Тетяна БУДАР“Її доля мала бути щасливою”, — так сказала про Орисю Бурак-Довгань, поетесу, обдаровану душевну людину з непростою долею, її сестра Дануся.Життєвий і творчий шлях Орисі Бурак-Довгань заслуговує доброї пам’яті краян. Ближче ознайомитись із багатим творчим доробком поетеси наші краяни одержали можливість недавно, після виходу в світ книжки “Душі чебрець” (Київ: “Задруга”). У збірці — вірші, листи Орисі Бурак-Довгань та спогади про неї, які нікого не залишать байдужими.Презентація книжки відбулася у краєзнавчому музеї за участі працівників освіти, культури, митців району та родичів авторки у рамках проекту “Для чого ти живеш, людино?” Для проведення заходу чимало зусиль доклала племінниця поетеси, керівник гуртків БТШ Любов Ониськів.Із хвилюванням слухали присутні виступи учасників дійства, зокрема, сестер Орисі — Марії й Данусі, племінниць Світлани та Зіни Степчуків, які читали зворушливі рядки поезій О. Бурак-Довгань.Народилася поетеса 1938 року в с. Волощина. Нелегким було життя сім’ї, де росло п’ятеро дітей, а Орися — найстарша. Була вона чуйною, доброю, працьовитою. На відмінно закінчила Волощинську початкову школу, після чого здобула медичну освіту в Підгаєцькому медучилищі. 1956 року отримала направлення на роботу в тубдиспансер с. Сущин Теребовлянського району, де майже десять років працювала медсестрою. Там і сталася біда — Орися захворіла на інфекційний неспецифічний поліартрит. 29-річна енергійна жінка стала інвалідом. Відтоді й до останніх днів була прикута до ліжка, лікувалася, терпіла страшні болі, а хвороба прогресувала. Чи то з відчаю, чи з осяйної іскри Орися взялася за перо. Як написав у передмові “Дивоквіт її мужнього серця” упорядник збірки, член Національної спілки письменників України Іван Складаний, у хвилини відчаю поезія взяла Орисю за руку й повела до людей, у вир життя. У душі жінки постійно жили поруч поезія й медицина, які рятували її від зневіри й болю.Завдяки поетичному слову Орися знайшла чимало однодумців і друзів. Про її вірші схвально відгукувалися літератори Борис Демків, Георгій Петрук-Попик, Роман Гром’як. Втомлена хворобою, самотністю, Орися намагалася частіше бувати серед людей, спілкуватися. “Мені так потрібні свіжі враження. Людська увага, доброта, повага зігрівають душу й серце, виповнюють добром, наснагою”, — ділилася вона. Кожного засідання літоб’єднання “Сонячні кларнети” чекала з нетерпінням. Це було чи не єдине віконце у живий літературний світ. А ще — листування з Петром Перебийносом, Абрамом Кацнельсоном, Петром Новиковим, Оксаною Сенатович, Степаном Шафетою, Іваном Складаним.Її зболене серце зупинилося 8 червня 1990 року. Поховали Орисю у Волощині. Її прах — поряд із могилою матері, якій вона присвятила чимало щирих поезій.Її пристрасне слово, поезії, що їх присвячувала Україні, Шевченкові, рідній мові. Ось лише кілька рядків із вірша Орисі Бурак-Довгань “Щоб цвів душі чебрець”:Вже так у світі є, Від долі не втечеш: Як ворог з ніг зіб’є —Підставить друг плече.Остудить вітерець,Як сонце припече.Щоб цвів душі чебрець —Підстав комусь плече.
