СВЯТИЙ ЙОСИФ ОБРУЧНИК

(Уривок з роману)

“Про що ти думаєш, Міріам?” — спитав впливовий багатий фарисей Никодим у Марії, яка гостювала в нього в Єрусалимі (Ян Добрачинський “Листи Никодима”. — Львів: “Свічадо”, 1997./ Переклад за виданням: Dobraczynski J. Listy Nikodema. — Warsawa. — Instytut Wydawniczy РАХ, 1971).“Про те, як ангел Гавриїл прийшов мені сказати, що Він народиться…”“Ти бачила ангела? Розкажи мені про це… Я вірю в ангелів…”

Марія ВЛАДУсміхнулася з вдячністю… Спогад, що вирвався з її вуст, був, напевно, скарбом, який воліємо заховати, ніж виставити на зневагу.

“Я бачила його, — сказала. — Так виразно, як тепер бачу тебе, равві. Був ранок, і сонце тільки-но виглянуло з-за гір… Був місяць адар. Я наносила саме води і заходилась до праці. Аж тут я відчула, що хтось є біля мене в хаті. Мене охопив переляк. Я скрикнула і побачила… Побачила його перед собою. Стояв схожий на велетенську краплю роси, в якій завис сонячний промінь: блискуча постать, оточена райдужними крилами. Я зразу впізнала, хто це. Серце в мене билось, я мусила притиснути його рукою. Мені видалось, що він схиляється передо мною, немов слуга перед своєю панею. Не могла в це повірити. Це я хотіла схилитись перед ним, подякувати, що дозволив мені себе побачити. Але я не могла ворухнутися — скам’яніла, як дружина Лота. Почувся його голос. Він сказав: “Радуйся, Благодатна…” Остовпіння й тривога заперли мені дихання в грудях. Я не знала, що йому відповісти, я не сміла повірити, що Ангел Всевишнього зійшов до мене, звичайної бідної дівчини. Спало мені на думку, що він прийшов, щоб мене покарати. Як могла я бути такою зухвалою, щоб просити Всевишнього скорішого довершення часів? Я хотіла впасти навколішки. Але тоді зі ще більшим жахом я побачила, що це він стоїть переді мною навколішках. Склав покірно руки. “Не лякайся, — говорив, — не лякайся… Ти народиш Сина і назвеш Його Ісус. Буде Сином Твоїм, як є Сином Всевишнього. Він сяде на престолі предка свого Давида, але Царство Його вже є, і ніколи йому не буде кінця…” Простяг перед собою руки, немов хотів зупинити мої слова. Я знов почула благання в його голосі: “Глянь, — гукнув, — Дух Господній над Тобою…” Я вчула над собою шум, немов вихор удерся до нашої хати й вирував, шукаючи виходу. Я підняла голову — мені видалось, що в темряві під склепінням тріпочеться щось, наче сяючий птах або відірване від світильника полум’я. “Одне твоє слово, — казав, — і станеться. Чи існує річ, якої б Він не міг зробити? Але сьогодні вся Його сила в Твоєму слові, Маріє!” Я відчула, що щось вирішується. Я знала: можу прийняти і можу відкинути принесений дар. Він просив мене, не наказував. Я була впевнена, що коли говоритиму: “Не смію, не можу…” — час вичікування пливтиме далі. А якщо скажу “так”, то зірки й сонце з цієї хвилини інакше світитимуть, трава ростиме інакше… Час очікування закінчиться. Хіба могла я знати, що чудесна зміна довершиться так непомітно, немов нічого й не сталося? Але навіть якби я це знала, вибрала б Його волю. Бо це була Його воля. І тому здійснив її раніше, ніж я сказала ангелові: “Нехай так буде!” Він знає мене добре, і знає, що я не відповіла б інакше…”“Тобто Він, — питав Никодим ошелешено, — чиїм є сином?” Схилила голову, як покірна дружина, коли віддає свою волю волі чоловіка. “Його”… — а потім усміхнулась з гордістю, яка межувала з захопленням: “І моїм…”“А Твій чоловік, Міріам?”Те, що Вона говорила, відкривало нові, приголомшливі обрії. Сонце здавалось не таким ясним. Храм — менш величним.У її погляді, заглибленому в простір, була ніжність і щирість: “Добрий, найдобріший Йосиф… Він любив мене найпрекраснішою любов’ю, яка нічого не вимагає. Погодився на все, чого я просила. Але чи міг передбачити, що місце, яке він вступив, займе хтось інший? Він погодився бути для мене тільки опікуном. Зрікся мене. За цю жертву міг чекати такої самої й від мене жертви. Я її не принесла. Від нього не вимагалось більшого, ніж він дав… Надійшла страшна хвилина, коли я побачила в його очах відкриту таємницю. Плач здавив мені горло, але й тоді не вміла я нічого сказати. Як можна зізнатись до такої дуже незаслуженої Ласки? Скільки б я дала, щоб він відкрив її сам, як Єлисавета! Скільки б дала, щоб могла притиснути до себе його найвірнішу голову й сказати йому, що нічого не змінилось, що тим, ким був для мене, залишиться назавжди… Але я не могла. З мукою в очах він вийшов з кімнати, ледве волочачи ноги. Мені здавалось, ніби бачу його, як лежить на своїй постелі й плаче гірко, болісно… Довго я не могла заснути в цю ніч. Усе мені вчувався його плач. Я лежала в темряві, сповнена жалю, що не вмію йому помогти. Моя рука торкнулась мого тіла, і я чула, як Він рухався в мені несвідомим рухом ненародженого… Несвідомим? Я ніколи не знаю, де в Нього закінчується дана Йому від мене свідомість, а де починається Його власний, таємний, справжній світ. Під пальцями я віднайшла крихітну п’яточку. Попестила її. Прошепотіла: “Ти, Ти мій, Ти знаєш усе, якщо міг стати дитиною такої, як я, жінки. Зроби те, чого мати Твоя не вміє зробити. Допоможи йому… Хай і він знає… Він же тільки людина…” Нарешті я заснула. Вранці разом зі мною прокинулись сум і тривога. Не схопилась я з постелі з першим променем дня, вставала повільно, спроквола, як ще ніколи, бралась до своєї роботи. Я відсувала хвилину, коли, — знала я — Йосиф увійде в кімнату. Я боялась самого вигляду його обличчя. Не пам’ятала свого прохання. Я непокоїлася, що він знову страждатиме на моїх очах, а я нічим не зможу полегшити його біль. Змолола кілька пригорщ зерна на сніданок… Почулась його хода, і серце стало битись сильніше. Він увійшов. Я глянула на нього, тремтячи, опанована розпачем, — і огорнула мене величезна, захоплююча радість. Ненароджений вислухав моє прохання! Йосиф стояв переді мною погідний, радісний, ожилий. Наспівуючи, підійшов до верстата. Я не насмілювалась дихнути, щоб не сполошити його погідного настрою. Я чула сміливий гуркіт його рубанка, скрипіння свердел, лункий стукіт молотка. Віддався роботі. Робота виростала з-під його пальців. Нарешті була готова. Але він уважним поглядом ще оглядав її, немов жаль було з нею розставатись. Потім підняв голову: я уздріла, як в його погляді радість перемоги переходить у сердечність. Погладив гладкий вигин дерева. Спитав начебто так собі, наче про річ давно уже відому й очевидну: “Отже, Твій Син буде називатись Ісус?”Царство виростає повільно в нас. Приходять спеки, буревії, градові навали… Можна подумати, що його зруйнують. А воно не так: чим важче, тим буйніше проростає. В Йосифові виросло, наче кущ гірчичний, що дерев досягає. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment