Павло МОВЧАН ІЗ КНИЖКИ ПОЕЗІЙ «ТИ…»

ВЕРТИКАЛЬБджілка спокою й розвагиповнить вересень теплом;вітер ще дає наснагупідіймати їй крило…В самоті душа пильнішабачить далі, аніж зір:простір інший, колір — інший,гори хмар чи хмари гір.Хризантемно, вогкосиньоледь вгинається туман…Невагомо, не множинностука серця барабан…Отже, ще живий подосі,отже, випростай крило —глянь, кружляє безголосоянгол дня понад селом…В нього пір’я — подивися —заплямоване — в смолі…Ну ж бо, швидше відштовхнисявід отвердлої землі…Під ногами в тебе яма,над тобою синя вись.І лети, лети без тямиВгору — зором, серцем — вниз…* * * Ніч по вікні тече розведена як сажа,і зустрічні вогні спалахують — на мить,і щемні почуття до рідного… і вражекипіння від образ, що серце так ятрить…Хазари в дім зайшли     й спаскудили божницюі пір’я розчинили в повітрі — з подушок…Падіння стрімголов     у прірву… і не спитьсяпід гуркоти коліс, під рейок цокоток…Де Святослава меч,     де гнів мій обосічний,і залізниця ця не стелиться в Ітіль…Танцює на шнурках бісівство опівнічнена пучках ворушких,     що тягнуться звідтіль…Що під тобою? Ніч? Чи доля неминуча?Так ніби з часу випав —     в колодязь без води…і скрапує тобі на губи вим’я сученестерпну гіркоту,     щоб хижим був завжди…* * * Потрійну порцію цикутихильни з дощем — гріхи спокутуй,хоч ти затруєний давно…ти — напівпривид.. і не чутиТЕБЕ… ти — стовп… ти — порохно…В повітрі вм’ятина від тебезалита тінню по вінець…Стирчить замість волосся — гребіньв твоїй десниці — камінець…І хтось ще слуха на безлюддіТВОЇ оскарження й жаліпро протяги, безсоння в грудні,про сирість чорної землі…про черствий хліб та бараболю,про сіль, що плаче на столі,про зморщену сирітну долю,що глухне в мертвому селі…Ані котів витрішкуватих,ані сварливих горобців.Шибки розбиті в кожній хатіі ходять привиди-мерці…І проступає зірка з небакрізь повсть товсту, отруйну мряч:зозулька з ходиків до тебегука: не-плач… не-плач… не-плач…* * * I.Немов не виникало, не булоні лебедів, ні селехів, ні сплесків,ні хмар пірчастих… Лиш одне крилозгорнуло теплий попіл у колиску,що високо гойдалась над селом…Усе спочатку, все — від сповиття,від перших звуків та невмілих рухіввивчати заново і пізнавать життя,ловити ймення Батьківщини слухом…В дзижчанні бджіл, у сплесках ластівок,у захлинаннях ринв та водогоніввивчать абетку зроєних зірок,і злизувати розпачі солоні…II.Бо ти один… покинутий всіма,Прив’язаний за поперек до столу…Ну де ж ви ВСІ, хто був, кого нема,В глухому вульї     склом товченим — бджоли…І ти, країно видив і химер!Чому мені ТИ долею судилась,як вирок — до сконвіку… Дотеперлежиш на рам’ї в мене, наче брила…А другу котять вперто чортюкипо чебрецях, любистках, картоплинні…щоб розколоть трипільські черепкий бісівське сім’я зародити в глині…Безпам’ятна, зґвалтована ужележиш, торішнім листям ледь прикрита,і каркання луна напівживе,і дивиться з-під хмари Бог сердито…* * * Під ліхтарем, де тчеться полотно,що загортає прохололе тіло,розгледіть можна, що було давно,і що писалось сажею по білім…Всіх пращурів, всіх прабатьків, дідів,які плекали іскру родоводу, —в розломах часу, в тріщинах льодів — в спресованій до вуглецю породі…Як добре відчувать себе живим,і підіймати віями сніжини,хоч огортають коконом тугимткання снігів чи полотнища днини.