ЯК ВРЯТУВАТИ ДУХОВНИЙ МАТЕРИК?

Прес-конференція “Врятовані скарби Чорнобильської Атлантиди”, що відбулася в Укрінформі, привернула увагу не лише журналістів, а й літераторів, громадських діячів. Адже видатна українська поетеса Ліна Костенко, директор Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Ростислав Омеляшко, відомий громадський діяч, кіносценарист, режисер фільму “Чорнобильський час” Леонід Мужук розповіли про Чорнобильську зону не лише як про територію, вражену високими дозами радіації, а про край дивовижної природи, визначних пам’яток архітектури, талановитих і добрих людей. Як воскресити для активного життя тисячі гектарів землі, як викорінити у психології керівництва злочинну традицію замовчувати причини і наслідки катастроф? Що необхідно зробити, щоб зберегти культурно-мистецьку спадщину цього загубленого краю, створити музей Чорнобильської зони? Саме ці та інші животрепетні теми було порушено під час прес-конференції, на якій побували працівники нашої газети.

ЇЇ ГОЛОСОМ ПРОМОВЛЯЄ СОВІСТЬ

Євген БУКЕТТарас Шевченко став пророком України в ХІХ столітті. Колись я замислювався: хто з письменників, які народилися і виросли в столітті ХХ, залишиться в Україні назавжди? Роздуми зрештою зупинилися на величній постаті. Її ім’я — Ліна Костенко.

Бувають дні, заради яких варто бути журналістом, навіть якщо іноді на три місяці затримують заробітну плату. В ці дні завдяки роботі зустрічаєш людей, що уособлюють країну, в якій живеш, і яку, незважаючи ні на що, так палко любиш. У такі дні переосмислюєш погляди на деякі, здавалося, давно зрозумілі істини. 23 квітня “Укрінформ” подарував другу в моєму житті зустріч із Ліною Костенко.23 роки тому українську землю чорною тінню накрила полинова зірка. Чорнобильська катастрофа зламала і продовжує нищити мільйони людських душ. Без сумніву, тінь цієї зірки супроводжуватиме наших нащадків ще не одну сотню років. Це розуміють усі — окрім тих, кому передусім слід це розуміти, — українським владцям. Доводиться щороку в переддень сумних роковин нагадувати про найближчу до нас у часі трагедію українського народу, про її наслідки. Саме заради цього Ліна Костенко з’явилася перед журналістами в переповненій залі інформаційного агентства.Мальовниче Українське Полісся 26 квітня 1986 року через людську необачність перетворилося на зелену пустелю. Тисячі гектарів землі з містами, селами й автошляхами спорожніли й опинилися в кільці колючого дроту, за потрійним кордоном міліції. Зона. Туди приїздять на екскурсії іноземці, звідти вже два десятки років нелегально вивозять деревину і металобрухт, там переховуються злочинці. Щороку в Зоні людно лише в поминальний тиждень, а в інші дні поодинокі мешканці відселених сіл, які колись не змогли жити в чужому середовищі й повернулися в рідні домівки, існують поза межами цивілізації. Тому й радіють вони щоразу, коли до них у гості завітає чергова етнографічна експедиція. Ліна Костенко багато років поспіль працює в таких експедиціях і знає всі спорожнілі поліські села та їхніх нинішніх мешканців.Усіх цікавлять питання: чому мовчить Ліна Костенко? Чому рідко з’являється на публіці? Чому не видає щороку нові книжки? Ліна Василівна тактовно ухиляється від відповідей. За часів тоталітарного режиму краще було мовчати, ніж говорити. А нині, коли народ і влада існують у паралельних світах, коли літературне мистецтво перетворилося на “укрсучліт” з яскравим наголосом на “суч”, коли всі забули, що є така земля, де Україна вже вмерла… Чи є сенс говорити, писати, друкуватися? Це питання зрештою поставила присутнім і собі Ліна Костенко. Гадаю, що незабаром матимемо відповідь на нього. Адже Ліна Василівна зауважила: “мабуть, уже пора”. Думаю, що її почули і зрозуміли всі присутні в “Укрінформі”. Бо кожне її слово було влучним і мало глибокий підтекст. Ніхто з народжених і визнаних у ХХ столітті й живущих нині не може зрівнятися з Ліною Костенко. Принаймні мені так здається…

