КИЛИМ З ВЕЛИКОДНЬОГО СТОЛУ

Сім’я була велика — 10 осіб. Батько Іван Григорович Падалка, виходець з козаків, мав 8 десятин землі, був письменною людиною і дуже любив читати. Він помітив здібності сина і з допомогою місцевого поміщика Лісаневича віддав його до художньо-промислової школи ім. М. Гоголя у Миргороді. Потерпаючи від нестатків, мусив продати частину землі.Потім Іван продовжив навчання в Київському художньому училищі. 1917 року вступив до Української академії мистецтв у Києві. Навчався в майстерні професора М. Бойчука. Про свого вчителя тепло відгукувався в “Автоінтерв’ю”: “…Коли я тільки починав серйозно вчитися образотворчого мистецтва, в моїй уяві носилися чудові образи площин, заповнених такими прекрасними картинами, як той килим, що ним моя мати накривала стола на Різдвяні та Великодні свята.— А де ж ви навчилися робити так, як зараз?— У професора Бойчука”.По закінченні Академії 1920 р. працював викладачем у Миргородському художньо-керамічному технікумі ім. М. Гоголя, згодом у Межигірському, а з 1925-го — у Харківському художньо-керамічному технікумі, що його потім було реорганізовано в художньо-промисловий інститут.1934 року талановитого майстра, знавця таємниць образотворчого мистецтва перевели до Київського художнього інституту. Зарекомендував себе чудовим педагогом і вихователем. Його ім’я вже було добре відоме не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Художні твори експонували на виставках у Києві, Харкові та багатьох інших містах України, у Москві, Ленінграді, Єревані, а також на міжнародних виставках у всіх столицях Європи.Газета “Комуніст” 19 травня 1930 р. повідомляла: “Нещодавно відбулася в Стокгольмі велика виставка радянського мистецтва. З українського відділу майже всі експонати розпродано, зокрема графічні твори Касіяна, Падалки, Довганя, Налепинської-Бойчук та інших”. Виручену валюту тодішня авторитарна влада використовувала на закупівлю технічного обладнання для здійснення індустріалізації. Культурні цінності українського народу назавжди осідали в музеях зарубіжних країн та в приватних колекціях.У 1933—1935 рр. Падалка, Павленко, Седляр та Бойчук брали участь у розписах Червонозаводського театру в Харкові. Але ж вияви національної свідомості в мистецтві всіляко придушувала компартійна влада. Упереджена критика набирала злісних обертів, переростала у звіряче цькування. Для першої республіканської виставки народного мистецтва І. Падалка намалював килими “Яблуня” та “В. І. Ленін”. Їх виткали ткалі з села Скобці на Київщині Наталія Вовк, Марія Щур та Ганна Савісько. Обидві роботи експонували в Києві, Москві, Ленінграді. Та це не врятувало автора. 30 вересня 1936 р. його заарештували. Того самого року, 25 листопада, потрапив за ґрати Михайло Бойчук, наступного дня — Василь Седляр, а за ними — Кирило Гвоздик. Дружину професора, Софію Налепинську-Бойчук, органи НКВС запроторили до в’язниці 12 червня 1937 р.У четвертому числі журналу “Малярство” за 1937 р. засліплені расистською ненавистю слов’янофоби поставили хрест на мистецькій школі М. Бойчука: “Адже тільки внаслідок послаблення більшовицької пильності прямі агенти фашизму (як же це перегукується з такого самого штибу нинішніми вихватками усе ще живих ксенофобів — Авт.). Бойчук, Седляр, Падалка могли протягом багатьох років вести свою злочинну роботу диверсантів і шпигунів, прикриваючись машкарою радянських художників. Ці підлі вороги не були викриті самою художньою громадськістю і оргкомітетом Спілки радянських художників, аж доки органи пролетарської диктатури спіймали їх на гарячому… Правда, вже давно визнано, що бойчукізм — реакційне явище в українському мистецтві”.Скорий суд у справі про належність до контрреволюційної організації відбувся 13 липня 1937 р. Того самого дня трьох побратимів розстріляно в Києві. Тут же засуджено до вищої міри покарання й 11 грудня 1937 р. страчено Софію Налепинську-Бойчук. Дружину Івана Падалки Марію Пасько кати, упившись кров’ю, якийсь час не чіпали. Важко читати її спомини: “Я зібралася і поїхала до Києва. Прийшла в НКВС, в той час воно розташовувалось на вулиці Інститутській, якщо не помиляюсь, одержала пропуск, і мене завели до кімнати, де сиділи слідчий та Іван Іванович. Я побачила його дуже блідого, худого, очі глибоко запали, я засумнівалася — він і не він. Настільки змінився — я з усіх сил намагалася триматися, щоб не заридати на весь голос. Слідчий не дозволив мені близько підійти і привітатися з чоловіком. Я бачила, яких зусиль йому коштувало триматися зовні спокійно. Старався навіть усміхнутися і пожартувати. Він запитав: “Ну, як там наш синок Євген? Як його навчання?” А я до пуття нічого не могла відповісти. Весь час плакала. Привезла йому білизну, а він просив курива. В мене з собою не було цигарок.…Через 10 хвилин слідчий суворо сказав: “Свидание окончено!” Я підійшла до Івана ближче, щоб попрощатися…Іван сказав: “Це наше останнє побачення з тобою, Марієчко, навіки останнє!”— Ні! Ні! — кричала я”.Згодом надійшло повідомлення, що Падалку відправлятимуть на Північ.“Я купила на базарі кожух, валянки і повезла до Києва, але той самий слідчий мені заявив: “Їх уже відправили”.