ТИ…Лише очі розплющу,     і бачу далеке Задоння…людолови-хазари аркани     верблюжі плетуть…і здригається шлях від перестуку коней,і повіки тремтять,     розтікається світло, як ртуть…Гей, брати ви мої! Перепродані сестри!Замуровані в стіни Багдадських фортець!Доля в кістку вп’ялась     катівним перевеслом,від аркана на горлі намиста рубець…Ні, не викричусь,     ні, а клубком розмотаюсьпо землі непритомній під стукіт копит…Від Дунаю до Дону,     а далі — до мурів КитаюРозтягається нитка шовкова — на спит…Ще живий, ще живий,     ще пульсує ув оці жарина…Дим кизячий схилився за обрій на Схід.І кричить, і волає     ненароджена вчасно дитинау зґвалтованім лоні, в глибинах століть…А ти сам — наповіщо родився дочасно?..Наповіщо тобі прищепили той ген,що про час забува     й ловить мить цю прекрасну,коли ніч вироста і зника Карфаген.НА ПРАВІЧНІЙ ЗЕМЛІЧас обвалився старістю раптово,знечищене єство все прихистку шука…витрушуєш папір —     шукаєш давнє слово,щоб притулить до губ,     як з бузини свистка…Воно одне в одно об’єднує все суще,Споріднює тебе минущістю всього…Обсілась глина геть, стін біла шкаралущаобсипалася долів і відлетів вогонь…У стрісі горобці і гуркотнеча в полі,і здичавілий хміль нагадує про дні,коли тут рушники літали білим колом,по стінах малювались і мальви, і півні…І гупанням чобіт вбивалася долівкапід заслонку плескату,     під пилку й гребінець,з солодких губ     нектар пила солодка жінкаі торохтів горохом свинячий пухирець…Гай, гай… давно… гай, гай… у вирій…фантоми небуття… забуті імена…Домахи, Явтушки, Каленики, Порфири…Підземна У! Країна!     Рахманна — глибина…І цегляні трипілля, і глиняні араттилежать на шарі шар… череп’ям, саманомпшеничні письмена,     щоб ТИ міг прочитатиоте єдине слово, утрачене давно…Країна — У — країна довірлива, як голос,Що з губ дитячих лине у потойбічний світ.Глибокі лемеші перевертають полеІ трощаться горшки —     скрижалей родовід.І глибина віків сяга за видноколо — Розорана правічність, розмелені часи…І назирцем ступа крук —     знаний семітологІ глиняним божкам видовжує носи…* * *Ущільнюється час до проявів на небі,безвічне проступа у прозирку зірок…Я так віддаленів, мій Господи, від тебе,що треба на клубок відмотувати крок.І я ступнув …І тінь з-під ліхтаря зірвалась,і обігнала час, і сплямувала лик…і провалився вмить     в своє нічне провалля,звідкіль пробивсь лишень     тонкий дитячий крик. На глиняному дні, в чорноземі нічномузнаходжу обручі й обшмульгані ціпки, які належать вже безликому НІКОМУ, —вони колись писали МЕНІ земні стежки…Співаючий обруч кружляв по видноколу, пружинистий ціпок     йшов кумельгом у степ,і відривавсь від губ     стрічкастий чистий голос,і лунко вимовлялось ТВОЄ ім’я святе…Я — янголят стеріг, що паслися у небі, у жайвориний дзвін     вплітавсь церковний дзвін…І що не крок, то йшов я,     Господи, до ТЕБЕ, і озивався ТИ з усіх-усіх сторін…А нині матюки шубовскають камінням…Напильник тне метал —     збиваються замки…іржава ніч скрипить… остання чи осіння?Ведуть сліпців шнурком…     Ціпки… Ціпки… Ціпки…* * * Життя! І ти було медовим.І не оскаржить днів своїх:ми — ті ж, ми — ті ж, хоч дні все нові,а за вікном: то дощ, то сніг…Сумнівний час, сумнівна доля…Лиш безсумнівна вдалинімогила в полі, і тополя,і хрест раменний у вікні…Життя — пиття, життя — помилка…сльозавий зір, іржавий смак.Тінь лісу входить, наче пилка,розполовинює кістяк…Безмежжя за Зміїним валом,безсмертя в крихтах вуглецю.Ти — всюди, куди вкаже палець:в цю крапку неба, і в оцю…Душа твоя зміститься скоро —тернина серце враз протне,і холод в тіло твердокорезанозить жало крижане.* * *Хто підіймає душі на висоти?Хто нам поклав ці вічні перельоти —Старіти і вмирати на льоту?Хто нурить у безодню чорнотуДзеркальні крила, бурштину зіниці?Вже відкували щезниці-зигзиціТвою непроминальну самоту…Навіщо було тут тобі родитьсяІ випасати хмарку золоту?..Під нігтями, під серцем ти, землице,тебе найменували як святу…Ти здичавіла… вже давно… байдужа…Стукочеш в деко чорної труни…Стук дужчає щокроку, чуєш, друже,І хтось нам каже: ви — її сини…Душа ж в степу кружляє по спіралі, —Їй не піднятись на однім крилі…Хтось розтирає в пальцях на поталуТвоє єство, як грудочку землі…НАБЛИЖЕННЯI.Розшарпаний час, перешитий жорствою,твою обгортав наготу вогняною —у зріст — плащаницею… муки тілесніпроймали до серця: так, ніби воскреснепри тиші солодкій стромa піднебесна!…І вирветься з подихом погук дитячий,немов пташеня із гніздечка тремтяче —спурхне в позачасся від тебе за мить…В ногах шкаралупа сповитку лежить…і тиша… і тиша довкола така…В пташиному горлі нема язика…повітря немає… немає й пісень…Висока колона, ім’я якій День, звелася до сонця, скляна, невпростець…А в ній схолоняє душі пухирець.Обабіч бряжчання і хрусту кісток…в долоні черговий безвічний гвіздок…у мідяних жилах іржаві шприціі вічна безмежність в чотири кінці.II.Облущувалось світло, мов слюда,отвердівала встояна водаі зірка прямовисну павутинуспускала з неба — рятівну, єдинуєднальну нить, бо в безвість западасвіт сповивальний… світла пуповинаурвалась раптом — і вода твердавхромилась ржаво в тіло, як тернина…і зойкнула обірвана струнарозволоклася стончена хвилина…Зродити й зрадить, роде кучерявий,себе знеславить… ошукати всіх…Лічильник зла, ти, йолопе кощавий,хіба не чуєш, крутиться… Як мігзабуть про вічні родові сполукипро пупорізні, сповивальні руки,про скрип колиски, намистини звуків,і про молочні зуби в товщах стріх…Хіба не бачиш календарну зірку,що заглядає крізь сучкаву дірку,яка подушка в тебе вже тверда…і пада з рукомийника водау прірву часу, де скипає сірка…В ПЕРЕДЧУТТІ СЕРПНЯЩо могло, те ще не сталось…молоко дзвенить в дійниці,ластівка сіда на палець,валуном лежить ягниця,а дзвіниця бурштиноваповна меду проти сонця,молодик прорізавсь зновуу небесній ополонці.Два світила одночасні — світить батько, світить ненька,дзвін медовий тихо гасне —світла краплю ловить жменька…Боже, збережи видіння,не спустошуй пам’ять — душу…повна голова насіння —серпень соняшника сушить.І сухий листок наждачнийдоторкнувсь до перших зморщокмолоко тече нелячноу безвічний чорний горщик…Мить! Розляжся до безмежжя,білий струмінь, не вривайся —покрай неба білі вежісвідчать тільки про безчасся…Не потрібно ще про строки! —хай триває надвечір’я…та розчахуються кроки,з поля сунуть чорні змроки,проступає сіль сузір’я…щоб засипать вщертно очіі спалити губи-рани,та зростає дух молочнийразом з хвилею туману.І у білому одінніХодить батько, ходить ненька,Як світила богорівні, —у руках дзвіниця дзенька…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment