ПОВЕРНЕННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО СИМВОЛІЗМУ?

Дмитро ЧИСТЯКВ’ячеслав Гук. Сад Галатеї. — Сімферополь: “СМД”, 2008Роман В’ячеслава Гука “Сад Галатеї” — твір символістський, імпресіоністський, натуралістський, реалістичний, модерністський. А що, як перед нами справді інтелектуальне постмодерністське письмо, позначене міфологічним началом?Ім’я В’ячеслава Гука широко відоме у дуже вузьких колах — на презентації “Саду Галатеї” у Будинку письменників зібралося аж… із півдесятка шанувальників автора. Такі реалії: знакових книжок часто не помічають за браком промоції. В. Гук — самобутній письменник із Криму, член НСПУ, автор п’яти поетичних збірок і двох романів, один із яких — “Синдром дитячих спогадів” (К.: ВЦ “Просвіта”, 2008) — відзначено президентським грантом для молодих письменників. І хоч у нашому краї відзнаки здебільшого викликають іронічну посмішку, цього разу журі не помилилось…Сюжет твору “Сад Галатеї” нібито нескладний. Асар Янсон, за німецької окупації — колабораціоніст, згодом — викладач німецької в ризькій гімназії, внаслідок самогубства давньої подруги й сусідки по будинку для людей похилого віку Марти Юхансон і доведений до розпачу тиском доглядальниці, сестри Ірми, підпалює будинок й опиняється у в’язниці. Композиційно роман складають діалоги-допити ув’язненого, описи в’язниці, а найбільше — спогади героя з дитинства до старості, воєнне страхіття, і зрештою “пекельна пора” (не в стилі Артюра Рембо) — літо, проведене з Мартою на фермі, чи пак у Саді, неподалік Риги.Дивує природа конфлікту. Історія про Асара, “зайву людину”, позначену воєнними травмами, за якими — огида до світу людей і продовження роду, неспромога духовного і потяг до чуттєвого кохання зближує автора з ідейними пошуками письменників і філософів-екзистенціалістів: у “Нудоті” Жана-Поля Сартра і мотивом кохання у “Сторонньому” Альбера Камю.Тож Людина — живий мрець, виведений в образах гестапівців, сліпець (недарма в тексті згадано “Сліпі” Моріса Метерлінка), конформіст-філістер (сестра Ірма, Слідчий на початку роману), жертва (війни, суспільних забобонів, внутрішніх суперечностей), і лише подеколи — бунтар, спраглий свободи (Асар), природної гармонії (Марта, пастир Ансіс). “Класична” колізія психологічної драми в найкращих традиціях Ольги Кобилянської, Стефана Цвейга, Макса Фріша. Але разом із тим спостерігаємо документалізм, гідний майстрів натуралізму, сугестивність “пейзажу душі”, пошановану імпресіоністами, модерністські “потік свідомості” й трансцендентальну суб’єктивність (Е. Гуссерль). Така ряснота впливів свідчить про широку ерудованість автора, тяжіння до постмодерного синтезу з його інтелектуалізацією, неоміфом, численними інтертекстами, що заслуговують на “глибинне читання”.Спробуємо сформулювати сутність поетики “Саду Галатеї”. В основі твору — міфологічний символізм у найкращому варіанті європейської тенденції реміфологізації літератури. Мабуть, окрім сучасних авторів, не останню роль відіграють впливи “срібного віку”, зокрема проза Зінаїди Гіппіус, Дмитра Мережковського й Андрія Бєлого, філософія “волі до життя” Артура Шопенгауера й інтуїтивне пізнання Анрі Бергсона. Читаючи “Сад Галатеї”, ще раз переконуєшся в передбачливості спостережень Ролана Варта про вічність символічної енергії тексту в процесі породження означуваного.Саме синкретичне бачення проблем на різних рівнях узагальнення ставить під сумнів і водночас зрівнює в правах різноманітні ідейні засади мистецьких течій, життєвих філософій, знімає етичні установки. Символіка твору навіює розчинення мікрокосму в макрокосмі й навпаки — завдяки переходу в час сакральний, час Саду (Едему, Саду Земного й Небесного, центру Космосу в Людині й Центру Всесвіту). Однак Людина випала з цього Золотого Віку, вона не може дорівнятись до одухотвореної природи, її Дух — Птах, змушений довіку битися в клітці Тіла (як не згадати “Дорогу і ластівку” Миколи Хвильового?), а гріхи апокаліптичного віку не дають їй осягнути саму себе і воскреснути.Людина — виліплена за подобою Божою, як Галатея, що її виліпив кіпрський цар Пігмаліон, залишається красивою глиною, бо не спроможна на високий порив божественного, і в цьому — гіркий сарказм автора. Амбівалентне також поняття божественного — ніцшеанське “Бог умер!” (і показове самогубство пастиря Ансіса) і пантеїзм співіснують у творі. Божественне можна вбачати і в Асарі й Марті — як опозицію першостихій Вогню й Води через концепцію Гастона Башляра. Зрештою, квінтесенція символу (не алегорії!), який Плотін порівнював із єгипетським ієрогліфом, саме й передбачає “знаковість, наділену всією органічністю й невичерпною багатозначністю образу” (Сергій Аверінцев). А декодування — справа читача.Щоправда, в цій книжці для шанувальників “густої” інтелектуальної прози є й деякі вади. Роман написано з численними росіянізмами, синтаксис і фразеологічні звороти часто неукраїнські (хоч рясніє твір і знахідками), бракує редагування й коректури. Твір бажано перевидати у поважному видавництві, яке підійшло б до нього творчо. Слушним видається й зауваження про надмірну ретардацію, повтори, що не завжди стилістично виправдані. Але всі ці дуже суттєві вади компенсує майстерність у зображенні художніх деталей, що стають символами й архетипами; кінематографізм, який нагадує Інґмара Берґмана; стереоскопічність асоціативних рядів; музичність і ритмізація окремих уривків; перетікання звуку в колір, рух, запах поруч із колообігом матерії та символікою ідеального.Маємо справу з одним із найцікавіших інтелектуальних і чи з не одним із перших по-європейськи символічних романів в українській літературі, що відповідає найсучаснішим тенденціям міфологізації художнього.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment