FERRUM МЕЛАНХОЛИТЬ

Ксенія МЕЛАСЬКАУ залі Фонду сприяння розвитку мистецтв за підтримки студії звукозапису “ТРОЯ-SOUND” пройшов концерт “Меланхолія залізного міста” реп-гурту “Ліра ХХІ”. “Ліра ХХІ” — це соліст гурту й автор текстів ЛірО’Лі (Іван Олійник), автор музики Бітмейкер Санз (Олександр Власенко) і чотири роки історії гурту. Хлопці репом заговорили 2004 року, тоді само почали давати концерти. Вони сповідують реп, але не його американські штампи, а власні погляди на життя з висоти свого 21-річного віку. Їхня творчість не трагічна, але з легким натяком на меланхолію. Програма концерту передбачала ще й інструментальний репертуар та презентацію платівки гурту. Спеціальним гостем концерту став гітарист-віртуоз Микола Ратов — лауреат міжнародних музичних конкурсів для шанувальників офіціозу і мало не геній, який струни перебирає так, ніби перед ним рояль із семи клавіш, а не гітара — для таких, як я, вражених. Сюрпризом для глядачів були незаплановані імпровізації. Щодо музики. Платівку “Ліри ХХІ” було записано напередодні концерту, до неї увійшло п’ять треків. Це значно менше, ніж кільканадцять пісень разом з усіма післяконцертними “на біс”, які Лір виконав непогано, як для стану, коли ти в меланхолії, а місто навкруги залізне. Нинішнє покоління цікаве тим, що вже від самого народження запрограмоване на унікальність. Воно прийшло в цей світ на зламі століть-тисячоліть. І якщо Ігор Римарук означив своє покоління “народжений у віці Хіросім” — ХХ сторіччі, то це покоління, крім генетичної має й власну трагічну пам’ять, бо вони “народжені Чорнобилем” в добу Карабаху, Афганістану. Проте вони — й щасливе покоління: не переобтяжені марксистсько-ленінським вченням та історією КПРС. Для них Карл Маркс — головний кондитер, а місто на Неві — не Ленінград, а Санкт-Петербург. Саме вони — ровесники Незалежності, громадяни України, ті, які не литимуть сліз за Совєтскім Союзом, бо знають про нього з історії, й то не з кращого боку. Вони вивчали в школі вже правдиву історію, вчили літери, де п’ятою, повноцінною була ґ. Вони тільки чули про карбованці. Їхня грошова одиниця — гривня, для них природні долари та євро. Вони з дитинства вивчають іноземні мови і подорожують світом. Їм далекі дискусії про другу “державну”, бо позиціонують себе українцями й не відчувають дискомфорту від незнання мови. Ще одна особливість — це діти вісімдесятників, тих, що омріювали таке життя для своїх дітей. Вони виросли не з Тичинівського “Ми тривожим стратосферу, атомне ядро і сферу…”, а з Малковичевого “Ми невеличкі, незграбні і трагічні сонця, / по кілька променів маємо в собі і не знаємо, що робити з ними”, Могильного “Якщо колись ми покладемо наше життя на музику, / це буде музика куряви, цегли й мазуту / де найбільшою поезією були ми”. Вони перегукуються з Гриценковим: “від “слова” аж до Воробйова / від техінструкції до мату / і позичаєш тую мову в свою чудову пребагату”.Лір О’Лі народився в “Меланхолії залізного міста”. Чому “залізного”? Бо воно — вічне. І його тексти — це музика міста. Бо пуп його заритий на Подолі, корені його тут. Тут народилися і прожили його найрідніші люди — дідусь і бабуся. Траєкторія руху його дитинства — це вулиці Подолу, Андріївський узвіз, Річковий вокзал. Усе поряд, і над усім з будь-якої точки — Андріївська церква. Він пише українською, російською, англійською, німецькою. І його реп — це не американські заморочки, хоч дуже поважає реп-гуру. Його поезія — це його погляд на світ: трохи іронічний, трохи пафосний і трагічний. Це реальний ритм їхнього життя, тих, кому в ХХІ столітті — 21.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment