Ірина ФАРІОН,м. ЛьвівЗакінчення.Початок у ч. 48, 49, 50, 52 за 2008 рік, ч. 3, 6, 10 за 2009 р.Словорозрізнювальний наголосІснує низка слів, що змінюють значення залежно від наголосу. Незнання такої функції наголосу призводить до кумедних ситуацій, свідком однієї з яких я нещодавно була у маршрутному таксі. — Пані, платіть за проїзд, — кинув водій навздогін добродійці, що хутко прошмигнула повз нього углиб салону.— Зараз заплачу, — відповіла пасажирка.Водій, усміхнувшись, докинув: “Плакати не треба. Треба платити”.Отож, особові форми дієслів заплачу і заплачу походять від різних інфінітивів — платити і плакати, і лише правильне наголошення забезпечує адекватне спілкування. До речі, якщо плакати наголосити як плакати, то розуміння ускладнимо ще більше. Пропоную кілька пар слів, у яких наголос розрізняє значення:адресний — від адрес: вітальний адрес / адресний — від адреса: нова адреса;батьківщина — спадщина від батьків: багата батьківщина / батьківщина — вітчизна: рідна батьківщина;броня — закріплення, документ про закріплення: броня на квиток / броня: захисна обшивка: броня танка (кореневе наголошення іменника броня в українській мові первісне. Переміщення наголосу на закінчення відбулося в першій половині ХХ століття, очевидно, під впливом російської мови. Нині кореневе наголошення слід вважати рекомендованим, а флексійний наголос — прийнятним) [4, с. 130];вигода — користь: спільна вигода, економічна вигода / вигода — зручність: квартира з усіма вигодами;господарський — від господар: господарський син, себто власницький / господарський — від господарство: господарський розрахунок, себто виробничий;засідання — зібрання людей: засідання сесії / засідання — чатування, підстерігання когось: засідання на злодія;лікарський — від лікар: лікарська діяльність / лікарський — від ліки: лікарські рослини, препарати;людський — від люди, людяний: людське ставлення / людський — властивий людині або пов’язаний з людиною: людський слід;прошу — звертатися з проханням, клопотати: прошу допомоги / прошу — закликати, запрошувати (формула ввічливости): прошу сісти. (Наголос прошу у другому значенні має дуже широкий діялектний ареал і виходить за межі південно-західного реґіону. Він стабільний у народно-розмовному мовленні, чим невпинно прокладає шлях до літературного вжитку, і навіть заступає собою перше значення) [4, с. 130; 46, с. 136—137].шкода — жаль: шкода праці / шкода — марно, даремно: шкода мене вмовляти;якось — прислівник, якимсь чином, як-небудь: треба якось допомогти / якось — одного разу, колись: якось я поїхав.Форморозрізнювальний наголосЗазначена функція наголосу розрізняє граматичні форми слів, зокрема, число і відмінок іменника: книжки — називний відмінок множини, книжки — родовий відмінок однини; хати — родовий відмінок однини, хати — називний відмінок множини. У цьому спостерігають безперечні південно-західні впливи: знаки, порохи, роки, маки, тисячі [46, с. 135].Окремого коментаря потребує наголошення іменника свята у множині. В українських пам’ятках цей іменник у відмінкових формах множини послідовно наголошують на корені. Підтверджують це і лексикографічні праці наприкінці ХIХ—початку ХХ сторіччя. Однак останнім часом на радіо й телебаченні, а під їхнім впливом і в усному мовленні послідовно чуємо наголошення на закінченні — свята. Якщо таке наголошення і можна було б прийняти, то, як зауважує В. Винницький [4, с. 192—193] спрацьовує внутрішньомовний чинник протидії: в українській мові існує прикметник святий, у жіночому