Після незліченних звертань до відповідних інстанцій мені вдалося одержати копії вбивчих документів. Як засторога новим поколінням, вони зберігаються під склом у краєзнавчому музеї села Безпальче. Сатанинського вилуплення — “Приговор”: “Военная коллегия Верховного Суда Союза СССР в составе: Председательствующего Диввоенюриста Н. М. Рычкова, членов: Бригадвоенюристов И. М. Зарянова и А. Ф. Козловского при секретаре Военном юристе 3 ранга Н. В. Козлове в закрытом судебном заседании… установлено виновность Падалки в том, что он с… года (байдуже, з якого — Авт.) являлся активным участником националистической фашистской и террористической организации… и систематически проводил среди молодежи националистическую пропаганду… к высшей мере наказания — расстрелу с конфискацией всего личного ему принадлежащего имущества… обжалованию не подлежит… подлежит немедленному исполнению…” Надійшла черга і дружини страченого. Спасибі долі хіба що за те, що стражденна після всіх завданих мук мала можливість оприлюднити болючі свідчення. В ніч на 4 жовтня “до квартири зайшли два співробітники НКВС, комендант будинку “Слово” і вартовий. Співробітник НКВС, молодший за віком, поводився грубо й нахабно…Ми обоє дуже любили книги. В нас було багато цінних книг, в той момент їх стос лежав на столі. “Молодший” підійшов до столу і рукою хотів змести книги на підлогу, я підскочила до столу, закрила собою книги і закричала: “Що ви робите?” Так перешкодила йому звалити книги на підлогу. Після цього він показав мені ордер на обшук квартири і мій арешт.Коли мене стали виводити з квартири, я нахилилася до синочка, щоб попрощатися, а Євгенко (йому тоді пішов 14-й рік) шепче мені: “Мамо, я боюся сам залишатися в квартирі”. Я востаннє поцілувала синочка на прощання і сказала: “Що ж я зроблю, синку… Прощавай!” У ці хвилини я востаннє бачила свого сина”.Не згрішу проти істини, зауваживши, що не один із тих “молодших” самовдоволено одержує тепер таку пенсію, яка нікому з моїх односельців і не снилася. А понад усе сам та виховані ним не приховують таку саму ненависть до Української держави, з якою 37-го катюги накидалися на тих, хто уболівав за долю рідної землі та її згорьованого народу. “Пасько Марии Яковлевне — содержание под стражей в Харьковской тюрьме… Лейтенант Государств. Безопасности Очаковский… Согласен: ст. лейтенант Государств. Безопасности Симкович… Утверждаю: Капитан Государств. Безопасности Рейхман…” А беззахисну дитину на четвертий день узяли співробітники НКВС, відвезли туди, де утримували дітей репресованих. З-поміж нелюдів зі шпалами на комірах було багато охочих захопити вивільнену квартиру й привласнити все, що в ній задарма пливло до рук. Заради цього зажерливі були готові пересаджати й перестріляти половину Харкова.“Пасько-Падалко Евгений Иванович, 1922 г. рождения… сдан в приемник-распределитель ХОУ НКВД, откуда направлен в детдом — гор. Куйбышев… Начальник Админхозотдела ХОУ НКВД — лейтенант Государственной Безопасности Котликов…” Така вона — погибельна дійсність під п’ятою супостатів. “З Харкова мене відправили в Томську пересильну в’язницю… Я весь час думала про сина, як там він один… Одного разу, коли нас вивели на прогулянку, ми пішли на штурм комендатури, там знайшли багато листів для ув’язнених, яких нам не видавали, серед них знайшла два листи від Євгена… Це була остання звісточка від нього”.З Томська баржею — на Колиму. Магадан. Табір для жінок, чоловіки яких репресовані. 2 600 осіб. “Я працювала на швейній фабриці по 15—16 годин на добу, за рік два вихідних”. Та “практично навіть тих двох вихідних на рік — не було”. Скільки ж не тільки українських життів, а й плодів їхньої рабської праці залишено на несходимих колимах, мордовіях, тюменях — від окраїн і до самої Москви. А звідти нас ще й досі намагаються обдирати, як довічних підневільних боржників. Довірливих. Беззахисних. Обдурюваних. Чого більше — не маю розуму сказати, хоч сивина й посріблила голову.Востаннє гірко зітхну над переказаним пишною красунею, якою бачу її на дивом уцілілій фотографії, дружиною вихідця із сусіднього з моїм рідним села Жорнокльови. Молодим, сповненим світлих надій пішов він із мальовничого куточка України в широкий світ. А повернутися судилося безмовним. Постав перед земляками на віки-вічні закам’янілим. Гідно вшанували односельці талановитого сина свого вишневого краю: урочисто відкрили пам’ятник на честь сторіччя з дня народження незабутнього, катами не відірваного від рідної землі.Скільки сил довелося докласти, щоб одержати з Москви датований 20 квітня 1988 року документ за підписом “Начальник секретариата Военной коллегии Верховного суда СССР А. Никонов”: “являлся профессором живописи Киевского художественного института… был осужден необоснованно по сфальсифицированным материалам… приговор приведен в исполнение в тот же день… Места захоронения не фиксировались… Реабилитирован посмертно…” А як же щодо килима з великоднього столу? Годилося б запевнити, що він незнищенний. Його символіка — з глибин української душі. А це ж душа роду, який на цій землі споконвіку, від первоз’яви людини на обширі, де дотепер етнічні українські землі. Розквіт тієї символіки — з Трипільської культури, від якої жодним псевдовченим мій народ не відлучити. Тільки ж треба вивулканювати всю, на яку ми здатні, розумову силу, щоб не згинути в жорстокій юдолі земній, а утверджуватися гідно в народів вольнім колі. Іван ГОРОДИНЕЦЬ,с. Безпальче, Драбівський район, Черкаська обл.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment