Петро АНТОНЕНКОНаціональна спілка журналістів України своє 50-річчя, яке припало на кінець квітня, відзначила по-діловому, провівши конференцію “Українська журналістика: пошук відповідей на виклики часу”. Принагідно варто сказати добре слово про саму Спілку, яка на чолі з діяльним Ігорем Лубченком чимало робить, щоб відповісти на непрості для наших медіа виклики часу. Досить згадати про юридичний захист колег, нелегкі битви з монополістами, які обсіли нашу пресу, поштовим відомством і поліграфічними підприємствами. Чи підготовлений Спілкою кілька років тому проект закону про роздержавлення преси, до якого невідомо коли дійде черга в парламенті. Загалом же потуг лише цієї громадської організації вочевидь недостатньо, щоб створити справді національний, демократичний медіапростір. Про це й говорили учасники конференції — журналісти преси, радіо й телебачення з усіх реґіонів країни.
А виклики перед медіа справді важливі. Одні з основних — незахищеність національного інформаційного простору, що, безперечно, є прерогативою влади, а також руйнація суспільної моралі. В аморалізації суспільства звично звинувачують засоби масової інформації, хоч тут довго можна дискутувати довкола тез: “Які медіа, таке й суспільство” або “Яке суспільство, такі й медіа”. Як, приміром, слід оцінювати тотальну політизацію (не хочеться вживати терміна “повіїзація”) преси? Це коли політична сила А закуповує в газеті півсторінки й розказує, яка погана політична сила Б. Водночас Б, теж закупивши півшпальти, розказує таке саме про А. Коли ж зважити, що у нас є ще сили Є, та Ц, ще Н і Л, КПРС (можете розшифровувати це як Компартія, Партія реґіонів, Соцпартія), то наш читач, слухач і глядач, він же виборець просто заморочений усім цим. І виникають запитання: а як самі медіа, журналісти, як із журналістською етикою, кодексом честі?
Політикум не обминув увагою і саму конференцію. Серед доповідачів — народний депутат України Андрій Шевченко. Відомий журналіст, у попередній каденції — голова, а нині — заступник голови парламентського комітету з питань свободи слова та інформації, пан Андрій нещодавно вніс до Верховної Ради проект закону про суспільне мовлення. Про таке суспільне радіо і телебачення, яке не було б ані державним, ані партійним чи кланово-приватним, у нас дискутують уже не перший рік. Таке мовлення, яким розпоряджаються самі слухачі й глядачі, я бачив у Польщі. Але в нас зазвичай усе вміють якось “потрактувати”, тобто спотворити. Тож цей законопроект варто ретельно вивчити й обговорити самим журналістам і широкому загалу, бо деякі його положення дискусійні, приміром, про тотальне роздержавлення залишків державних медіа. Вигулькнув на конференції й сумнозвісний за публікаціями політик Микола Рудьковський. Наче у відповідь на численні негативні сюжети про нього, пан Микола постав як голова благодійного фонду власного імені. Що ж, благодійність для нашої злиденної преси не завадить, якщо, звісно, за неї не треба буде розплачуватися медіа-повіїзацією, вибачте, політизацією. Означився на заході й ще один політик, вже з надважкої категорії, якщо говорити про бізнес. Щоправда, не сам, а представництвом: журналістів пошанував найбагатший українець, як його прийнято вважати, депутат-реґіонал Ринат Ахметов. Представниця його благодійного фонду “Розвиток України” презентувала розкішний медіальний навчальний проект. Ідеться про так звану конвергентну журналістику. Групи здібних молодих журналістів коштом фонду проходитимуть річну програму з десяти тижневих семінарів, на яких колег вчитимуть працювати по-суперсучасному — на газети, радіо, телебачення й Інтернет-видання. Що ж, такі класні журналісти нам не завадять. І якщо фонд і політики не “гребтимуть під себе”, готуючи слухняних медіарабів, то таку ініціативу можна тільки вітати. Словом, поза увагою політиків журналістська братія не залишилася, як і без представництва державних структур, що мають стосунок до медіа. А самі колеги-журналісти бурхливо обговорювали передусім конкретні “виклики”, з якими стикаються щодня. Наприклад, один із колег розповів, як він відмовився писати те, що наказав господар газети, і гордо пішов із редакції. Він, мабуть, вважав цю ситуацію унікальною, хоч мало не кожен присутній у залі щодня постає перед дилемою: терпіти і мовчати чи гордо піти. А куди? З редакції чи навіть із журналістики загалом? Треті-четверті варіанти, окрім блукання поміж двох сосен, проглядалися мало. Наприклад те, як Незалежна медіапрофспілка намагається відстоювати права колег, зокрема й перед власниками приватних медіа, доводячи їм, що не лише журналіст без них, а й вони без нього не зможуть. Або такий шлях як створення справді незалежних ЗМІ, де власниками були б самі журналісти та їхні читачі. Звичайно, в пошуках відповіді на виклики часу, прогнозах, якою буде наша журналістика років через 10—15, про це теж ішлося. Може, ще мляво, недостатньо. Але життя змусить шукати шляхи до національного медіапростору, справжньої свободи слова. І шукати тут треба спільно — і журналістам, і суспільству. …Коли ведучий на конференції оголосив, що певні питання будуть детальніше обговорювати “на секційних заняттях, на панелі”, один із колег невесело пожартував: “Та ми, журналісти, давно й так на панелі”. Дотепно, але навіщо так песимістично?
