Щойно вийшла у світ нова і, як і попередні, унікальна праця Володимира Мельниченка “Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін”, присвячена 220-ій річниці від дня народження М. Щепкіна (2008) та майбутньому 200-річному ювілею Т. Шевченка. Це вже одинадцята книжка, яку автор видав у Москві українською.
Володимир Юхимович народився й виріс у славнозвісному Медвині на Богуславщині; доктор історичних наук, член-кореспондент АПН України, заслужений діяч науки України, член Національної спілки письменників України й Спілки письменників Росії, генеральний директор Культурного центру України в Москві (з 2001), автор понад чотирьох десятків історичних, політологічних, мистецтвознавчих праць. За попередні унікальні книжки “Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві” (2007) та “На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)” (2008) Володимир Юхимович Мельниченко удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка (за поданням ВУТ “Просвіта”). Принагідно вітаємо постійного автора “Слова Просвіти” із заслуженою державною відзнакою.
Олександер ШОКАЛО
Ця книжка — про сердечні стосунки геніального українського поета Тараса Григоровича Шевченка й основоположника українського й російського сценічного реалізму Михайла Семеновича Щепкіна. А через М. Щепкіна, як і через О. Бодянського, Т. Шевченко, якщо й не безпосередньо, то опосередковано знався з основоположником українського й російського літературного реалізму Миколою Васильовичем Гоголем. “Улюбленими друзями Щепкіна були його земляки: спершу Гоголь, а потім Шевченко. Дружба його з Шевченком варта того, щоб окремо розповісти про неї, — наголошує російська письменниця, правнучка Щепкіна Тетяна Щепкіна-Куперник й описує перше знайомство М. Щепкіна з поезією Т. Шевченка в “Кобзарі” 1840 р.: “Свіжість почуттів, простота, музичність наспіву живо нагадали Щепкіну пісні милої йому України. Разом із тим він відчув, що Шевченко не наслідує народних пісень, — навпаки, його вірші повинні стати народними піснями. Вірші одразу зачарували Щепкіна, й він один із перших угадав у Шевченкові майбутнього великого поета”.
Ґрунтовно висвітлив історію щирих стосунків двох великих митців відомий український і російський літературознавець, шевченкознавець Микола Стороженко (1836—1906): “…Шевченка і Щепкіна зв’язувала кревність племінна і духова: обидва вони були українцями, обидва страстно любили рідний край; обидва були дітьми темного кріпацтва; обидва силою генія природно досягли, хоч і не на однаковій ниві, слави величезної. …Є переказ, що небавом після того, як надруковано “Кобзаря”, Щепкін зробив ім’я Шевченкове відомим в Москві, читаючи артистично його “Думи мої, думи мої, лихо мені з вами”.
Коли ж і де заприязнилися ці двоє чистих українських сердець? Гіпотетично вони могли познайомитися на початку літа 1843 р. в Києві, під час гастролей М. Щепкіна. А доказово зустріч їхня відбулась у лютому 1844 р. в Москві під час приїзду туди Т. Шевченка, і незаперечним свідченням їхнього знайомства є поезія “Чигрине, Чигрине”, що її Шевченко написав у Москві 19 лютого 1844 р. з присвятою Щепкіну. В цей час у Москві Т. Шевченко сердечно заприязнився ще з одним земляком — Осипом Бодянським, відомим на весь слов’янський світ дослідником народної творчості, писемності й культури слов’янських народів. Автор слушно зазначає, що Шевченко заїхав до Москви саме заради зустрічі з Бодянським, який тоді повернувся з багаторічного відрядження в слов’янські країни. Перше знайомство Шевченка з Москвою й москвичами, зокрема з Щепкіним, відбулося завдяки Бодянському. Саме довкола О. Бодянського гуртувалися в Москві українці — Щепкін, Гоголь, Максимович, Куліш, спілкуючись лише рідною мовою (докладно це висвітлено в праці “На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)”).
Чим же зумовлена сердечна тривала дружба Шевченка і Щепкіна, різниця у віці яких становила 26 років? Т. Щепкіна-Куперник пише: “…Поет піддався добродійному впливові світлої природи Щепкіна. Він швидко став його називати “батьку” — і це не було порожнім словом: Щепкін полюбив його, як сина…” Тарас знаходив у Михайлові Семеновичу передусім сердечне батьківське піклування, якого не встиг зазнати з самого малечку од рідного батька: “Михайло Семенович доглядає за мною, як за примхливою хворою дитиною. Найдобріше створіння!” — записав він у щоденнику під час недуги в помешканні Щепкіна, перебуваючи в Москві в березні 1858 р. Саме на цій якості великого актора акцентує Шевченко і в щоденниковому записі за грудень 1857 р. в Нижньому Новгороді: “Та яскравіше й осяйніше від великого артиста стоїть велика людина, лагідно усміхнений друг мій єдиний, мій щирий, мій незабутній Михайло Семенович Щепкін”. А приязнь М. Щепкіна до молодшого земляка виходить із високого спрямування духу в його серці: “…в серці моєму невичерпне джерело для любові до людини” та зі сповідування правди: “весь інтерес в істині”. Це так відповідає Шевченковому заповітному:
Мені ж, о Господи, подай
Любити правду на землі
І друга щирого пошли!
