ЩОБ НЕ ПОГУБИТИ ДУШІ СВОЄЇ…

Володимир ВОЙТЕНКО, професор“Усього паче — убогих не забувайте, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити; якщо хто буде достоїн навіть смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської. А якщо ви будете хреста цілувати братам чи іншому кому, то робіть се, лише вивіривши серце своє, що на цілуванні ви можете устояти, тоді цілуйте. А цілувавши, додержуйте клятви, щоб, переступивши її, не погубити душі своєї. Жону свою любіте, але не дайте їм, жінкам, над собою власті. А коли добре щось умієте — того не забувайте, а чого не вмієте — то того учітесь, так, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п’ять мов — а за се почесть єсть од інших країв”. Володимир Мономах, “Поучення” (1117 р.) Ярослав Мудрий помер узимку 1054 р., але на той час уже жваво борсалося в пелюшках дитинча, яке знайшлося в жони його п’ятого сина Всеволода; хлопчика назвали Володимиром, а хрестили Василем. Його мати звалася Марія і була донькою візантійського імператора Костянтина Мономаха. Не помилимося, сказавши, що Володимир Хреститель, Ярослав Мудрий і Володимир Мономах стали найкращими уособленнями тієї доби, коли розквітала домонгольська (і домосковська) Київська Русь, перша й остання імперія зі столицею на дніпровських кручах. Різні історичні епохи формують різних героїв. Ризикну сказати, що особистісно і за впливом на подальшу долю українців зі славетною трійцею літописних часів можемо порівняти трьох інших мужів: Петра Могилу, Богдана Хмельницького й Івана Мазепу. Чекаємо на сьомого. 11113 року, 19 березня о першій годині дня, було знамення: зосталося сонця мало і стало воно, як місячний серп вниз обома рогами. Знамення в сонці, знали люди, провіщало смерть київському князеві Святополку (Ізяславичу). 6 квітня приспіло свято Пасхи, і празнували його, а князь розболівся. І 16 квітня переставився у Вишгороді. Привезли його в човні до Києва; опрятавши тіло, положили його на сани. (Тепер, забувши своє слово, називаємо такі ритуальні “сани” катафалком). Плакали за князем бояри, плакали вої; співали належні співи і поклали небіжчика в Золотоверхій церкві святого Михайла, що її сам він, Святополк, був спорудив. Невтішна княгиня його Варвара велике розділила багатство монастирям, і попам, і убогим, так що дивувалися люди. Назавтра, в сімнадцятий день квітня, кияни вчинили раду і послали в Переяславль до Володимира Всеволодовича, говорячи: “Піди княже, на стіл отчий і дідній”. Але не пішов, бо — хоч сиділи колись у Києві й батько його, й дід — усопший Святополк не був ні його батьком, ні його дідом. Проте Переяславське князівство зазвичай займав той князь, який мав бути наступником київського — і саме так сталося. У Києві почалися грабунки. І знову послали до Володимира: “Якщо не підеш, багато зла підніметься, і тоді будуть не тисяцького, не соцьких, не жидів грабувати, а підуть на вдову, і на бояр, і на монастирі. А ти будеш одвіт мати перед Богом”. Отож, це почувши, Володимир Всеволодович Мономах Великий, князь ростовський, смоленський, володимир-волинський, чернігівський, переяславський, пішов і сів на київський престол у неділю, 20 квітня 1113 р. Зустріли його митрополит з єпископами і з усіма киянами. А заколот погас, бо нового князя чесні кияни шанували, а лихі боялися. Почувши про смерть Святополка, заворушилися половці; почали збирати військо біля Вира (нині Білопілля на Сумщині). Володимир покликав синів своїх і синівців, рушили на північ, а коли дійшли до Ромен, половці втекли. 2Тепер у це важко повірити: Володимир “труждався, діючи лови і походи” з тринадцяти літ. П’ятнадцятирічним восени 1068 р. пішов княжити до Ростова; туди послав його батько, а сам на княжіння сів у Курську. 1069-го випало Володимирові сидіти у Смоленську, а з 1073-го він уже керував у городі Володимирі. Влітку 1076 року в Мономаха народився син Мстислав; не знаю, чи, народивши сина, посадив він і дерево, але того самого року (ляхам у поміч) ходив із військом на чехів. У перший день 1077 року батько Мономаха, князь Всеволод, сів на київський стіл, але перша спроба тривала недовго, лише до липня. Натомість через рік, повернувшись до Києва вдруге, вже не віддавав Всеволод великокняжу печатку до самої смерті. Син його Володимир, княживши у різних містах, водночас лишався правою рукою батькові. 1080 рік: піднялися проти Русі торки; Всеволод послав на них Володимира, а той пішов і переміг. 1084-й: Ростиславичі прогнали Ярополка з города Володимира; пішов молодий Мономах, вигнав Ростиславичів і посадив Ярополка. 1085-й: невдячний Ярополк зібрався на Київ, на Всеволода, той послав проти нього сина — і все скінчилося “по-мономахівськи”. У квітні 1093 р. Всеволод упокоївся; сталося це в улюбленій Альті, де його зусиллями збудовано церкву Святих мучеників Бориса і Гліба (фундамент її розкрито в м. Борисполі Київської обл.). Стоявши біля батьківської труни, Володимир у свої сорок років уже був тим, сказати б, політиком, якого в Русі цікавило все і який цікавив усіх. Коли оплакали батька разом із Ростиславом, молодшим братом, став Володимир розумувати, кажучи: “Якщо сяду сьогодні в Києві, матиму війну зі Святополком, бо на тому столі його отець був раніше, ніж мій”. Тож повернувся він до Чернігова, а Ростислав пішов до Переяславля; в Києві сів Святополк. Якийсь час Київ і Чернігів діяли спільно. Та не втримався Святополк: наприкінці 1097 року послухав наклепників і повірив, що Мономах проти нього зговорився з Васильком із Теребовля; безневинному Василькові викололи очі. Від такого страхітливого чину майже рік колотилася Русь. Володимир двічі запобіг великій крові, але відтоді став — ні, не жорстокішим, але холоднішим. 1098-й: заклав Володимир кам’яну церкву в Переяславлі; того самого року — город на річці Острі (нині с. Старогородка на Чернігівщині). 1101 рік: заложив Володимир у Смоленську церкву святої Богородиці, кам’яну, для єпископії. 1103-го вложив Бог у серце Святополкові й Володимиру добрий намір. Об’єднавши великі сили, на конях і човнах рушили на південь. 29 березня, на Великдень, прибули нижче порогів і стали на Хортичім острові. Розговілися, а далі йшли в поле чотири дні та дісталися на ріку Сутінь. Стояли проти них половецькі полки, і не окинути було їх оком. У четвертий день квітня руси вщент порубали суперників. Взяли тоді багато скоту, овець, коней, верблюдів, різні набутки, захопили багато печенігів і торків. Повернулися до рідних домівок з великим полоном, зі славою і з перемогою. Ще не раз і не два до 1113 року, коли прийшла його великокняжа пора, гуртував Володимир зі Святополком та іншими князями бойові дружини, але змагалися не брат із братом — ходили на половців чи боронили свої міста від їхньої зброї. 3Великий князь Київський Володимир Мономах, обійнявши найвищу державну посаду, не хотів, не шукав і не мав спокою. З 1113 до 1125 року, до дня своєї смерті у травні, тримав у руках усі важелі влади, знав усі її засоби і бачив усі її вади, зумовлені феодально-федеральними, династичними конфліктами. Знайшов час, щоб написати своє “Поучення”, за його словами, “на санях сидячи”. Нічим у звіті перед нащадками не хвалиться, нічого не зрікається, але й на схилі життя не забуває гіркої родинної втрати: 1093 року, під час невдалої сутички з половцями біля Трипілля, в Стугні “став утопати” Ростислав, молодший брат Володимира, і хотів він підхватити брата свого, і мало не втопився сам. Прийшовши на той бік Дніпра, плакав. “І пішов до Чернігова печален вельми”. А Ростислава шукали й знайшли в річці: в голові стримів наконечник стріли; поховали в Софії. Ось як починає Володимир, сказати б, інвентаризацію того, що зробив на своєму віку: “З Чернігова до Києва зо сто разів їздив я до отця, за день переїжджав я сю путь, до вечерні”. І відразу ж після цього: “А всіх походів зробив я вісімдесят і три великих, а решти не пам’ятаю, менших. І мирів учинив я з половецькими князями без одного двадцять і при отці, і без отця…” Не забув ВОЛОД-имир Все-ВОЛОД-ович ліку половецьких князів, яких відпустив з оков (усього 109), і яких порубав (“зо 200 ліпших”). “На посадників не покладаючись”, робив сам усе, що було треба: весь порядок і в домі своїм, і в ловчих, і в конюхів, і про соколів та яструбів дбав сам. Біля батькової труни плакали у святій Софії всі сини Мономахові — Мстислав, Ярополк, В’ячеслав, Юрій, Андрій… Та лише одного згадав він незадовго до смерті в своїм “Поученні” — старшого, Мстислава. Тривалий час князював той у Новгороді, а після великого отця свого сів на його стіл і, володарювавши в Києві розумно аж до смерті (1132), нічим не зганьбив звання Мономаховича. Та вже невдовзі почалася і стала нестримно-буйною ворожнеча між Мономаховичами (Володимировичами) та Ольговичами. У цій війні всіх з усіма, тобто всіх проти Русі, однією з провідних стала постать Юрія Володимировича (Довгорукого); тричі (але ненадовго) видирався він на київський стіл, і тричі зі столу його спихали (останній раз кияни, отруївши нелюбого, зупинили його назавжди). Випадкові збіги не мають потаємного сенсу, але чому всю мерзоту свого часу сконцентрували в собі два Юрії — один Мономахович, інший — Хмельниченко? Карамзін у своїй “Истории государства российского” пише: “Георгий (Юрий) властолюбивый, но беспечный, прозванный Долгоруким, знаменит гражданским образованием восточного края древней Руси, в коем он провел все цветущие лета своей жизни. Но Георгий не имел добродетелей великого отца; не прославил себя в летописях ни одним подвигом великодушия, ни одним действием добросердечия, свойственного Мономахову племени. Скромные летописцы наши редко говорят о злых качествах государей, усердно хваля добрые; но Георгий без сомнения отличался первыми, когда, будучи сыном Князя столь любимого, не умел заслужить любви народной. Мы видели, что он играл святостию клятв и волновал изнуренную внутренними несогласиями Россию для выгод своего честолюбия. Одним словом, народ Киевский столь ненавидел Долгорукого, что узнав о кончине его, разграбил дворец и сельский дом Княжеский. Граждане, не хотев, кажется, чтобы и тело Георгиево лежало вместе с Мономаховым, погребли оное вне города, в Берестовской Обители Спаса”. Хоч як це дивно, в романі П. Загребельного “Смерть у Києві” бачимо інший образ Довгорукого… Але це вже інша тема. Насамкінець із глибокою повагою назву ім’я Леоніда Махновця, лауреата Шевченківської премії. Майже сорок років “проживши” в архівах і бібліотеках, він повернув нам багато і з того, чим можемо пишатися, і з того, що мусимо сприйняти як пересторогу. “Літопис руський” нині став найдоступнішим історичним джерелом для широкого загалу завдяки перекладу сучасною українською мовою, який зробив Л. Махновець. Під його пером по-новому заговорив з нами і поетичний епос “Слово о полку Ігоревім”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment