ВІРНІСТЬ ТРАДИЦІЯМ-ЗАПОВІТАМ

Іван ЛИСИЙ,кандидат філософських наук,м. КиївЧи помітили Ви, шановний читачу, що слово нетрадиційний набуло у нашому повсякденному мовленні винятково позитивного забарвлення, стало високою похвалою? Це результат послідовного поборювання традицій і традиційності, розпочатого ще за доби Просвітництва, яке вибудувало антитезу “традиції — прогрес” і ставило унезалежнений, абсолютно самостійний розум понад усе, особливо посиленого в культурі модерну, яка протиставила традиційному оригінальне як єдино вартісне. Чи не єдиною традицією, утвердженою божевільним XX сторіччям, стало руйнування традицій. Один із репрезентантів тієї доби   К. Лоренц до восьми смертних гріхів цивілізації зарахував розрив із традицією. Її нині рідко побачиш на письмі без іронічних лапок. Вона стала для прогресистів “ярмом минулого”. Тому звучать заклики “відкараскатись від невідчепної спадщини”. Тому ставлять традицію в компрометуюче сусідство з популізмом, інкримінуючи опонентам “рівняння на популізм і традицію”. Тому іронізують над “нудними” розмовами (їх, на щастя, ніхто не сприймає всерйоз) про “збереження традицій” і “вічні цінності”. Вже беруть на озброєння апокаліптичне слівце “пост-” і поширюється формула “посттрадиційне суспільство” або й “антитрадиційна культура” чи “епоха детрадиціоналізації”.Даремно автори цих висловлювань і формул (не називаю їх, бо річ не в іменах, а в позиції) вважають себе єдиними повноважними репрезентантами доби. Наш час репрезентують люди, які збереження і розвиток традиції, орієнтацію на вічні цінності трактують цілком серйозно. Вони усвідомлюють, що за категоричної відмови від національних традицій, од вітцівських заповітів окремі індивіди ще можуть якимось дивом вижити, але спільнота прирікає себе на загибель. Вони не тільки бачать у заповітах-традиціях захисний панцир нації, її охорону, особливо важливі в умовах уніфікуючої глобалізації, а й розуміють, що “будь-яка творчість черпає свої сили в культурних традиціях…” Це слова із “Загальної декларації про культурне різноманіття”, ухваленої 31-ою сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО в листопаді 2001 р.До таких справді повноважних представників нинішньої нашої спільноти належить просвітянський діяч, літературознавець і літературний критик Віктор Косяченко. Про його нову книжку “На поклик віщих заповітів” (Чернівці: Книги-ХХІ, 2008) хочу повести мову.Книжка багата змістово, жанрово розмаїта і цілісна ідейно. Хоч би якої теми торкався автор — спадщини Шевченка, Франка, Кобилянської у літературознавчих розвідках; творчості Г. Тютюнника, Є. Гуцала, С. Будного, Б. Олійника, а також колег із сатиричного цеху Остапа Вишні, П. Глазового,             О. Чорногуза, А. Гарматюка в критичних аналізах; мови, культурної пам’яті та уроків історії в публіцистиці; місця постаті Тараса Шевченка у власній життєвій долі — на перший план виносить ідею вірності традиціям-заповітам. А насамперед шевченківсько-франківській традиції “світської, громадянської духовності”, яка пов’язує віру з розумом, а не зі страхом.Традицію В. Косяченко осмислює як “заповідальність”, як “духовно заповітне”. Щоб мати справу із традицією, тобто спиратися на неї, розвивати, збагачувати її чи й відкидати, насамперед її належить виокремити й увиразнити, збагнути, осягнути, прояснити. Автора обурює ситуація, коли чимало претендентів на новації беруться заперечувати чи відкидати традицію, не знаючи її загалом або знаючи у спотвореній інтерпретації. Адже, як стверджував французький письменник і мислитель Моріс Бланшо, кожне покоління мусить знову завойовувати отримане. У нашій ситуації це доволі непроста річ, бо, як переконливо демонструє В. Косяченко, наші національні традиції цілеспрямовано й наполегливо обривалися і руйнувались упродовж не те що десятиріч, а й століть. Тому так багато важить нині “рівень прочитання… заповітів”.Одні анґажовано кривотлумачать заповіти, вичитуючи з них “не стільки істину, скільки те, що хочеться вичитати, залежно від причетності до тих чи інших партій чи конфесій”. Є серед них і ті, хто, “прагнучи приспати живий у народі дух Ґонти і Залізняка, …лицемірно перекручуючи історію, намагаються дискредитувати всіх тих, хто самовіддано піднімався на тяжку, самовіддану боротьбу “за святую правду-волю”, “за свою країну”. У книжці багато сторінок відведено під переконливе спростування подібних кривотлумачень “визвольних традицій попередників”.Інші байдуже і пасивно “задовольняються запасом знань, винесених із радянської неповної середньої школи та капеересівських відділів агітації і пропаганди”. Є й такі, хто пам’ятає і наслідує букву традиції, забуваючи її живий і живодайний дух.Автор — на боці тих, хто здобуває спадщину для себе, для свого покоління, “не пропускаючи “ані титли, ніже тії коми”, але без механічного наслідування. Тільки творчо орієнтованому діячеві вдається здійснювати “таємничу тяглість традиції” (К. Москалець), запліднюватись її живильною силою. Автор переконаний, що навіть найрадикальніші зміни знаходять для себе підґрунтя у традиційному.Сутнісний зміст шевченківсько-франківської традиції В. Косяченко схильний прочитувати як “глибоко закорінене почуття родини, роду, рідної землі та народу як середовища органічного розвитку особистості”, як глибоку віру “в непереможну місію любові до рідної землі та любові до ближнього”. З такої любові виростає, кажучи словами І. Франка, “щире, гаряче почуття свого людського і національного обов’язку”  “відстоювати свою гідність, свою свободу, свою землю”.Особливо важливою для митця гранню цього заповіту є продовжена Франком “шевченківська традиція” високої громадянської місії художнього слова — “щоб література була подвиг, пророцтво, візія, клич”. Щоб вона не стояла осторонь ключової справи витворення, знову за Франком, “з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя”.Разом із тим це ще й сковородинівська традиція піклування про цілісну людину, здатну поширювані в соціумі ідеї перевіряти “на відповідність правді життя не лише мислячими головами, а й розумом серця і світлом своєї душі”. Розвиток цієї традиції сьогодні передбачає актуалізацію інших заповітів — занедбаних традицій національного виховання.“І що з того, що за радянської влади в Україні були українські школи? — запитує В. Косяченко. — Та чи була в системі освіти гуманістична традиція виховання національної гідності і тієї ж “відпорності на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла”(цитовані слова належать слова І. Франку)? Та й чи можемо ми сказати, що така традиція є у нас нині?”У статті “Усвідомлюймо нам заповідане” автор ще раз повертається до Франкової заповіді: “…Ми мусимо навчитися чути себе українцями… виробляти себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею”. Виконанню її служить ця публіцистика. В. Косяченко успішно продовжує традицію української політичної публіцистики, яку формували      І. Франко, В. Самійленко, Остап Вишня, публіцистики з виразною іроніко-сатиричною тональністю. Свідченням цього може бути есе “Ганьба поразок і слава перемог, або Коротка хронологія великого зла”, надруковане свого часу на шпальтах “Слова Просвіти”.Продовження й розвиток традицій, на думку В. Косяченка, може здійснюватися в найрозмаїтіших формах. Він розповідає про одну з них — відновлення буковинськими просвітянами 1993 року видання дитячого журналу “Ластівка”, заснованого ще у часи румунської окупації Буковини. Тепер його головним редактором став автор, для якого це відновлення “посвідчувало готовність, продовжуючи визвольні традиції попередників, і в нових поколіннях плекати почуття національної гідності та любові до України, готовності, як і власну свободу, обстоювати її мову, культуру, історію, її здобуту врешті незалежність”.Косяченко-критик виокремлюється нелінійним, всебічним підходом до аналізованих текстів. Проте серед пріоритетних для нього смислових наголосів — художнє втілення моментів спільнотної спадкоємності, “міцних духовних зв’язків із родиною, з історією свого народу, із рідною землею”. Це добре видно у розгляді “Зоряного дощу” М. Вінграновського. Звертаючись до творчості відомого буковинського письменника Михайла Івасюка, автор показує, що й він веде духовний родовід від франківської традиції, у якій віднаходить “код… національної духовності” народу. Письменник сподівається на тривкість українського культурного коду і тяглість питомої традиції.Не замовчує автор і шкідливих традицій: це і “глибоко закорінений антиукраїнізм”, вияви якого він бачить у спорудженні в Одесі монумента “гулящій” цариці; у відмові депутатів Чернівецької міської ради перейменувати вулицю Аркадія Гайдара на вулицю Романа Шухевича. Це і традиція “обрусєнія” українців, яка за роки незалежності, здається, набрала ще більших обертів. Це, зрештою, і ганебна традиція “генеральних мордобитій”, яка “навіть у наш постімперський час дає про себе знати”. Це і намагання “деідолізувати” Шевченка, які у сучасній інтелектуальній практиці набувають уже статусу традиції. На противагу цим намаганням він формулює питання-заклик: “Та чи не пора уже всім нам в Україні сущим прочитувати Шевченка таким, як він є? І все більше звіряти по ньому себе самих і свою громадянську позицію?”Пройнята віщими заповітами попередників, книжка В. Косяченка змістом занурена у бурхливі хвилі життя сучасного. Автор — не суддя і не свідок, а учасник. І тому проблема традиції для нього — не суто теоретичне завдання, а питання практичне в найліпшому значенні цього трохи заяложеного слова.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment