Олександр ДРОБАХА, голова Вишгородського районного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. ШевченкаМинають роки, як гірські потоки. Часто під тиском проблем ми стаємо безпринципними в головному — “дозволяємо” рокам вимивати з душі цінне, а то й неперехідне… Навіть золоті зернини наших найкращих поривань до свободи нашої землі. Свята, урочистості одухотворюють найкращі миті.У підрадянській Україні “Просвіта” проіснувала до 1926 року. Останній осередок в Харбіні на Далекому Сході заборонили 1945-го. Тільки через 63 роки відбулась установча конференція Київського крайового об’єднання української мови ім. Т. Шевченка (нинішня “Просвіта”). 16 грудня 1989 року зібралися представники 42 осередків (зокрема Вишгородського). 4 лютого 1989 року утворили районне об’єднання Товариства української мови. Члени правління: Микола Германчук, Микола Маричевський, Петро Крутенко, Валентина Оверченко, Степан Рогульський та інші. Головою правління обрано автора цих рядків. До ради ТУМ увійшло ще 10 осіб. У лютому 1989 року відбувся Установчий з’їзд, створено Всеукраїнське товариство української мови ім. Тараса Шевченка.Об’єднань, осередків було 3500. Вишгородське районне об’єднання зареєстровано за № 20, тобто одним із перших в Україні.Частина членів правління була налаштована радикально, не думали обмежуватися проблемами мови. З перших кроків ТУМ було зрозуміло: політики не уникнути. Першим заходом стало відзначення 175-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Далі — сторінка ТУМ у районній газеті “В авангарді перебудови — рідна мова”. Відвідували гуртом передові школи Київщини, побували у садибі-музеї Івана Гончара. У багатьох школах Вишгородщини виступили відомі письменники. Заходилися з дерусифікацією п’яти дитячих садків міста. Невдовзі один з них став рідномовним (цьому сприяла завідувач садка Валентина Тимошенко).Виникали сутички, непорозуміння з “кураторами” ТУМ — відвертими і таємними з райкому.Вершиною суперечностей з райкомом стало створення на основі осередків ТУМ районної організації Народного руху України 17 серпня 1989 року, а з цим — організація перших велелюдних мітингів у Вишгороді 17 серпня і 17 вересня 1989 року, де порушили економічні, екологічні й політичні проблеми. Конфлікт хоч і не набув гострого характеру, коли весь райком вступив до ТУМ (єдиний випадок у республіці!), проте ситуація була близька до цього. Особливо після того, як райкомівці розкололи ТУМ у грудні 1989 року. На Київщині діяльність громадських організацій радикалізувалась.Деякі осередки шкіл не наважувались на загострення ситуації, тож районне Тум втратило деяких членів. Ті осередки, які не піддалися маніпуляціям райкому, активізувалися. 21 січня 1990 року на Хвилі Єднання (Київ—Львів) вперше над вишгородським будинком ТУМ і Руху замайорів національний синьо-жовтий прапор. Тандем ТУМ-Рух дедалі більше політизувався. Ми прагнули прискорити зміни. Відкидали для себе “Рух за перебудову”, а твердили: “ТУМ і Рух за Самостійну Україну”. На мітингу 11 лютого 1990 р. у Нових Петрівцях уперше на Вишгородщині затріпотіли національні прапори. У Вишгороді 18 лютого та в Димері 10 березня з вуст наших активістів гострі проблеми тогочасся звучали так, що виступи пробували глушити гелікоптерами.Було чимало курйозів. 9 березня 1990 року в залі БК “Енергетик” зібралося кілька сотень людей. За 15 хвилин до головного дійства на сцені прикріпили плакат зі словами: “Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?” Райкомівці заметушилися, забігали: “Ми ж домовились — без політики!” — “Та це, — кажу, — слова Тараса Шевченка!” — “Тоді це зовсім інша річ!”Після утворення 19 червня 1990 року Вишгородської районної організації УРП найактивніші особистості Тум стали республіканцями. Всі акції й заходи були політико-культурними: пікетування Межигір’я 31 травня — 1 червня 1990-го, роковини повернення домовини з тілом Тараса Шевченка в Україну, дні пам’яті Героїв Крут 29 січня 1990, 1991 рр., Героїв Базару. Спільними заходами ТУМ, Руху, УРП було утвердження незалежності на Вишгородщині 24 серпня 1991 року. Так само діяли ми разом, коли зносили пам’ятник більшовицькому ідолу на початку листопада 1992-го або під час відкриття погруддя Т. Шевченка (серпень 1993 року). Були просвітянські акції. Так, 20 квітня 1995 року активісти ініціювали перейменування вулиць, майданів, назви яких пов’язані з тоталітарною системою. У Вишгороді вперше на Київщині, та й не тільки на Київщині, не залишилося жодної вулиці з найменнями комуністичного минулого. Рік у рік продовжували акцію “Тарас Шевченко на повен зріст”. Певний час просвітницьку роботу в районі скеровував Богдан Павлів (водночас очолював районну організацію Кун); відповідальним секретарем “Просвіти” був Володимир Лях. Звісно, траплялися в нашому середовищі непорозуміння й конфлікти, бо бракувало політичного рівня та не дрімали до 1991 року райком і компетентні органи.З вересня 1994 року мені як голові райоб’єднання “Просвіти” довелося долати бар’єри, які нашим заходам дедалі частіше влаштовувала райдержадміністрація. Не сприяв роботі конфлікт між районною і міською владою. Блоковано було доступ шкіл, сільрад, організацій до газети “Вишгород”, яка стала трибуною “Просвіти” та національних сил району за умов дикої несправедливої приватизації, нівелювання української культури, втрати Україною інформаційного простору тощо. Просвітяни знову змушені були з подвійною енергією кинутись у політику. У часи Леоніда Кучми ми не скинули з корабля “Просвіти” культурні справи. Організовували у школах Дні пам’яті національних героїв (Катюжанка, Вишгород); культурологічні мандрівки (Гетьманщина); ініціювали акцію “Українській школі — українську книжку”; заходами районного об’єднання (за кошти спонсорів і Центрального правління ВУТ “Просвіта”) подарували школам району книжки й навчальне приладдя. Під час виборчих кампаній поєднуємо політичну агітацію з культурно-освітніми проблемами. За два-три місяці виборчої роботи до позачергових парламентських виборів тільки автор цих рядків побував у 30 школах району.Після революційного ентузіазму настає пора підкилимних операцій, прямих і прихованих зрад обіцянкам революційної пори… Час від часу серед потоку подій діткне те, що, як і багато з тих, хто був на гребені революційних подій, не узагальнив (усе ніколи!), не усвідомив усіх складнощів і недопрацювань переходу до нового життя після 2004 року. А зайдіть-но до музеїв: шкіл, історико-краєзнавчих та ін. Чи знайдете імена активістів, факти, хоч один прапор, проблеми, суперечності 20-річчя?! Нема! Ніби й не пронеслися над нами хвилі оксамитової (1989—1991), помаранчевої (2004) революцій. Відбувається на наших очах одне з грандіозних явищ кінця ХХ—початку ХХІ століть: Українська національно-визвольна революція. Її нікому не дано ні скасувати, ні замовчати, ні зупинити.