роді свята, що зумовлює небажаний збіг іменникової й прикметникової форм. Через те не варто захоплюватися кінцевим наголосом. За “Орфоепічним словником” М. Погрібного, рекомендованим слід вважати кореневий наголос свята і прийнятним — свята. Односкладові іменники другої відміни у родовому відмінку однини, змінюючи закінчення, змінюють і наголос: двору — двора, мосту — моста, столу — стола. Варіянтні форми наголошення в орудному та місцевому відмінках мають такі іменники: гостями, гістьми; на гостях; чобітьми, чоботами, чоботями; у чоботах, у чоботях; грішми, грошима; дверми, дверима; слізьми, слізьми, сльозами; на даху, на дасі. Чи не найактивніше форморозрізнювальна функція наголосу проявляється у видових парах дієслів, що передають доконану чи недоконану дію: відкликати — відкликати, нарізати — нарізати, відміряти — відміряти, вслухатися — вслухатися, висипати — висипати, розносити — розносити.Діялектний наголосДіялектний наголос зумовлений двома основними територіяльними тенденціями у наголошенні: південно-західній і південно-східній. Із ХIХ століття нормативною стає південно-східна тенденція наголошення слів. З огляду на це варто звернути увагу на такі по-діялектному наголошені типи слів, аби уникнути цього в офіційно-діловому спілкуванні: наголошення дієслівних форм: роблю треба роблю, пишу треба пишу, закінчу треба закінчу; плести треба плести; вести треба вести; перейдемо треба перейдемо, смієтеся треба смієтеся, живемо треба живемо; наголошення присвійних, означальних і вказівних займенників: свого треба свого, всього треба всього, того треба того, цього треба цього (але до свого, до всього, до того, до цього).Інтерферентний наголосНаголошення низки споріднених слів у рідній і чужій мовах за чужою моделлю спричинює інтерферентний наголос. Українська наголосова система у часи радянської імперії під російськомовним тиском зазнала значного спотворення, у результаті чого не лише в усному мовленні, а й у нормативних словниках зафіксовано спотворений наголос як, наприклад, у словах подушка (було подушка), повістка (було повістка) тощо. Наголос був однією з найбільших перепон у процесі “злиття мов”, позаяк, за метафоричним висловом С. Караванського, він є “становим хребтом” кожної мови. Заберіть-но у французів чи поляків наголосовий стандарт їхніх мов — і зникнуть неповторні французька і польська мови [10]. Аби під впливом російської мови не зникала наголосова неповторність нашої мови, виділимо низку споріднених слів в обох мовах, що мають відмінний наголос (див. табл.).Складні випадки наголошення чужомовних слівЧужомовні слова здебільшого зберігають місце наголосу власної мови: бюлетень (бюлетені), догмат, диспансер (диспансерний), експерт, жалюзі, квартал, компроміс, кредиторський, магістерський, маркетинг, медикамент, меніск, некролог, партер, псевдонім, регент, тиранія, факсиміле, фанатичка, фарфор (фарфоровий), феномен, філістер (філістерство), фольга, форзац, центнер, шофер.Зауважмо на типовому наголосі у групах спільної словотвірної моделіАристократія, кілометр, барометр, діялог, фармація;демократія, сантиметр, спідометр, некролог, мімікрія;бюрократія, міліметр, манометр, монолог, поліграфія.Але індустрія, кулінарія, ортопедія.Наголошення власних назвЧи не найсолодшою музикою для кожного з нас є власні імена, правильне наголошення яких — незамінна нота у впізнаваній мелодії. Більшість теперішніх власних імен чужомовного походження, однак упродовж віків вони зазнали такого фонетичного опрацювання у кожній мові, що годі у них впізнати первісних чужинців, наприклад, Іван — це давньогебрайське Йоханан, що означає буквально “божа благодать, дар богів”, у німецькій отримало форму Йоган, в англійській — Джон, у французькій — Жан, в італійській — Джованні, в еспанській — Хуан, у польській, чеській, білоруській — Ян, у грузинській — Вано, у молдовській — Іво, в угорській — Йончі тощо. Тому, коли вживаємо імена у невластивій їм національній формі, на зразок Фєдя, Стьопа, Діма, Ваня, Наташа, Катя, виникає запитання: хто ми? Можливо, анекдот декого підштовхне до пошуків. Зустрілися дві жінки-галичанки, та й одна радіє, що матиме невістку на ім’я СВЄТА.— Правда, не знаю — Великодні чи Різдвяні, — додає з гіркотою.Приблизно щось таке крутиться з дивоглядом СЕРЬОЖА: Се рожа чи не се?Кожне з імен має свій наголос — без нього слово втрачає самостійність, без правильного наголосу — культуру побутування.Наголошення власних імен Серед імен із неправильним наголосом натрапляємо на такі: Богдан треба Богдан, Борис треба Борис, Гарасим (Герасим) треба Гарасим (Герасим), Конон треба Конон, Мирон треба Мирон, Мокій треба Мокій, Ничипір треба Ничипір, Олег треба Олег, Олесь треба Олесь, Орест треба Орест, Осип треба Осип (Йосип), Прокіп треба Прокіп, але (Прокопій), Роман треба Роман, Станіслав треба Станіслав; Вероніка треба Вероніка, Євпраксія треба Євпраксія. Відмінюючи ім’я Тарас, пам’ятаймо про нерухомий наголос: Тараса, Тарасом. Із відповідним наголосом уживатимуть імена по батькові: Богданович, Борисович, Ге(а)расимович, Кононович, Миронович, Мокійович, Ничипорович, Олегович, Орестович, Осипович, Прокопович, Романович, Станіславович, Тарасович.Наголошений перший склад в іменах Богдан, Борис, Олег, Орест, Олесь, Мирон, Роман — типова західноукраїнська ознака. Цю саму діялектну рису спостерігаємо у двоскладових похідних іменах із суфіксом -к: Славко, Левко, Юрко (літературна норма Славко, Левко, Юрко, але Марко), натомість у трискладових похідних іменах правильний наголос на другому складі: Василько, Данилко, Іванко.Наголошення прізвищНаголошення прізвищ зумовлене їхнім походженням, будовою та територією побутування. До першого наголошувального типу належать прізвища, що походять від первісно загальновживаних назв (апелятивів) на зразок Баран, Гарбуз, Гонтар, Коваль, Комар, Співак, Когут, а також від імен, що стали прізвищами на зразок Тарас, Степан, Богдан. Вони зберігають місце наголосу своїх мотиваційно-твірних слів. Наголошення на зразок Баран, Коваль, Комар, Гонтар, Співак, Когут; Тарас, Степан, Богдан — це алогічне намагання затемнити джерело виникнення прізвища і віддалитися від першопричини. Однак правда від цього не зникає — і Барани чи Барани однаково Баранами зостаються. Мова ж бо, за німецьким поетом Гельдерліном, — найнебезпечніше благо: вона завжди свідчить, хто ми насправді. Жодному з німців, вочевидь, не спадає на думку міняти наголос у слові Bauer (селянин), коли його вживають як прізвище [23, с. 112—113]. Відомий мовознавець Н. Бабич такі наголосові відбігання від мотиваційних основ слушно називає снобізмом [1, с. 41] ЗабувПрийшов якось у крамницю панок із товстим портфелем. Купив, що треба, і пішов, а портфель забув на прилавку. Продавець знав цього панка, лише забув його прізвище — пам’ятає тільки, що походить воно від якоїсь тварини. Тож наздоганяючи, гукає:— Пане Цап, почекайте!А цей іде собі й не звертає уваги на крик.— Цап, Цап, Цап! — знову надривається крамар.Нарешті не витримав панок, обернувся і каже:— Я не Цап, а Баран!— Та я знаю, що пан — скотина, та тільки забув, яка.Другий наголошувальний тип прізвищ має суфіксальну будову. 1. На суфіксах наголошують:— прізвища патронімного і матронімного значення (похідні від називання за батьком або матір’ю) на -ак (-як), -чак, -ук (-юк), -чук: Любак, Савчак, Стояк, Гринюк, Яремчук, Катеринчук;— прізвища, суфікси у яких передають здебільшого згрубілі або здрібнілі значення (себто суфікси суб’єктивної оцінки з опорним суфіксальним приголосним): -г- (-уг-а, -иг-а, -г-а) — Малюга, Мишуга, Сабрига; -д- (-инд-а, -ейд-а, -уд-а (-юд-а)) — Беринда, Гринда, Малюда, Бризейда; -й (-ай, -ей, -ій) — Ничай, Бородей, Дроботій; -н (-ан, -ин-а, -ун, -унь) — Волан, Іванина, Бакун, Андрунь; -р- (-ур-а (-юр-а), -ир-а) — Яцура, Стецюра, Костира; -т- (-ат (-ят), -ут-а (-ют-а)) — Процев’ят, Вахута, Малюта; -х- (-ах, -ух (-юх), -ох, -ох-а, -их-а, -ех) — Петрах (але Кінах, Кінаш), Зенюх, Пазьох, Христопиха, Мацьоха, але Велех. Тенденцію суфіксального наголошення мають прізвища із суфіксом -аш, очевидно, з огляду на його автохтонне походження порівняно з моделями -уш, -ош, -иш, -іш, -еш, що підсилені польським та угорським впливом, — Дмитраш, Григораш, Лукаш, Матіяш, Осташ, Федаш, але Кінаш, Худаш, Білаш, Малаш [28, с. 115]. Прізвище Сабадош залежно від території побутування (Ужанщина, південь і схід Закарпаття), має трояке наголошення Сабадош [45, c. ХVIII, ХV].2. На корені наголошують прізвища із суфіксами суб’єктивної оцінки -с- (-ус, -ас, -ис (-ись)) — Левус, Климас, Форись, Матись (але зрідка Курилас, Матвіяс, Юрас, Ханас) [28, с. 14, 112–113]; -ш (-уш, -ош, -иш, -іш, -еш) — Ладуш, Ярош, Прибиш, Пакіш, Кереш; -а-л-о (-к-а-л-о) — Гупало, Бухало, Бекало, натомість прізвища із суфіксами -ул-а, -уль-а, -и-л-о мають наголос на суфіксі: Кагула, Фісуля, Бедрило; -а: Строма, Нетреба, Бера.3. Тенденцію до наголошення на закінченні мають двоскладові прізвища на -к-о: Сніжко, Ціпко, Кийко; -о: Дуньо, Федьо, Гальо; трискладові зазвичай наголошують на середньому складі: Андрушко, Лазорко, Федірко; Захарьо, Галандьо, Тересьо.4. Наголос у суфіксальних прізвищах на -енко залежить від наголосу твірного слова, від кількости складів, фонетичного передсуфіксального складу:а) наголос на третьому від кінця складі мають прізвища на-щенко: Андрущенко, Онищенко, Ющенко;-ченко, що мають приголосний звук перед ч: Бабченко, Васильченко, Марченко;— утворені від іменників на -а (-я) заїка — Заїченко, Семенюка — Семенюченко, Федоряка — Федоряченко;— утворені від іменників чоловічого роду на приголосний та -о з нерухомим наголосом в однині на другому або третьому складі: Адам, Адама — Адаменко, Антін, Антона — Антоненко;— утворені від прикметників із наголошеним другим чи третім складом: гаркавий — Гаркавенко, череватий — Череватенко;б) наголос на другому від кінця складі мають здебільшого прізвища — на -ченко, у яких перед ч виступає голосний звук: Бабиченко, Калениченко, Мірошниченко;— утворені від іменників — особових та загальних назв чоловічого роду з нерухомим наголосом в однині на першому складі: дід, діда — Діденко, бондар — бондаря — Бондаренко, Гнат — Гната — Гнатенко;— утворені від прикметників із наголошеним першим складом: білий — Біленко, довгий — Довженко, хитрий — Хитренко;— утворені від слів, у яких наголос у непрямих відмінках перетягується з основи на закінчення: гочар — гончаря — Гончаренко, скляр — скляра — Скляренко, Тиміш — Тимоша — Тимошенко;— утворені від слів із наголосом на закінченні: коляда — Коляденко, Павло — Павленко, шульга — Шульженко.