Після інтерв’ю мій співрозмовник зауважив, що воно вийшло еклектичне. Та не більш еклектичне, ніж життя цієї людини — Тараса Кияка. Ось деякі факти з його біографії: стояв біля витоків Руху, брав участь у руйнуванні Берлінської стіни, став автором 10 статті Конституції України, був народним депутатом II скликання, очолював товариство “Просвіта” і ТУМ у Чернівцях, займався проблемою острова Зміїний і навіть самотужки на байдарці мандрував Дністром. Як зізнається Тарас Романович, доля завжди кидала його у вир суспільно-політичних подій, тому напередодні 65-річчя згадати є що.
— Ви народилися на Львівщині у вчительській сім’ї, але Ваш батько був не лише вчителем…
— Так, батько закінчив три курси духовної семінарії у Львові, але не встиг висвятитися. Наша сім’я змушена була піти у мандри, адже батько — вояк УПА. До 1956-го постійно крутилися Західною Україною, саме цього року КДБ докопалося до суті, і його тінь супроводжувала родину аж до незалежності. У підпіллі батько висвятився на священика і багато років працював підпільним отцем. Удень — учитель Роман, уночі — отець Андрій.
— На той час Ви були ще зовсім малим хлопчиком, чи розуміли, що відбувається?
— Безумовно, розумів із самого дитинства. До нас часто приходили священики, вночі сповідали, вранці йшли. Бувало, що їх дорогою ловили, і я це все бачив. Нас виховували у національному дусі. Ми знали своїх предків. У моєму роду було багато визначних людей. Багатьох родичів вивезено до Сибіру. Пишаюся своїм походженням і часто повторюю, що за 150 років у нас не було жодного розлученого, алкоголіка, злодія і комуніста.
— У сім’ї Ви найстарший, допомагали виховувати трьох братів і сестру. Із п’ятьох троє — доктори наук. Таке наукове працелюбство — генетичне?
— Мабуть, взнаки далося виховання. Однак мій шлях як науковця був непростим. Нині я германіст, завідувач кафедри теорії й практики перекладу з німецької мови Київського національного університету імені Т. Шевченка, почесний доктор Інституту Придунайських країн та Центральної Європи у Відні, автор близько півтори сотні наукових статей і монографій. Та докторську дисертацію захищав у Москві, захист тривав близько дев’яти годин. Захищався у закритій установі — в Інституті перекладачів Радянської армії. За день до захисту надійшла довідка, чиїх батьків я син, та я був готовий відстоювати свою позицію.
— 90-ті роки стали переломними для всіх українців, а для вас — особливо.
— Демократичні рухи застали мене не в Україні. Все почалося з того, що я прибув до Лейпцигу працювати в університеті. Саме там уперше взяв участь у демонстрації й разом з німцями розбирав Берлінську стіну. До речі, досі зберігаю її шматок як сувенір. Та у Німеччині разом із піднесенням в мене виникло й інше почуття — у власній країні поки що все по-іншому. Але незабаром зміни настали і в нас.
— У контексті життя країни постає питання: чи не вважаєте свою боротьбу 90-х марною, адже багато здобутків тих років ми не зуміли зберегти, наприклад, національну єдність, оптимізм?
— За сталінщини Україна втратила дуже багато інтелігенції, тому новим поколінням на генетичному рівні не передалися ті цінності, за якими може жити і розвиватися держава. У 1990-ті ми зібрали всі свої сили і таки зуміли вибухнути як нація, та цього, звісно, недостатньо для існування країни. Тепер у партійних лідерах — люди пересічні, які відстоюють власні економічні інтереси. Ці особи не є духовними поводирями нації — ось у цьому проблема.
— Якщо говорити про Ваш внесок у розвиток Української держави, не можна оминути Вашої участі у написанні Конституції.
— Із формулюванням 10 статті допоміг покійний Вадим Гетьман. Ця стаття — одна з моїх гордостей не тільки періоду перебування у Верховній Раді, а й загалом. Її проект від 26 червня висить у мене в рамці на стіні. Текст так виписаний, що наші недруги не мають за що причепитися і реалізувати свою мрію про двомовність. Я проаналізував 120 конституцій світу і переконався, що в жодній країні двомовності не існує. На папері — так, а насправді домінує одна мова. Коли в нас порушують мовне питання, всі забувають згадати постулат Гаазької конвенції про реґіональні мови. У документі йдеться про те, що всі національні меншини повинні знати і послуговуватися державною мовою.
— Окрім здобутків у громадському житті, Ви маєте аж три здобутки, якими, мабуть, найбільше пишається кожна людина. Це Ваші діти — двоє синів і донька.
— Виховуючи власних дітей, ми з дружиною намагалися підтримувати ті традиції, у яких виховували нас самих. Діти знають з десяток колядок, особливо важливе для нас святкування Різдва та Великодня.
— Окрім дотримання сімейних традицій, Ви долучали дітей до важливих державних справ. Наприклад, якось під час екологічних замірів води у подорож Дністром узяли своїх синів.
— Тоді ми і справді не просто мандрували, а робили екологічні заміри. Саме у той час активно діяв зелений рух Буковини. Старшому Андрієві тоді було 14, молодшому Максимові — 5 років. Тоді взяли з собою ще й Андрієвого друга та пливли на двох байдарках: я з Максимом — в одній, а Андрій з другом — в іншій. Уявіть мій переляк, коли в одному швидкоплинному місці байдарка старшого сина відстала настільки, що її навіть не було видно. Та вони нас наздогнали. Чую, хлопці випливають з-за повороту і співають українських пісень…
— Ви були у великій політиці, чи хотіли б бачити в ній своїх дітей?
— Почну з доньки. Вона займається наукою — філолог, тому навряд чи їй потрібна політика. Старший син — кандидат економічних наук, працює у банку, відмовився повертатися в управлінську справу. На противагу йому молодший (кандидат філософських наук) іде в політику, зараз працює в Інституті стратегічних досліджень, активно намагається брати участь у суспільному житті, дуже прогресивний. Думаю, за такими молодими людьми — майбутнє Української держави. І не тільки за Максимом, а й за Андрієм та Лесею, адже всі вони дуже наполегливо працюють й завжди намагаються досягати тільки найвищих результатів.
Спілкувалася Леся ВОРОНЮК,
м. Чернівці