М. Щепкін відзначався високою моральною вимогливістю до людей, гідних його дружби, говорячи про таких: “Він справді цього вартий і за моральністю…”, що, безперечно, стосується й Шевченка.
Свою суспільну позицію М. Щепкін також визначає моральним імперативом: “Залиште світ рости за своїми природними законами й допомагайте його зростанню розвитком у людині морального почуття”, — пише митець-мислитель у листі до філософа-матеріаліста й революціонера-прагматика О. Герцена, з якого більшовицьке шевченкознавство зробило мало не Шевченкового партійного вождя, хоч поет свого часу й перехворів на соціальний радикалізм. Суспільна позиція М. Щепкіна, як і М. Гоголя та П. Куліша, — це вимога передусім моральної зрілості й духовного народження людини, без чого неможливий соціальний поступ. М. Гоголь застерігав від погордливості прагматичного розуму, що витісняє з людського серця моральну волю й заводить людину в заблуд: “Нічому й ні в що вона не вірить; тільки вірить у сам розум свій: чого не бачить її розум, того для неї немає. Вона забула навіть, що розум рухається вперед, коли йдуть попереду всі моральні сили в людині, й стоїть без руху та навіть задкує, коли не підносяться моральні сили”. Нехтуючи пізнавальною здатністю й моральною волею серця, люди неминуче втрачають духовну перспективу життя, піддаються всякій облуді. Згадаймо Шевченкове зізнання в засланні:
Дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
М. Щепкін по-батьківськи опікується духовним станом Т. Шевченка. У відповідь на Тарасову ініціативу зустрітися в Москві 69-річний Михайло Семенович пише в листі за 27 листопада 1857 р., що коли Шевченкові приїхати буде важко, “…то чи не приїхати мені в Нижній? І це не для того тільки, щоб побачитися, а поговорити б про багато що треба, можливо, моя стара голова навела й твою на добру думку…” А 4—5 грудня Шевченко відписує: “Рішися, друже мій великий, на мою просьбу і, рішившись, напиши мені гарненько, коли б тебе ждать до себе. Я сьогодні ж пишу і Кулішеві: може і він заїде за тобою, та разом і приїдете, мої гості дорогії”. Шевченко потребував щиросердих порадників. І обтяжений недугами М. Щепкін подолав чотириста верст і приїхав на Різдво до Т. Шевченка. А незабаром і Шевченко тією самою дорогою приїхав до Щепкіна в Москву.
В. Мельниченко наголошує: “Ніколи раніше і ніколи пізніше, так би мовити, духовне і культурне дозвілля та представницькі візити Тараса Шевченка не були настільки впорядковані і керовані, настільки продумані і протежовані ззовні, як у період його березневого перебування в Москві (1858) у незрівнянного Михайла Щепкіна”. А ось яку нотатку залишив Т. Шевченко в “Журналі” під час проживання у М. Щепкіна з 11 до 26 березня 1858 р.: “…Протягом тижня я тут зустрівся й познайомився з такими людьми, з якими протягом багатьох років не вдалося б зустрітися… Я зустрівся й познайомився з ними, як із давно знайомими рідними людьми. І за всю цю повну радість зобов’язаний я моєму знаменитому другові М. С. Щепкіну”.
У цю благодатну пору перебування в Щепкіна Шевченко редагує й переробляє вірші, написані під час заслання, з 1847 до 1858 р., переписує їх із “Малої книжки” в “Більшу книжку”. Ось характерний його запис у щоденнику за 18 березня: “Скінчив переписування чи проціджування своєї поезії за 1847 р. Шкода, що ні з ким до ладу прочитать. Михайло Семенович у цьому ділі мені не суддя. Він дуже захоплюється. Максимович — той просто побожно мліє перед моїм віршем, Бодянський теж. Треба буде почекати Куліша. Він хоч і жорстко, та іноді скаже правду…”
За всіх особливостей характерів, талантів і життєвих доль згаданих у книжці українських людей, усі вони уособлюють спільне, що їх єднає, — український духовний тип, явлений у сердечності.
Ґрунтовна праця В. Мельниченка, попри певне ідеалізування головних осіб, справджує сподівання автора: дає “змогу зануритися в правду стосунків поета й артиста”, в правду життя українських подвижників духу поза рідним краєм.
У передмові до книжки автор дякує за допомогу в її підготовці співробітникам — Людмилі Гільмановій, Полікарпові Ткачу, Тетяні Черніковій та зазначає, що праця безгонорарна і є власністю Культурного центру України в Москві.
Нині Володимир Юхимович працює над авторською енциклопедією “Шевченківська Москва”. Побажаймо авторові та його помічникам здоров’я й творчої наснаги в здійсненні цього масштабного задуму.