За всіх особливостей характерів, талантів і життєвих доль згаданих у книжці українських людей, усі вони уособлюють спільне, що їх єднає, — український духовний тип, явлений у сердечності. Ґрунтовна праця В. Мельниченка, попри певне ідеалізування головних осіб, справджує сподівання автора: дає “змогу зануритися в правду стосунків поета й артиста”, в правду життя українських подвижників духу поза рідним краєм.У передмові до книжки автор дякує за допомогу в її підготовці співробітникам — Людмилі Гільмановій, Полікарпові Ткачу, Тетяні Черніковій та зазначає, що праця безгонорарна і є власністю Культурного центру України в Москві. Нині Володимир Юхимович працює над авторською енциклопедією “Шевченківська Москва”. Побажаймо авторові та його помічникам здоров’я й творчої наснаги в здійсненні цього масштабного задуму.