ЗБЕРІГАТИ ГІДНІСТЬ СВОЄЇ ПРОФЕСІЇ

Надія КИР’ЯНДобре пам’ятаю кінець квітня 1986 року. Сухе колюче повітря, чутки про вибух на реакторі, думки про найстрашніше. Вражає безвідповідальність влади на всіх рівнях: у той час, коли дітям не бажано було навіть виходити на вулицю, школярів Київщини посилали на сільгоспроботи — рвати редиску на полях, 1 травня проводили святкові демонстрації. А владоможці швиденько вивозили своїх дітей якнайдалі від Чорнобиля.На прес-конференції вразили документальні кадри з фільму Леоніда Мужука “Чорнобильський час”: виявляється, робітники, які проводили аварійні роботи після катастрофи, не мали навіть відповідного спецодягу, працювали в бавовняних робах, що свідчить про повну байдужість до людини навіть в екстремальних обставинах. Ліна Костенко розповіла про село Листвин, що в Зоні, в Овруцькому районі, де люди організувалися в громаду й вирішили “не пропасти”. Це село живе й розвивається. А поруч — мертві села.Не варто сподіватися на владу. Вразив приклад, який навів Ростислав Омеляшко, як він неодноразово звертався з проханням надати приміщення для музею. Добровільні історико-етнографічні експедиції, які проводилися з 1993 до 2008 року, дослідили й зібрали експонати в 350 населених пунктах Центрального Полісся (зокрема в 140 селах у Зоні відчуження та обов’язкового відселення). Десятки тисяч безцінних експонатів нині ніде розмістити.Але зрушити справу з місця не вдалося. “Я, наприклад, ініціюю звернення, йду до свого керівництва, пишу лист, — розповів Ростислав Омеляшко. — Мій начальник відділу в міністерстві візує цей лист, потім начальник управління, начальник департаменту, заступник міністра і міністр підписують. Іде лист, наприклад, до Президента. Президент дає доручення Кабміну, Кабмін — міністрові, той заступникові, далі начальникові управління, начальникові відділу, а начальник відділу дає мені доручення відповісти на мій лист. Це стара радянська система. Скільки вже було доручень і від Кабміну, і від Президента! Чим закінчується таке листування? Нічим! Приміщення для музею як не було, так і немає”.Ліна Костенко вважає, що єдина дієва сила в нашій державі — свідома частина журналістів. Помаранчева революція почалася з журналістської. Журналістська солідарність, бажання не писати неправду багато важить. “Журналісти — очі суспільства, яке спить, слух суспільства, яке не чує. Бажаю вам бути голосом суспільства і таким, щоб суспільство почуло і весь світ чув правду, — сказала Ліна Костенко. — Працюйте, зберігаючи гідність своєї професії, й тоді ви дуже багато чого врятуєте”.Отже, треба служити не господареві, який платить, а власній землі, людям. Врятуватися можемо лише разом. Нас розділяють — купують, залякують — і владарюють. Не піддаваймося!

