“Співайте Богові нашому, співайте”: Духовні пісні Закарпаття (запис текстів і мелодій, упоряд., підгот. текстів, вступ. ст., примітки та словник І. В. Хланти. Розшифр. мелодій Ф. І. Копинця. — Ужгород: ВАТ “Патент”)
Людмила ІВАННІКОВА,м. КиївВід перших часів християнства і донині духовний спів супроводжує православне богослужіння. Про нього святитель Іоан Золотоуст писав: “Ніщо так не підіймає і не окрилює душу, не відділяє її від землі, не позбавляє від уз тіла, не заохочує любомудрствувати і нехтувати всім житейським, як суголосний спів і гармонійно складена божественна пісня”. Тому не дивно, що всі літургійні книги — Псалтир, Часослов, Октоїх, Мінея, Постова і Цвітна Тріоді, Акафістники, Канонники — містять тексти, які переважно співають під час Всенічної, Літургії, Вечірні та інших богослужінь. Це тропарі, кондаки, стихири, ірмоси, прокимни, деякі псалми та певні молитви. Співають також акафісти до Ісуса Христа, Божої Матері та святих, особливі канони (наприклад похоронний або Великий покаянний канон святого Андрія Критського).
Відомі також вісім церковних наспівів (гласів), кожен з яких має особливості (окремий глас для стихир, тропарів, ірмосів). Цю духовну музику створили видатні церковні діячі, святі отці: Григорій Великий, Єфрем Сірін, Іоан Дамаскін, Григорій Назіанський, Амбросій Медіоланський, Роман Солодкоспівець, Августин Блаженний, Андрій Критський. Художньою досконалістю відзначаються канони до Пресвятої Богородиці ченця Іосифа тощо. Такі пісні були і є неперевершеною духовною проповіддю, адже в них у поетичній формі викладено основні догмати православної віри, які легко засвоювати через красу мелодій.Разом із православним богослужінням примандрувала ця традиція в Україну, і тут не тільки знайшла благодатний ґрунт, а як виноградна лоза, процвіла і розмножилася в численних зразках духовної поезії, які створили талановиті представники нашого духовенства: Димитрій Ростовський (Туптало), Феофан Прокопович, Єпифаній Славинецький, Георгій Щербацький, а також невідомі священнослужителі, церковні регенти, уставники. Їхні канти на кшталт “Ісусе мій прелюбезний”, “Похвалу принесу сладкому Ісусу”, “Мати милосерда”, “О горе мні грішнику сущу”, “Скорбная Мати під хрестом стояла” і досі з насолодою співають не лише півчі, а й численні хори й ансамблі духовної музики.Не варто забувати, що на ґрунті церковного співу здобули собі світову славу українські композитори Максим Березовський, Артемій Ведель, Дмитро Бортнянський та інші — у XVIII—ХІХ століттях.Дерево духовного співу дало ще одну могутню гілку — народні релігійні пісні, які виникли на основі богослужбових текстів, а також увібрали образи апокрифічної та агіографічної літератури, запозичили морально-етичні норми та християнський світогляд. Оскільки з такою літературою ознайомлені були насамперед студенти братських шкіл, то саме вони й були першотворцями кантів, псалмів, духовних пісень, які через них входили в усну традицію, оживляли її новим струменем, трансформуючись у численні варіанти. Такі твори, як зазначав І. Франко, виконували вже не під час богослужінь, а в паузах між ними, в середовищі вірян з нагоди різних свят, на похоронах тощо. У XVIІІ ст. постало питання збирання і видання збірника таких пісень. 1790 року в Почаєві вийшов перший український Богогласник, який уміщував 250 духовних пісень, що були популярні на той час в Україні й приурочувалися до свят Господніх, Богородичних і різних святих. Ця книга була надзвичайно популярною в народі, витримала кілька перевидань, і ще досі в пісенниках церковних півчих можна знайти зразки пісень, наприклад, про Георгія Побідоносця, про Олексія Чоловіка Божого, канти про святого Миколая, святого Василія, про Почаївську Божу Матір тощо, які, до речі, виконують і лірники та кобзарі. Саме з цього Богогласника поширились у народі численні християнські колядки, новорічні та йорданські пісні, великодні, троїцькі, богородичні, похоронні, що набули особливого розквіту у фольклорній традиції. Українські духовні пісні — досконале поєднання пісні з молитвою, тому саме вони особливо задовольняли запити вірян, упродовж віків не лише формували, а й вбирали в себе християнський світогляд, найвищі моральні цінності народу, виражали його уявлення про життя і смерть, погляди на душу, її шлях у вічності. Тому не випадково захоплювали вони видатних учених-фольклористів: М. Гоголя, П. Безсонова, Д. Мордовцева, М. Сумцова, В. Науменка, Ю. Яворського, Ф. Колессу, І. Франка, В. Гнатюка, О. Кошиця, В. Щурата. Цьому жанру народної поезії вони присвятили свої дослідження. Приміром, 1902 року В. Гнатюк опублікував 225 духовних пісень в “Етнографічних матеріалах з Угорської Русі”. Того самого року побачив світ і збірник закарпатського письменника Івана Сільвая.Однак упродовж ХХ століття про таке видання, а тим більш дослідження, не могло йтися. Тож особливо радісно було отримати значний за обсягом (848 сторінок) і неперевершений досі за кількістю матеріалу (562 тексти з нотами) збірник духовних пісень Закарпаття, упорядкований відомим фольклористом з Ужгорода Іваном Хлантою. Книга ця відображає не занепад (на що можна було б сподіватися у ХХІ ст. після небачених переслідувань за віру), а навпаки — бурхливий розвиток цієї народної традиції. Адже якщо порівняти цей другий український Богогласник з першим, виданим понад 200 років тому, то побачимо, що репертуар православних і греко-католицьких вірян збагатився на величезний цикл богородичних пісень (розділ “Пісні до Пречистої Діви Марії”), “Пісні під час Служби Божої”, “Пісні для дітей”, “Покаянні” та “Похоронні пісні”. Збірник знайомить читача з досі маловідомою церковно-побутовою культурою. Творці й виконавці належать до середовища церковних співаків і нижчого духовенства (диякони, псаломщики та інші). Це той пласт, який вийшов із церкви і відповідає побутовим потребам вірян.Переважна більшість пісень, уміщених у виданні, — це записи І. Хланти, зроблені впродовж 1987—2007 рр. у Закарпатській області, зокрема в Хустському, Виноградівському, Великоберезнянському, Іршавському, Мукачівському, менше в Тячівському, Свалявському, Міжгірському та інших районах, а також у містах Виноградів, Ужгород, Великий Березний тощо. Як зазначив І. Хланта у примітках, з величезної кількості записаних ним творів вибрано лише найкращі, найпопулярніші зразки, які трапляються на Закарпатті. Щоб вичерпати все, слід було б здійснити дослідження у кожному населеному пункті, а це практично неможливо. Адже, як пише фольклорист, “нові пісні творяться щодня”. Масштабність цієї праці можна уявити, зокрема, з такого зауваження упорядника: “Чимало вірників пам’ятають значну кількість пісень. Так, від Софії Черничко (с. Біловарці) ми записали 80 пісень, від Василя Стойки — 60 (с. Кричево, обоє Тячівського р-ну), від Олени Січки (м. Ужгород) — 70, Пелагеї Рожко (с. Іза Хустського р-ну) — 75, Василя Федорянича (с. Керецьке Свалявського р-ну) — 48 пісень. Цей перелік можна продовжувати. Але, без сумніву, згаданими цифрами їхній репертуар не вичерпується, а навпаки, постійно поповнюється”. Ці та інші талановиті співаки часто відвідують численні монастирі Закарпаття, звідки приносять нові пісні. Отже, з відновленням храмів і монастирів, які знову стали центрами не лише релігійного, а й фольклорного життя, відродилася і розквітла оновлена українська духовно-пісенна традиція.Збірник упорядковано за церковним календарем. Спочатку вміщено пісні, що виконують на свята Господні (Різдво, Богоявлення, Стрітення, Вознесіння, Тройця, Преображення, Воздвиження). Сюди належать і ті твори, які співають під час підготовки та у дні Великого посту (у неділю Блудного сина, М’ясопусну, Сиропусну, Цвітну (Вербну), на Страсному тижні). Розділ “Воскресні пісні” охоплює пісні пасхального циклу. Окремо подано пісні до Ісуса Христа, до Сотворителя, пісні на свята Богородичні (Різдво, Покрову, Введення, Благовіщення, Успіння), пісні до Пречистої Діви Марії, пісні до святих, особливо шанованих в Україні, — Василія, Георгія, Петра і Павла, Миколая, Варвари, до св. Архістратига Михаїла тощо. Найбільші розділи становлять богородичні, покаянні та похоронні пісні. Свого часу І. Хланта видав ці твори окремими збірниками. У межах кожного розділу пісні розміщено за алфавітом. У текстах збережено лексику діалектних форм та деякі діалектні фонетичні й орфоепічні особливості, однак, як зазначає І. Хланта, здебільшого упорядники “через непослідовність у передачі діалектних рис залишали форму, найближчу до літературної вимови”. Справді, мова жителів Закарпаття настільки незвична за архаїчними рисами та зовнішніми впливами, що непідготовленому слухачеві важко адаптуватися до неї. Збірник мав би значно більшу історичну та філологічну цінність, якби було збережено не лише ці особливості, а й індивідуальну лексику та орфоепічні версії (з відповідними коментарями). Видання І. Хланти може стати у пригоді не лише його землякам, а й зацікавленим поціновувачам цього жанру в усій Україні. Оскільки частину текстів подано церковнослов’янською мовою, то в кінці збірника пояснено деякі архаїчні слова в невеличкому словнику.У передмові І. Хланта висвітлює історію збирання, публікації та дослідження духовних пісень Карпатського реґіону, їхню тематику та сучасний стан побутування — час і місце виконання у храмі та поза храмом, зокрема, увагу звернено на історію виникнення та поширення церковно-релігійних колядок, тематику і символіку, зв’язок зі Священним Писанням та українською національною культурою. Автор подає власну досить умовну класифікацію пісень (“пісні-прославлення”, “пісні-подяки”, “пісні-молитви”, “пісні-радості”, “пісні-сповіді”, “пісні іконославильного змісту”, “пісні про сенс життя людини” тощо). Можливо, упорядник зафіксував терміни, якими означують ці пісні самі виконавці. Оскільки таку значну кількість матеріалу вперше введено в науковий обіг, то зрозумілі труднощі його наукового осмислення — аналізу жанрової належності, класифікації, особливостей поетики. Виникає запитання: а чи ці твори справді належать до фольклорної традиції, чи до літературної, адже, як відомо, поширюються вони в писемній, а не в усній формі? Про це зазначає сам упорядник: “Їх переписують у зошити, складають саморобні збірники-пісенники, якими й користуються під час співу”. Нам нерідко доводилося спілкуватися з церковними хорами, які саме так, із власних зошитів (а в містах — із нот) співають ці пісні. Здебільшого вони мають яскраво виражений літературний характер, нерідко композиція вірша, мовні звороти важкі для запам’ятовування, особливо ті, в яких використано церковнослов’янську лексику. Як зауважує професор А. Іваницький, стиль віршової поетики цих творів спирається на силабо-тоніку, наспіви — на гомофонно-гармонічну основу, яка була запроваджена наприкінці XVI—початку XVII ст. із введенням партесного співу, який мав визначальний вплив на церковно-побутову творчість.Деякі пісні відомі у російському варіанті (“Ой ви, браття мої, сестри”) — вочевидь, це і є їхнє першоджерело. Перекладені ж українською мовою, вони звучать досить неприродно поруч із такими фольклорними шедеврами, як відома “Сирітка” (тут “Ой смертна година сьогодні настала”, або “Вмерла наша мама”):Вы Христовы братья-сестры,Вы Христовийи друзья,Вы придите, потрудитесь — Жизнь окончилась моя.Ой ви браття мої, сестриЙ товариство дороге,Ви прийдіте подивіться —Скінчилось життя моє.Можливо, в середовищі сучасних церковних півчих витворилась нова марґінальна (не літературна і не фольклорна, або ж літературна, яка ще не стала фольклорною) субкультура, яка потребує окремого прискіпливого, незаанґажованого погляду дослідника? Адже явище, яке щойно виникло, — це не завжди фольклор, ним, як правило, лише з часом стає те, що “вижило”, прищепилося в народній традиції, підпорядкувалося її законам, дало численні пагони — варіанти. Це стосується, приміром, такої відомої по всій Україні похоронної пісні, яку умовно називають “Калина” (тут — “О Боже мій, Боже, ласкавий, могутній”). Але цікаво, що виконавці, як правило, пам’ятають з неї лише ті куплети, які позначені традиційними фольклорними формулами (“сира земля”, “висока могила”, “червона калина”, “дорога далека”), а решту все-таки співають із зошита.Усе зауважене нітрохи не знецінює видання І. Хланти, а навпаки, прокладає перспективу для майбутніх дослідників. Надзвичайно важливо саме те, що І. Хланта записав майже всі пісні, які побутують у реґіоні на даний час, не вдаючись до теоретичних подробиць, — і в цьому найголовніша цінність його наукової праці. Збірник відкриває широкий простір для розв’язання сучасних фольклористичних проблем. Таку роботу може виконати не кожен науковець, а лише той, який досліджує фольклорну традицію стаціонарним методом, упродовж багатьох десятиліть, тож доктор мистецтвознавства І. Хланта зробив значний внесок в українську фольклористику ХХ—ХХІ століть.
