Там, за осінньою горою,
розкрились сонячні врата.
Я крізь життя пройшла,
мов промінь, —
пора у сонце повертать.
Цей світ без мене проживе.
Хоча й не так,
як жив зі мною.
Назад до себе не позве
мене майбутньою весною.
Все, що було
колись, — пішло.
Все, що цвіло
колись, — відквітло.
І золоте моє тепло
Просіялось між пальців світу.
Осіннім полем перейти
під журавлиними ключами.
А там — хай повняться світи
моїм промовистим
мовчанням…
* * *
Полем зораним ходить крук.
В чорнім пір’ї. Зате у мене
є кишені для змерзлих рук,
теплий шарф
і насіння жменя.
Ми колеги з ним і союзники.
Подорожні в полях.
Повз нас —
течія урочистої музики.
То спливає наш час.
Холоднечею вечір дихає.
Але ж вечір — іще не ніч.
Крук заб’ється десь
там, під стріхою.
А людина затопить піч.
І долонею невичерпною
обдарує Господь мене
золотим вогнем і вечерею,
і вдовину сльозу змахне.
* * *
І учора, і сьогодні —
м’ятний чай і тепла шаль.
Все самотніша самотність.
Все печальніша печаль.
Тане вік, як сніг останній.
Проглядає чорнота.
За похилими літами —
ще похиліші літа.
Треба їх переболіти —
з Великодня до Різдва.
Без квіток збігає літо.
Без казок зима сплива.
Хай же смертний вітер звіє
дрібку днів і жмуток слів.
Я не вмію і не смію
жить без тебе на землі.
* * *
Я з тобою
крізь смерть пройшла.
Провела тебе аж за неї.
В руки Господа віддала.
А в життя не вернулась.
Де я?
Мертва тиша чужих веранд
не відлунить ходи твоєї.
Смерть зітерла
красу з троянд,
І чаклунство зі слова.
Де я?
Вже мені у життя вертать,
мов траві
у каміння вростать.
Не зносити всієї журби,
не убратися в щастя.
Я тут зайва,
мов тінь од верби,
коли сонце погасне.
До світанку жаріє нічник,
як вдовина сльоза терпляча.
І між книгами домовик
по господарю плаче.
* * *
Може, це і останнє літо.
Але ж будуть і в ньому квіти.
І метелики будуть теж.
Зблисне досвіток — і живеш.
Кожне літечко — літо Боже.
Все в нім статися може.
Буде гречка дрімать у спеці.
Будуть бджоли над нею густи.
А як золотом
листя наллється —
стане й серце моє золотим.
Озирнеться
на себе, всміхнеться
і смиренно зустріне час,
коли з гілки листок зірветься
у останній свій вальс.
* * *
Я все життя чогось чекала.
Все виглядала у вікно.
І дочекалась, що дзеркала
накрила чорним полотном.
Тепер нічого вже не жду.
Тепер нічого не потрібно.
Хоч тільки й маю, що — біду
на схилену голівку срібну.
А ще — оту могилку скраю,
яка мовчить,
завжди мовчить.
І старості сухий окраєць,
що і слізьми не розмочить…
* * *
Я вранці думаю: от знову
день прийшов.
Їх стільки вже
між мною і тобою!
Надвечір думаю:
от знову день пішов.
Їх стільки вже
між мною і тобою…
Що більше днів
між нас — то менше їх.
Чекай мене
на схилі днів моїх!
Сьогодні сумно
в нашому садку.
Тут осінь буде
літо хоронити.
Шкода, що нам
не зупинить ріку.
Але і щастя,
що — не зупинити.
* * *
Я колись жила у казці.
І щодня до мене в гості
Муза світла, Муза щастя
заявлялася о шостій.
Я тепер живу не в казці.
Пожалійте поетесу.
Музі світла, Музі щастя
перешліть нову адресу.
Знаю: десь вона блукає
і мене шукає всюди —
там, де вже мене немає,
там, де вже мене не буде.
Хай прибігла би, розквітла,
розсміялася: “Живи!”
І зронила краплю світла
в чорний келих удови.
* * *
Всі забули про мене.
Спить в буфеті горілка.
Спить валіза смиренно —
бо яка там мандрівка?!
І ніхто не напише.
І ніхто не подзвонить.
Зачарована тиша.
Заговорена зона.
Я й сама вже про себе
забуваю потроху.
Доживу вже як-небудь.
Проживу скількимога.
Напечалюся вдосталь
під пташине квиління.
Бо пронизлива осінь.
Бо Кінець Покоління…
* * *
Зелена свічка
в міднім свічнику.
І цикламен
в червоному вазоні.
О скільки я спізнала на віку
прекрасного
зимового безсоння!
Свою вину
спокутував Морфей
тим, що вмикав
ноктюрни і прелюди.
І наливав у келих
мій глінтвейн,
лікуючи безсоння і застуди.
О золоте безсоння поетес!
Вино. Зелена свічка.
Мандарини.
Дивився Бог
на землю із небес,
як бомженя
на сяючу вітрину.
Тепер і я вже,
вигнана звідтіль,
попід віконцем
юності жебрачу.
Зелена свічка…
Срібна заметіль…
Дивлюсь і плачу…
* * *
Київські палісади —
розкоші бідноти.
Айстри і виногради,
сальвії і коти.
Теплі балкони в квітах — затишок простолюддя.
В тихому сонці літа спить
на балконі пудель.
Завтра — звичайний будень. Зваримо борщик гарний.
Ми небагаті люди, тож і спимо безхмарно.
Вітер хитне фіранку —
зорі в кімнату бризнуть.
Радісним буде ранок.
Затишним буде присмерк.
Будем сидіть допізна,
тихі і независні.
І не біда, що в кріслі
вдвох із пуделем тісно.
Айстри, герані, кани
дихають все п’янкіше.
Жити б отак віками.
Боже, люби нас, грішних!
* * *
Заведу котисько чорне.
Молочка йому наллю.
І забуду всі учора.
І щоденники спалю.
День лінивенький удався.
Вірш наївний написався.
В цьому дні, на самім дні,
затонула я, мов човен.
Бог із ними, тими вчора.
Та й були вони, чи ні?
Вже годинник б’є десяту.
На добраніч, треба спати.
Погортаю томик Сартра.
І засну в легкім човні.
Кажуть: зранку буде завтра.
Може, брешуть. Може, й ні.
Літування, зимування.
Тихе щастя доживання.
* * *
Зірки, мов люди —
горді, необачні.
То й падають із Божої руки.
Одна скотилась —
я і досі плачу
Сльозами,
палахкими, як зірки.
Віконечко
на вежі засвітилось,
Немов схотіло втішити мене:
мовляв, скотилась зірка —
то й скотилась.
Ковзне у хризантему
і засне.
Не довіряйся
голосу журби —
вона сирена,
а не світла Сольвейг.
Постав на плитку
чайник голубий
і оживи свою
стареньку сольфу.
Згадай сонату радості,
зіграй
так зоряно,
щоб Київ освітився.
І кожен дворик
крізь плетіння брам
оповідав нам казку
про дитинство.
МОЛИТВА
На вікні квітникова зарість.
І молюсь я в ночі безсонні:
хай хранить Господь
мою тиху старість,
заколихуючи красою.
За шибками зимова сутінь.
Трохи стишилась завірюха.
Хай хранить Господь
мою світлу сутність,
щоб її ніхто не задмухав.
Сяду в крісло,
прикличу рими.
А Господь у своїм милосерді
хай стоїть при вікні,
хай стоїть за дверима
і вартує мене од смерті.
Закінчилась
“Прощальна симфонія”.
Але ж, Господи,
стій на сторожі.
Бо останньої ноти
прекрасна агонія
ще звучить…
Сохрани її, Боже!
