Олексій НЕЖИВИЙ,м. ЛуганськХіба міг знати у далекі сорокові роки хлопчик Миколка, що його повсякденні дитячі радощі й скорботи не просто залишаться в пам’яті, а вже в зрілі літа повернуться словесними образами і розкажуть у віршах про забави, ігри, лічилки, колядки й щедрівки? Що то за радість була, коли Різдвяного вечора співуче проказував колядку, а за це мав не тільки яблука, а й справжній (магазинний) бублик! Але значно більшою була радість від того, що бачив повеселілі обличчя сусідів, бо того голодного 1947 року в їхньому селі Харківцях Пирятинського району на Полтавщині так рідко можна було зустріти усміхнені обличчя.Згадувалася рідна домівка і передусім пісні, які знав із дитинства, коли 1956 року довелося поїхати аж на Донбас і навчатися в Горлівському технічному училищі. Найбільше хотілося писати вірші, коли одяг солдатську форму. Місто Лубни за кілька десятків кілометрів від рідного села. Тільки ступиш за ворота військової частини — і вже тебе огортає рідна говірка. А ще солов’ї біля Сули, особливо на полігоні біля Хитців, усю ніч витьохкують, аж образи й рими сильнішими за військові команди стають.Не міг не звернути уваги на солдата, який жодної вільної хвилини не марнує: дістане книжку і читає, навіть здається, що військова форма на ньому зайва — такому б у клас до учнів чи в бібліотеку…Незабаром познайомилися, бо майже земляки. Миколу Сенчила в Горлівці на Донеччині призивали, а Василь Стус, виявилося, у Донецьку закінчив філологічний факультет педінституту, потім учителював кілька місяців на Кіровоградщині. Відтоді Микола не раз читав свої вірші. Прислухався до порад товариша, бо той не лише філолог, а й поет неабиякий, чутливий до слова. Незабаром їх перевели на нове місце служби, аж на Урал, де теж постійно спілкувалися, аж доки Василь Стус поїхав на офіцерські курси, щоб швидше звільнитися з осоружної служби. 1962 року знов зустрілися в Горлівському літературному об’єднанні.1972-го Микола Сенчило закінчив філологічний факультет теперішнього Донецького державного університету і хоч працював інженером, продовжував писати вірші. Ще з кінця 60-х друкувався в газетах “Кочегарка”, “Соціалістичний Донбас”, “Радянська Донеччина”, журналах “Донбас”, “Перець”. Здебільшого це були віршовані гумористичні й сатиричні усмішки, де висміювалися бездуховність, зажерливість, лінощі, зверхність, грубощі та інші моральні вади або ж просто комічні й повчальні ситуації, які нерідко виникають у житті дорослих і дітей.З 1979 року Микола мешкає в Луганську. Тут зміг видати чимало збірок гумористичних творів: “Хоч не хочеш — зарегочеш” (1996), “Сміх і гріх” (1997), “Трапилась оказія” (2000), “Гостре око” (2005), “Остючки” (2007), а також поетичних книжечок для дітей “Обіцяли їжачка, принесли колючку” (1996), “Загадки” (1997), “Добрик” (1999), “Святкові дзвони” (2002), “Краса — на волі!” (2006) і збірку ліричних поезій “Струни серця” (2004), мемуарний нарис “Рідна сторона” (2007).Особливо дорогі Миколі Сенчилу спогади про Василя Стуса — “Стусова доля” (1998), “Незабутній син України” (2002). Там умістив і вірші-присвяти. Часто Микола Сенчило приходить на уроки в школи Луганська, виступає в Українсько-канадському культурному центрі “Відродження” Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка, адже він багато років член Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, а з 2004-го — член Національної спілки письменників України. А ще читає свої сатиричні “остючки та колючки” про тих можновладців і начальників, хто мову рідну й простих людей зневажає, а найбільше любить гроші й розкоші. Дістається й тим, хто тільки патякає про любов до народу, а думає, як у кишеню покласти якнайбільше. Для дошкульності й байку віршовану складе, як, наприклад, про Барана, який чомусь не тільки бекає, а й мекає, бо, мабуть, двомовний…Ось так влучно, дошкульно й злободенно пише полтавець із Луганська Микола Сенчило, який завжди залишається українцем, і відзначивши день свого сімдесятиліття, має найдорожче — невтрачене бажання творчості, повагу друзів і читачів.
