БАЛАДА ШІСТДЕСЯТОЇ ВЕСНИЯку весну дав нам Всевишній!Усе аж сяє навкруги!Поглянь: вуалі білосніжніСмагляві вишні надягли.Дивись: де сонце умивалось,Там стільки крапель золотихКульбабиних в траві зосталось,Що й небо мружиться від них.Десні обличчя ранок витер,Пора прокинутись, мовляв.І по-чернігівському вітерІз верболозом розмовля.Іде дівча понад водою,Те, для якого квітне все!В душі, напоєній весною,Дівочу папороть несе.Дівчаті листом винозоримШепоче папороть про те,Що дуже скоро, ой же скороВона для когось розцвіте…Оце ж і я весну стрічаю.Вже вшістдесяте. Щиро яІ шістдесяту привічаю,Як і двадцяту, — бо моя.Бо йдуть, не горблячись, по світуМої обвітрені літа.Ось тільки жаль оцього цвіту,Що так миттєво обліта……Вже вечір в спину дневі дише,Заливши фіолетом даль.Твоє вікно цілує вишня,В моє вікно тече печаль.Твоя любов, як сміх дитячий,Така пречиста і… легка.Моя любов така гаряча,Що власне серце обпіка.То й слава Богу! Ось надворіМи стоїмо в пахкій імлі.Ти чуєш, як співають зоріОсанну весняній землі?“І ми на цій землі не лишні”, —До серця серце промовля.Бо цю весну нам дав Всевишній!Бо в цій весні є ти і я.БАЛАДА ПРО БЕЗСМЕРТНИКУ степах, де найлітіше літо,Де безсмертник напнув холодок,Над тим місцем, в якому заритоВузлик плоті моєї — пупок,Ти живеш, степова королівно,Хліб вирощуєш, доїш корів.І, пробач за банальність, покірноЖдеш мене з невідомих доріг.Ждеш, вродивши задуму спокійнуТа чутливу, мов колосу цвіт.І тоді, коли я тебе кинув,Не ламала ти рук мені вслід.Лиш безсмертник твій листом змарнілимТого літа дочасно поливсьНа те місце, в якому зарилиВузлик плоті моєї колись.Тануть роки, а ти все чекаєш.І щоразу, дитинно, як вперш,Щонайменший мій успіх вітаєш,Щонайменшу невдачу клянеш.І, як завжди, життя невсипущеНевтолимо, ковток за ковтком,Запиває твій хліб невмирущийНеминущим твоїм молоком.Непомітна й важка твоя славаДобротою зросла із тривог.Ти й мене за метою послала,Одірвавши од серця свого.Тож себе не корю безоглядно.Та, бува, так щось душу кольне:То безсмертник твій тихо і владноПлоттю кровною кличе мене.Повертаюсь. І мовчки радіюБіля нього, що ти в мене є,Що надії твої не старіють,Що здоров’ям Інгул виграє,Що над тишею над степовоюВечоровий твій спів не зів’яв, що повік ти, покинута мною, —Найзавітніша пісня моя.І, жорсткими роками не стертий,У вишневій густій тишині,Твій, Тарасівко рідна, безсмертникПлоттю кровною вірить мені.СЕСТРИНСЬКА БАЛАДАСестро,В дні, збиті градом залізним,Ще як силу у нас холод крав,Де охлялі вітри ледве лізлиПоміж вутлих, захеканих травІ впивались в телячі скелети,Котрі пас я, мов промінь, худий, —Ти встигала спинити у летіБатіжок мій жалючий: “Не бий!”Сестро,В ночі, що їх шматувалиВовчі тіні огидних обмов, —Ти озлобу мою тамувалаНеминущим настоєм “Любов”.І озір’я цвіло в ту хвилинуЧорнобривцями маминих слів:“Помста — в зло обертається, сину.Зло ж — саме себе втопить… у злі”.Сестро,В роки м’язисті, кипучі,Коли праця од сонця ранішПрокидалася в полі горючім,Не крутив мене шквал роздоріж.Тим же полем безкраїм нехваткоТи вела мене в зоряний день,Де знайшов я своє словеняткоВ сповиточку Дніпрових пісень.Сестро,Знали нас гори і нетрі,Пізнавали ревучі моря…І, траплялось, втомившись до смерті,Я за м’якість тобі докоряв.Тож коли все говіло розважно,Де нікчем’я царив сабантуй,Я молив тебе хрипко і важко:“Не жалій мою душу — катуй!”Сестро,Знову іду в незабуте.І дзвенить в давнині степовійСтремено твоє, вірністю кутеІ гартоване в долі моїй.Глянь: то ж ми там — під грай горобинийБатіжок наш до рук беремо.…Сестро-совісте, до гробовиниСповідаю твоє стремено.* * * Василю СтусуЗ нас насміхалися:“Чорні воли”.Нами орали,З насЖили тягли.Нам посилалося:“Темна юрба”.Брала на палі насЧорна злоба.Гноїли нас в тюрмах,Палили в печах,Шилом нам світВипікали в очах…Важко і страшноЙдучи із імли,Кров’юІ потом гіркимДовели,Що ми — не худоба,Не темний народ,А переможникиЧорних заброд!Із первовічногоЗла чорнотиСонячніВперто куємо мости!З чорного хлібаІ досі ростем,Сильні й терплячі,Як наш чорнозем.БАЛАДА ВЕЧІРНЬОГО САДУВ саду нашім — тихо, неначе у вусі.Вже навіть хрущів одгучав контрабас,Й така благодать надвечірня в саду цім,Де знов на ряднині вечеря жде нас.І так смачно пахне ця наша вечеря!І пада у миску мою з вишень квіт,І вечір вишневий із нами вечеряІ тихо від щастя муркоче, мов кіт.А рідна сестра його — мла волохата —Заводить на ніч солов’їв голосних,І мамина пісня про нашого татаУже по вечері веде мене в сни.А там — ні об’їждчиків злих з батогами,Ні маминих сліз, ні обмовок бридкихІ тато (живі ще!) своїми рукамиТакі ловкі шиють мені чобітки.І дивиться місяць на землю, де в цвіті,Немов молода у фаті, йде весна,І сон мій купається в місячнім світлі…І то було щастя. А я і не знав.…Тепер я і сам, наче сад отой білий,Але не весняний, а той, де зима.Не встиг і оглянутись — Боже мій милий!Ні мами, ні саду, ні щастя нема. МАМИНА БАЛАДАпрочитана на телепередачі “Світ поезії”Ось читаю зараз вірші й знаю:У кімнатці при однім вікні,Примостившись на тапчані скраю,Мама усміхаються меніІ переживають, щоб не збився.Ще й екран старенький мерехтить.Мамо, не хвилюйтесь. Подивіться:Я — спокійний. Голос не тремтить,Хоч і здетоновує прозово.А для Вас — це пісня з далини.Ви коли б змогли, то кожне словоСинове у рамку завели.Та немає слів таких на світі,Щоб звичайність Вашу оспівать.Десь в непроминущім переліттіЇхня віща сила виспіва. Мамо, пам’ять — кінофільм неспинний:Ось до нас увесь куток спішить,І не може співів удовинихНаша сива хата умістить.Їх виносять в ніч.І вже надворіАж тріщать приполи вишини —І поглухлі опадають зоріНам, малим, у шпоришеві сни…Вранці, вже на ланці, теж співали.Весело — щоб горю вік усох.Як же ви співали, якщо малиПляшку молока на десятьох?Як же ви співали, коли знали,Що звікує молодість — одна?!А тим часом нам росли вокзали,Котрі вип’ють спокій Ваш до дна…Мамо, літ зростали щемні міти,Та в незгодинній тривкій глушіСпромоглась-таки не потемнітиЧиста пісня Вашої душі.Це вона засів мій освятилаНа мозільні і густі жнива…Є у мене доля, друзі, сила,Тільки, мамо, все частіш бува:Звідтіля, з одвічного спокою,Батько наш мене вночі пита:— Чом же мати не живе з тобою,Сину наш єдиний? Як же так?…І чомусь тоді в моїй зіниціЙде той день, занурений в блакить,Як прибув художник із столиці,Щоб мене забрать і всиновить.Він казав щось про мої малюнки,Що в селі талант мій пропаде.А у Вас, як сіль, збіліли руки,Пригорнувши сонях до грудей.І така здивованість нещаднаСтруменіла із-під Ваших брів,Що художник, тихо попрощавшись,До машини чорної побрів.Ластівки пили з Інгулу воду,Вслід авто курів сердито шлях,І мовчали Ви серед городуІз розквітлим сонцем у руках…Той город на березі крутомуНезбагненно-дивну силу мав:Ви мене не віддали на ньому,А мені город Вас не віддав. …Мамо, ось про це, чим серце дише,Чим найдужче в світі дорожу,Вже не раз писалось красивіше,Але я рідніше Вам кажу.Ось і фінішує передача.Телевізор стихне. І з тих пірВаші думи розчерком гарячимДовго пропікатимуть ефір.Мамо, знайте: як екран поблідне,Знов по вечоровій тишиніПрийде моє серце і розквітнеСоняхом при Вашому вікні.