Деякі прізвища мають подвійний наголос Сергієнко, Гордієнко, Денисенко, однак із тенденцією наголошувати другий від кінця склад, себто суфікс -енк- [25, с. 37—39].5. Окрему групу наголошення становлять прізвища, у яких наголос виконує роль розрізнення між власною та загальною назвами. Прізвища присвійно-прикметникової моделі на -ів (-їв), -ин на відміну від присвійних прикметників (Степанів, Хомин), мають наголос на корені: Степанів, Хомин, Лесів, Грицьків, Кирчів, Смолин, Вербин, Лесин; у присвійно-патронімній моделі на -ович, -евич наголос із кореня переміщується на суфікс: Іванович — Іванович, Григорович — Григорович. Так само перемістився наголос із закінчення на суфікс у прізвищах, що походять від іменників IV відміни: Гайдученя (гайдученя), Зубеня (зубеня).6. Складні прізвища здебільшого мають наголос на другій основі: Чорновіл, Рябоштан; у прізвищах, до складу яких входить форма наказового способу, простежено тенденцію наголошувати саме цю форму: Тягнирядно, Свербигуз, Тягнибік, Непийвода, Гуляйвітер.7. Чужомовні власні назви здебільшого наголошують так, як у мові-джерелі: у французькій прізвища мають наголос на останньому складі: Дюма, Дерида, англійські — на першому складі: Гамлет, Макбет (але під впливом частоти вживання Шекспір, Ньютон), польські — на передостанньому складі — Тувім [14, с. 106].— Пе-пе-пе-петренко.— Ви що, заїка?— Ні, тато був заїка… а паспортист був сволота.Запам’ятаймо правильне наголошення деяких назв територій із суфіксом -щин-, що зберігають місце наголосу твірних слів: Бойківщина (бойки), Васильківщина (Васильків), Лемківщина (лемки), Полтавщина (Полтава), Коростишівщина (Коростишів), Пустомитівщина (Пустомити), Сумщина (Суми), Яворівщина (Яворів). На особливу увагу заслуговує наголос назви нашої країни Україна, що пов’язано з походженням цього слова та його значенням. Існує дві найпоширеніші версії: “самобутнього” і “прикордонного” походження цієї назви. Згідно з першою версією, слово Україна походить від слова край “відрізок, шматок землі” [20, с. 117–118; 34, с. 20, 39]. На означення простору в праслов’янській мові вживали спеціяльний суфікс -ина (дол + ина = долина, низ + ина = низина). За цим самим зразком утворилося слово країна (край + іна) у первісному значенні “територія, яка належить племени”. Поряд з іменником край існував іменник украй “відрізок від шматка; відділений шматок землі; відділена частина території племени; крайня межа відділеної частини території племени”.Відповідно до другої версії так званого прикордонного походження слово україна утворено від прийменникової словосполуки у края із додаванням цього самого суфікса -іна зі значенням “крайня прикордонна частина території країни”, зрозуміло, що про окраїну якоїсь іншої країни не йдеться [43, с. 680]. Протягом ХV—ХVI ст. у слові україна відбувався процес зміни первісного наголошення: у словах на -ина (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос на себе (пор. батько — батьківщина — батьківщина, горох — горошина — горошина, риба — рибина — рибина, хуртовина — хуртовина; так само Україна — Україна) [20, с. 119]. Творчість Т. Шевченка свідчить, що ще у ХIХ столітті цей наголос був варіянтний: Свою Україну любіть,Любіть її… Во время люте,В остатню тяжкую минутуЗа неї Господа моліть. (“Чи ми ще зійдемося знову?”)Навіть в одному вірші — варіянтний наголос: Мені однаково, чи будуЯ жить в Україні, чи ні.Малого сліду не покинуНа нашій славній Україні,На нашій — не своїй землі”. (“Мені однаково, чи буду…”).
