БАЛАДА ШІСТДЕСЯТОЇ ВЕСНИ
Яку весну
дав нам
Всевишній!
Усе аж сяє навкруги!
Поглянь: вуалі білосніжні
Смагляві
вишні надягли.
Дивись: де сонце умивалось,
Там стільки крапель золотих
Кульбабиних
в траві зосталось,
Що й небо мружиться від них.
Десні обличчя ранок витер,
Пора прокинутись, мовляв.
І по-чернігівському вітер
Із верболозом розмовля.
Іде дівча понад водою,
Те, для якого квітне все!
В душі, напоєній весною,
Дівочу папороть несе.
Дівчаті листом винозорим
Шепоче папороть про те,
Що дуже скоро, ой же скоро
Вона для когось розцвіте…
Оце ж і я весну стрічаю.
Вже вшістдесяте.
Щиро я
І шістдесяту привічаю,
Як і двадцяту, — бо моя.
Бо йдуть, не горблячись, по світу
Мої обвітрені літа.
Ось тільки жаль оцього цвіту,
Що так миттєво обліта…
…Вже вечір
в спину
дневі дише,
Заливши фіолетом даль.
Твоє вікно цілує вишня,
В моє вікно тече печаль.
Твоя любов, як сміх дитячий,
Така пречиста і… легка.
Моя любов така гаряча,
Що власне серце обпіка.
То й слава Богу!
Ось надворі
Ми стоїмо в пахкій імлі.
Ти чуєш, як співають зорі
Осанну весняній землі?
“І ми на цій землі не лишні”, —
До серця серце промовля.
Бо цю весну
нам дав
Всевишній!
Бо в цій весні
є
ти і я.
БАЛАДА ПРО БЕЗСМЕРТНИК
У степах, де найлітіше літо,
Де безсмертник напнув холодок,
Над тим місцем, в якому зарито
Вузлик плоті моєї — пупок,
Ти живеш, степова королівно,
Хліб вирощуєш, доїш корів.
І, пробач за банальність, покірно
Ждеш мене з невідомих доріг.
Ждеш, вродивши задуму спокійну
Та чутливу, мов колосу цвіт.
І тоді, коли я тебе кинув,
Не ламала ти рук мені вслід.
Лиш безсмертник твій
листом змарнілим
Того літа дочасно поливсь
На те місце, в якому зарили
Вузлик плоті моєї колись.
Тануть роки, а ти все чекаєш.
І щоразу, дитинно, як вперш,
Щонайменший мій успіх вітаєш,
Щонайменшу невдачу клянеш.
І, як завжди, життя невсипуще
Невтолимо, ковток за ковтком,
Запиває твій хліб невмирущий
Неминущим твоїм молоком.
Непомітна й важка твоя слава
Добротою зросла із тривог.
Ти й мене за метою послала,
Одірвавши од серця свого.
Тож себе не корю безоглядно.
Та, бува,
так щось душу кольне:
То безсмертник твій
тихо і владно
Плоттю кровною кличе мене.
Повертаюсь.
І мовчки радію
Біля нього, що ти в мене є,
Що надії твої не старіють,
Що здоров’ям Інгул виграє,
Що над тишею над степовою
Вечоровий твій спів не зів’яв,
що повік ти,
покинута мною, —
Найзавітніша пісня моя.
І, жорсткими роками не стертий,
У вишневій густій тишині,
Твій, Тарасівко рідна,
безсмертник
Плоттю кровною
вірить мені.
СЕСТРИНСЬКА БАЛАДА
Сестро,
В дні, збиті градом залізним,
Ще як силу у нас холод крав,
Де охлялі вітри ледве лізли
Поміж вутлих, захеканих трав
І впивались в телячі скелети,
Котрі пас я, мов промінь, худий, —
Ти встигала спинити у леті
Батіжок мій жалючий: “Не бий!”
Сестро,
В ночі, що їх шматували
Вовчі тіні огидних обмов, —
Ти озлобу мою тамувала
Неминущим настоєм “Любов”.
І озір’я цвіло в ту хвилину
Чорнобривцями маминих слів:
“Помста — в зло обертається, сину.
Зло ж — саме себе втопить… у злі”.
Сестро,
В роки м’язисті, кипучі,
Коли праця
од сонця раніш
Прокидалася в полі горючім,
Не крутив мене шквал роздоріж.
Тим же полем безкраїм
нехватко
Ти вела мене в зоряний день,
Де знайшов я
своє словенятко
В сповиточку Дніпрових пісень.
Сестро,
Знали нас гори і нетрі,
Пізнавали ревучі моря…
І, траплялось,
втомившись до смерті,
Я за м’якість тобі докоряв.
Тож коли все говіло розважно,
Де нікчем’я царив сабантуй,
Я молив тебе хрипко і важко:
“Не жалій мою душу — катуй!”
Сестро,
Знову іду в незабуте.
І дзвенить в давнині степовій
Стремено твоє,
вірністю куте
І гартоване в долі моїй.
Глянь: то ж ми там —
під грай горобиний
Батіжок наш до рук беремо.
…Сестро-совісте,
до гробовини
Сповідаю
твоє
стремено.
* * *
Василю Стусу
З нас насміхалися:
“Чорні воли”.
Нами орали,
З нас
Жили тягли.
Нам посилалося:
“Темна юрба”.
Брала на палі нас
Чорна злоба.
Гноїли нас в тюрмах,
Палили в печах,
Шилом нам світ
Випікали в очах…
Важко і страшно
Йдучи із імли,
Кров’ю
І потом гірким
Довели,
Що ми — не худоба,
Не темний народ,
А переможники
Чорних заброд!
Із первовічного
Зла чорноти
Сонячні
Вперто
куємо
мости!
З чорного хліба
І досі ростем,
Сильні
й терплячі,
Як наш
чорнозем.
БАЛАДА ВЕЧІРНЬОГО САДУ
В саду нашім — тихо, неначе у вусі.
Вже навіть хрущів одгучав контрабас,
Й така благодать надвечірня в саду цім,
Де знов на ряднині
вечеря жде нас.
І так смачно пахне ця наша вечеря!
І пада у миску мою з вишень квіт,
І вечір вишневий із нами вечеря
І тихо від щастя муркоче, мов кіт.
А рідна сестра його — мла волохата —
Заводить на ніч солов’їв голосних,
І мамина пісня
про нашого тата
Уже по вечері
веде мене в сни.
А там — ні об’їждчиків злих з батогами,
Ні маминих сліз, ні обмовок бридких
І тато (живі ще!) своїми руками
Такі ловкі шиють мені чобітки.
І дивиться місяць на землю, де в цвіті,
Немов молода у фаті, йде весна,
І сон мій купається в місячнім світлі…
І то було щастя.
А я і не знав.
…Тепер я і сам, наче сад отой білий,
Але не весняний, а той, де зима.
Не встиг і оглянутись —
Боже мій милий!
Ні мами,
ні саду,
ні щастя
нема.
МАМИНА БАЛАДА
прочитана на телепередачі
“Світ поезії”
Ось читаю зараз вірші й знаю:
У кімнатці при однім вікні,
Примостившись на тапчані скраю,
Мама усміхаються мені
І переживають, щоб не збився.
Ще й екран старенький мерехтить.
Мамо, не хвилюйтесь. Подивіться:
Я — спокійний. Голос не тремтить,
Хоч і здетоновує прозово.
А для Вас — це пісня з далини.
Ви коли б змогли,
то кожне слово
Синове
у рамку завели.
Та немає слів таких на світі,
Щоб звичайність Вашу оспівать.
Десь в непроминущім перелітті
Їхня віща сила виспіва.
Мамо, пам’ять —
кінофільм неспинний:
Ось до нас увесь куток спішить,
І не може співів удовиних
Наша сива хата умістить.
Їх виносять в ніч.
І вже надворі
Аж тріщать приполи вишини —
І поглухлі опадають зорі
Нам, малим, у шпоришеві сни…
Вранці, вже на ланці, теж співали.
Весело — щоб горю вік усох.
Як же ви співали, якщо мали
Пляшку молока на десятьох?
Як же ви співали, коли знали,
Що звікує молодість — одна?!
А тим часом
нам росли вокзали,
Котрі вип’ють спокій Ваш до дна…
Мамо, літ зростали щемні міти,
Та в незгодинній тривкій глуші
Спромоглась-таки не потемніти
Чиста пісня Вашої душі.
Це вона засів мій освятила
На мозільні і густі жнива…
Є у мене доля, друзі, сила,
Тільки, мамо, все частіш бува:
Звідтіля, з одвічного спокою,
Батько наш
мене вночі пита:
— Чом же мати не живе з тобою,
Сину наш єдиний? Як же так?…
І чомусь тоді
в моїй зіниці
Йде той день, занурений в блакить,
Як прибув художник із столиці,
Щоб мене забрать і всиновить.
Він казав щось про мої малюнки,
Що в селі талант мій пропаде.
А у Вас,
як сіль,
збіліли руки,
Пригорнувши сонях до грудей.
І така здивованість нещадна
Струменіла із-під Ваших брів,
Що художник,
тихо попрощавшись,
До машини чорної побрів.
Ластівки пили з Інгулу воду,
Вслід авто курів сердито шлях,
І мовчали Ви серед городу
Із розквітлим сонцем у руках…
Той город на березі крутому
Незбагненно-дивну силу мав:
Ви мене
не віддали
на ньому,
А мені
город Вас
не віддав.
…Мамо, ось про це, чим серце дише,
Чим найдужче в світі дорожу,
Вже не раз писалось красивіше,
Але я
рідніше Вам кажу.
Ось і фінішує передача.
Телевізор стихне. І з тих пір
Ваші думи розчерком гарячим
Довго пропікатимуть ефір.
Мамо,
знайте:
як екран поблідне,
Знов по вечоровій тишині
Прийде моє серце
і розквітне
Соняхом
при Вашому
вікні.