НА ВІДСТАНІ ЗАБУТОГО ЧАСУ

Олена ШУЛЬГАПонад два десятиріччя минуло відтоді, як ми почули тривожне “Чорнобиль”, “радіація”, “період напіврозпаду”. Уже звикли жити з цим, часто забуваємо запитувати, чи не  із Зони, бува, чорниці продають бабусі. Забуваємо і про людей, які колись жили там, де тепер Зона. Повертаються вони туди раз на рік — “на гробки”, щоб вклонитися рідним могилам. І вже не впізнають місць, де стояли їхні хати. А була самобутня поліська культура — духовна і матеріальна. Її вже не повернути, можна лише відтворити її образ. Це ставить за мету Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф МНС України. Його узаконили лише 2001-го, через десять років після того, як у Зоні відчуження почали працювати історико-культурологічні експедиції з надією, що історія й культура, які загинули, воскреснуть у нашій пам’яті. Адже Зона — це цілий материк духовної культури: Чорнобиль уперше згадано у літописах ще 1193 року; це зникаючі говірки, устрій життя, календарні й родинні обряди, звичаї, традиції, матеріальні пам’ятки. Експедиція фіксує все, що можливо: інтер’єри, архітектуру, живе мовлення людей, які залишилися там, щоб відтворити культурно-історичну модель цієї території. Із 1993 року було організовано 35 історико-етнографічних експедицій і понад 70 спеціалізованих експедиційних виїздів. Майже в кожній експедиції брала участь Ліна Костенко. На прес-конференції “Врятовані скарби Чорнобильської Атлантиди” в “Укрінформі” вона без оптимізму говорила, що Зона — модель можливого майбутнього України. У Зоні люди живуть в умовах, в яких неможливо жити. Часто у них нема електрики, взимку воду п’ють із Прип’яті, бо їм не під силу її дістати з криниці. Наприклад, у селі Луб’янці жило 55 осіб, а залишилося шість. Люди спиваються, злочинці-заброди їх убивають у пошуках чогось цінного. Тож людей у Зоні дедалі менше. Зараз їх приблизно 250 осіб, у Шепеличах двоє. Треба дати цим людям гідно дожити на рідній землі. Після них тут ніхто не селитиметься, села підуть у землю — буде пуща, як на початку віків. Не називаймо цих людей самоселами — це корінний етнос, вони мають право на цю землю, бо народилися і зросли тут, на них трималася ця земля. Переселення поліщуків — це етноцид.Тепер Центрові захисту культурної спадщини від техногенних катастроф потрібне приміщення, щоб зберігати експонати. Зараз вони перебувають у Чорнобилі, в Іванкові, частково в Києві. Слід створити музей Чорнобильської Атлантиди. За словами Ростислава Омеляшка, керівника Центру, треба 3 000 квадратних метрів, щоб зберегти пам’ять про 27 тисяч квадратних кілометрів занапащеного краю. Обстежено і зібрано цінності у 350 населених пунктах Українського Полісся. Учасники експедицій знайшли методи дезактивації радіоактивних експонатів: вони застосовують механічні (щітки, пилососи, інше) і хімічні (щавелева кислота тощо) засоби. Музей-архів, на переконання Ростислава Андрійовича, повинен бути саме в Києві, адже тут пролягає межа між Поліссям і Лісостепом.А Чорнобиль димить… У втраченій землі, що не знає плуга, у пам’яті дітей, які ростуть відірваними від прабатьківщини на відстані забутого часу…

УОСОБЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ

Сергій КЛИМКОНа думку Сергія Кримського, національна ідея — насамперед вчинки та досягнення представників народу, вписані у загальноцивілізаційний розвиток людства: конкретна справа завжди важливіша за красиві слова. Тим цінніший приклад Ліни Костенко, майстрині “красного слова”, що відкладає творчі завдання і спрямовує зусилля на інколи рутинну польову роботу з порятунку культурної спадщини. Нерозуміння, а подекуди й опір чиновників, з яким щодня стикаються ентузіасти культурної справи, у випадку з науковим центром захисту культурної спадщини ще раз нагадують про проблему національної еліти, невідповідність уявлень про неї у влади та інтелігенції. Місце національної еліти — десь поміж державою та громадою, місце арбітражу, інстанції незаанґажованого судження, важливого для всієї країни. Відсутність такої інстанції суспільної совісті позбавляє громадян можливості усвідомлено і небайдужо діяти в національних інтересах у злагоді з державним апаратом.У такій ситуації залишається єдино правильний вихід — сподіватися на власні сили і власною працею надихати інших.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment