ЛУГАНЩИНА ДЛЯ АНАТОЛІЯ ПОГРІБНОГО БУЛА РІДНОЮ

Олексій НЕЖИВИЙ,доцент Луганськогонаціонального університету імені Тараса ШевченкаЗнайомство з Анатолієм Погрібним зав’язалося у вересні 1988 року, коли розпочалося моє стажування на кафедрі української літератури філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. На першому поверсі Жовтого корпусу університету розташовувалася кафедра історії літератури та журналістики факультету журналістики, якою завідував професор А. Г. Погрібний.Тоді в Луганському (ще Ворошиловградському) педагогічному інституті йшла підготовка до республіканської наукової конференції, присвяченої 125-річчю з дня народження Бориса Грінченка. Отож за дорученням професора Івана Білогуба я зустрічався із літературознавцями Києва, побував у Спілці письменників. Найбільше запам’яталися недовгі, але надзвичайно потрібні для мене розмови з Анатолієм Григоровичем, що стосувалися здебільшого педагогічної спадщини Бориса Грінченка, адже саме цю проблему вже остаточно вирішив розглянути в кандидатській дисертації. Мені особливо імпонувала щирість, безпосередність А. Погрібного, а ще глибокі знання маловідомих архівних документів і захопленість, навіть натхнення, коли говорив про Бориса Грінченка. Таким енергійним, запальним він був і серед учасників конференції, коли до Луганська приїхали науковці з багатьох міст України. Та конференція стала новим етапом справді наукового дослідження спадщини Бориса Грінченка, а започаткував його Анатолій Погрібний, адже того року вийшла його книжка “Борис Грінченко. Нарис життя і творчості”. На самій конференції А. Погрібний виступив із доповіддю “Місце Бориса Грінченка в історії української культури та критичне освоєння його спадщини”. Уже тоді він гостро говорив про нагальність “очищувальної роботи”, яка потребує ґрунтовно з’ясувати численні міфи і міфики про Бориса Грінченка, у вигадуванні яких відзначилися “марксистські критики” минулих десятиріч. “Слід, залишений Б. Грінченком в історії української культури, по-справжньому неперебутній. Віддавати борг цій особистості випаде ще багатьом і багатьом дослідникам”, — такими проникливо пророчими словами завершив свій виступ А. Погрібний.Таким самим наснаженим і урочистим він був наступного дня, коли в селі Олексіївці Перевальського району, де з 1887 до 1893 року вчителював Б. Д. Грінченко, відкрили пам’ятник і шкільний літературний музей.Тоді я ще раз звернувся з проханням приїхати 4 грудня в селище Щотове неподалік міста Антрацита, де в місцевій школі № 12 мало відбутися урочисте відкриття шкільного літературного музею Григора Тютюнника. Ще в Києві розповідав Анатолієві Григоровичу про задум створення музею, тобто систематизацію та відтворення в музейних експозиціях документів і матеріалів, які збирав упродовж кількох років, та про потребу повернення школі української мови навчання.— А ми приїдемо разом із Василем Голобородьком, адже він мешкає неподалік Олексіївки, в Андріанополі, — пообіцяв він.Тоді дізнався, що в Олексіївку Анатолій Погрібний приїздить не вперше, адже ще в середині 60-х після закінчення ВНЗ тут оселилась і працювала його сестра. З ініціативи тодішнього директора Олексіївської школи В. Позднякова відкрили шкільний музей Бориса Грінченка. Молодий науковець Анатолій Погрібний (темою його кандидатської дисертації була творчість Бориса Грінченка) також допоміг музеєві, поповнивши його архівними фотодокументами і книжками. На жаль, музей у кінці 60-х років за вказівкою районного начальства закрили з ідеологічних причин.…4 грудня ми знову зустрілися вже в селищі Щотовому. На Тютюнниківське літературно-мистецьке свято з Києва прибули літературознавці Віталій Дончик і Анатолій Шевченко, а письменник Валерій Шевчук (він очолював письменницьку делегацію на Грінченківській конференції) разом із письменниками, викладачами і студентами приїхав із Луганська. Гості першими залишили свої записи в книзі відгуків. Анатолій Погрібний написав: “Нехай привітним великою та незгасною любов’ю щотівців буде Тютюнникове повернення до славного Вашого Луганського краю. Пошановуйте Григора Тютюнника насамперед великою пошаною до нашого рідного українського слова”. Побажання А. Погрібного стали реальністю, адже в Щотівській школі викладають українською, а на подвір’ї встановили пам’ятник видатному письменникові.1993 року А. Г. Погрібний знову побував у Луганському педагогічному інституті. Вже як перший заступник міністра освіти України зустрівся з викладачами й студентами і, звісно, як завжди, відвідав Олексіївку, шкільний музей Бориса Грінченка. Наступного року, незадовго до захисту дисертації, я звернувся до Анатолія Григоровича з проханням написати відгук на автореферат. Невдовзі отримав важливу для мене оцінку щодо конструктивно-розбудовчого значення роботи: “Два розділи праці — “Внесок Б. Грінченка у становлення національної школи в Україні” та “Вплив творчої спадщини Б. Грінченка на розвиток педагогічної думки та практики” — це і є спробою вдумливої відповіді дослідника на один з назрілих запитів часу: дати цілісний аналіз педагогічного доробку відомого письменника, розкрити основні засади витвореної ним концепції національної школи, визначити системотворчі принципи та зміст навчання і виховання, як їх обґрунтував Б. Грінченко, сформулювати положення, що стосуються можливостей використання педагогічної спадщини цього діяча у творенні національної школи в Україні”. Звісно, я був вдячний за таку оцінку і невдовзі подарував А. Погрібному свою першу монографію про Бориса Грінченка “Для рідного слова” (Луганськ, 1994).1999 року моя дружина Людмила підготувала до друку спогади Марії Загірньої (Марії Миколаївни Грінченко), більшість яких була тільки в рукописах. Одну з перших книжок ми надіслали Анатолієві Григоровичу, а незабаром отримали в подарунок його книжку “Класики не зовсім за підручником”(К.: Школяр, 2000), де одне із посилань стосувалося спогадів Марії Загірньої. Така увага не тільки приємно зворушила, а й окрилила.У грудні 1999 року письменники обрали мене головою Луганської обласної організації Спілки письменників України. Ці обов’язки, до речі, на громадських засадах, виконував я майже чотири роки. Тоді А. Погрібний був одним із секретарів Спілки письменників, і наші зустрічі стали частішими. Коли Анатолій Григорович приїздив на Луганщину, то обов’язково відвідував Олексіївку. Зберігся його лист від 5 квітня 2002 року, де, зокрема, йдеться: “Про Олексіївку — не забудьте надіслати потрібні папери, аби ми, спираючись на них, могли звернутися до Кабінету Міністрів”. Тут слід пояснити, що йдеться про надання статусу державного літературно-меморіальному музеєві Бориса Грінченка. Цей задум так і лишився нереалізованим, бо на заваді стали чиновники районного рівня — їх такий статус (тобто районний) влаштовує.З 1988-го Грінченківські конференції у Луганську проводять раз на п’ять років. Отож у грудні 2003-го в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка знову зібралися вчені-грінченкознавці. Перше слово надали Анатолієві Погрібному, який виступив із доповіддю “Письменницька родина, яка перекладала Ібсена”.Наступного року для просвітянського журналу “Бахмутський шлях” А. Погрібний передав дослідження “Жива душа Донбасівського краю” (надруковано 2005, ч. 1—2), де із притаманною йому гострою публіцистичністю та з глибоким етнолінгвістичним і соціолінгвістичним аналізом розповів про злободенні мовнокультурні проблеми, особливо про злиденний стан української мови на Луганщині та Донеччині.…Читаємо книжку Анатолія Погрібного “Захочеш і будеш” (К.: Вид. центр “Просвіта”, 2007). Чи не найчастіше цитуються листи із рідної видатному вченому і публіцистові Луганщини. У них — біль і образа, неспокій за офіційне зневаження української мови. Але в Анатолія Погрібного не виникає зневіри. “Просто — це край, у духовно-культурному, отже, і в мовному плані занедбаніший, ніж інші. Тож і специфіка його найперше в тому полягає, що для здійснення асиміляції тут потрібно значно більше праці й наполегливості, ніж на інших теренах держави”, — наголошує автор. Ось і згадка про Олексіївку: “…Черговий раз завітав я в Олексіївку біля Алчевська, де колись учителював уже згаданий Борис Грінченко (я не втрачаю надії, що колись тут таки з’явиться меморіальний комплекс на честь цього великого діяча нашої культури та родини Алчевських, про що я вже кілька років клопочуся), — і з приємністю згадую, як надовго зупинився побесідувати зі старенькою Тетяною Поздняковою (Андреєвою у заміжжі), котра на лавці біля свого двору грілася на весняному сонечку. Жінці цій вже 97 років, живе вона в Олексіївці все своє життя, і ви лише послухали б, яка багата, соковита в її устах мова, що збережена нею з дитячих літ. Слухаєш цю чисту мову, підфарбовану діалектизмами (ходю, просю), — і думаєш: ще ж не так давно саме такою незіпсованою мовою і говорив увесь сільський Донбас. Ніс її, звичайно, й у місто, але в молосі поязичення хутко-хутко її втрачав”.Часто Бориса Грінченка тепер називають Вартовим рідного слова, такого самого високого ймення заслуговує і наш сучасник — Анатолій Погрібний.Від редакції. Нагадуємо нашим читачам: надсилайте до редакції Ваші спогади про А. Г. Погрібного, копії листів, дарчих написів на книжках. Творімо разом книгу спогадів про цього невтомного оборонця рідної мови, його літературознавчу та громадську роботу, просвітницьку діяльність. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment