МІЖКУЛЬТУРНИЙ ДІАЛОГ ПІД АКОМПАНЕМЕНТ УКРАЇНОФОБІВ

Іван ЛИСИЙНещодавно у нашій столиці відбувся “Громадський діалог: Москва — Київ” за участю знаних російських інтелектуалів демократичної орієнтації. Підсумки розмови підводять до висновків. По-перше, коло публічних інтелектуалів в Україні дуже вузьке. І тим небагатьом ніяк не вдається формувати й оприявнювати національну ідентичність на ґрунті критики спільнотного історичного досвіду (такою була головна тема розмови). Одні роблять ставку на “територіальний патріотизм”. Інші лякають страшними наслідками посилення правого радикалізму. Треті застерігають від етнічних акцентів у справі української самоідентифікації. Четверті турбуються перспективами “української російськомовної культури”. І всім разом бракує масштабного стратегічного бачення проблеми. Натомість демонструють млявість думки й розмитість позиції. Російські співрозмовники наших інтелектуалів мали вигляд зацікавленіших, активніших, критичніших і навіть глибших.По-друге, визначальною у справі самопізнання спільноти та її самоототожнення є культура. Водночас вона — царина становлення діалогічних взаємин між українцями й росіянами. Поки що цей діалог епізодичний і напівприватний, не піднімається до рівня громадянського суспільства.Ця обставина увиразнюється в царині міжлітературних контактів. З одного боку, спостерігаємо тут чимало втішних моментів. Російські письменники разом із представниками європейських літератур долучаються до імпрез, що проходять під час книжкових ярмарків в Україні. В українських перекладах виходять твори російських літераторів, особливо поетів, які беруть участь у поетичних фестивалях в Україні, зокрема у фестивалі “Київський лавр”, та в турнірах поетів на кшталт “Великого слему “Львів — Москва” 2007 року.З цими та подібними акціями наш читач ознайомлений. А ось про репрезентацію сучасної української літератури в Росії, принаймні про значущі події останніх років, варто розповісти детальніше. Українських літераторів, здебільшого молодших, перекладають і видають у Москві й Санкт-Петербурзі. Це не лише журнальні публікації, а й антологічні й авторські книжкові видання. Наприклад, книжка М. Матіос “Нація” у московському видавництві “Братонеж” (2007 р.); до неї увійшли “Солодка Даруся” і фраґменти “Нації”. Чи не найбільше перекладають і видають С. Жадана; за останні роки опубліковано в Росії його “Історія культури ХХ сторіччя”, “Депеш Мод”, “Anarchy in the UKR” та інші книжки. Перекладачка Анна Бражкіна характеризує Жадана як “зірку нової української літератури, її Бодлера, Дада, Че Гевару, Тарантіно, Кустуріцу, Буковскі та Козлова”(“Русский Журнал” від 7 червня 2008 р.).Ще щедріше українська поезія і — меншою мірою — проза представлені в журнальних публікаціях, навіть якщо гортати тільки провідні російські літературно-мистецькі часописи. “Новый мир” друкує переклади оповідань С. Жадана “Власник кращого клубу для геїв”(2007, № 10) і “Паспорт моряка” (2009, № 2), а також Т. Малярчук “Я і моя священна корова” (2008, № 12). “Дружба народов” подає Жаданове оповідання “Порно” (2007, № 12), три оповідання Є. Кононенко (2008, № 3), вірші Л. Талалая (2008, № 4), добірку поезій Л. Костенко, Н. Білоцерківець, Ю. Андруховича, а також вірші Л. Первомайського до сторіччя поета (2008, № 7). Журнал “Октябрь” опублікував із заголовком “Украинские колдуны” добірку поезій Б. І. Антонича, О. Лишеги, С. Жадана в перекладах А. Пустовгарова. Московський журнал “Знамя” у вересні 2008 року випустив майже українське число, приурочене до участі України в ХХІ Московській міжнародній книжковій виставці. Зазначимо також появу в “товстих” російських журналах рецензій і відгуків на видані в Росії переклади українських авторів та їхні твори, що вийшли в Україні. Наприклад, “Дружба народов” (2008, № 5) друкує розвідку Катерини Дайс із порівняльним аналізом творчості Ю. Андруховича і петербуржця Майка Науменка. У респектабельному ліберальному журналі “Новое литературное обозрение”(2008, № 90) читаємо рецензію Г. Крук на книжку Я. Грицака, присвячену молодому Франкові. Професор Російського гуманітарного університету, літературознавець і критик Дмитро Бак в останньому числі “Нового мира” за 2008 рік дуже прихильно відгукується про вже згадану перекладну книжку М. Матіос. Нерідко своєрідні російські акценти у загалом прихильних відгуках на книжки українських авторів дуже симптоматичні. У відгуку Урицького на “Депеш мод” Жадана рецензент, наче змагаючись із видавництвом у намаганні наблизити книжку до читача, наголошує: у прозі Жадана нема нічого специфічно українського, це проза великого денаціоналізованого (читай — зросійщеного) міста.“Товсті” російські журнали віднедавна ініціюють “круглі столи” і пропонують добірки матеріалів, присвячених культурному життю сучасної України й українському літературному процесові. Розповідь про це варто розпочати зі згадки про спеціальний випуск “В українських координатах” аналітичного журналу “Отечественные записки” (2007, № 1). Особливе місце у ньому посіли матеріали “круглого столу” з неоднозначною назвою “Як нам бути з Росією?”Українців тут репрезентували соціолог Є. Головаха, філософ       М. Попович, письменник і публіцист М. Рябчук, науковець і перекладач М. Стріха, культурний і громадський діяч Л. Танюк, журналіст А. Мокроусов. У числі вміщено статті українських істориків Н. Яковенко і Ю. Шаповала, релігієзнавця В. Єленського, політолога В. Кулика, в яких ішлося про сучасну Україну й українсько-російські відносини. Українські інтереси представляв статею про Голодомор професор   А. Граціозі (Італія). Росіяни у журналі представлені скромно. Це відомі в Україні автори Б. Дубін і Л. Гудков та редактор Н. Соколов. Їхні позиції можна кваліфікувати як толерантні.Цікаву добірку матеріалів “Європейський діалог: українська та російська словесність” пропонує читачам “Новое литературное обозрение” (2007, № 3). На противагу неприязно-ворожим настановам більшості російських ЗМІ щодо України і всього українського, про які говорить автор цього матеріалу, для ліберальних кіл Росії, на його думку, український досвід підтверджує можливість демократичного розвитку на постсоціалістичному просторі. Для редактора українська і російська літератури — два “рівноправні поля”, що формувалися в європейських контекстах. Але українська література у нього неоднорідна, навіть “федеративна”, бо включає “дві великі літератури” — українськомовну й російськомовну. Щоправда, більшість російських учасників міжкультурних діалогів не визнає “великості” російськомовного письменства в Україні. Вони відмовляються приєднувати це письменство до власне російського сучасного літературного процесу, як і надавати йому самодостатнього значення. Тож робимо висновок, що в Україні маємо справу не з двома українськими літературами, а з єдиною українською літературою і явищами російського письменства, які статусно не визначаться. Автори першої в обговорюваній добірці статті про харківський літературний феномен Р. Мельників та          Ю. Цаплін констатують: твори російськомовних харківських письменників “не сприймаються як елементи літератури російської”. Але й до української літератури вони їх не схильні зараховувати. Ідея двох українських літератур, що її активно просуває також А. Курков, спрямована на позбавлення української літератури її національно-культурної ідентичності, а “українському” надає лише територіальної семантики.Р. Мельників і Ю. Цаплін формулюють певну закономірність: з кожним посиленням імперії Харків стає дедалі менш українським. А будь-яке послаблення імперського тиску обертається черговим ренесансом української культури в Харкові.Критик А. Дмитрієв аналізує розвиток історичної свідомості у творчості С. Жадана. Він — разом із проектом О. Забужко — виокремлює Жаданів проект осмислення української культури як європейської.Наприкінці добірки — переклади віршів О. Романенка (Суми),      О. Коцарєва (Харків), В. Богуненка (Донбас). Перекладач Д. Кузьмін у передньому слові стверджує, що молоді українські поети значно більше ніж російські, інтегровані до загальноєвропейського літературного і культурного процесу, а в їхній поезії набагато більше громадянського звучання. Завершує Д. Кузьмін приємною для нас констатацією: “У нас по сусідству розвивається й росте здорова й повноцінна національна поетична школа”.У діалозі, оприлюдненому в журналі “Знамя” (2008, № 9), головною претензією українських літераторів до російських колег було те, що росіяни не читають українців. На це нарікали С. Жадан, який вдався до узагальнень (“у Росії українських авторів ніколи не читали”), О. Забужко (присоромила росіян, які приїжджають в Україну на літературні тусовки і не відчувають жодної незручності від того, що не читають нікого зі своїх українських візаві); чи не найбільше загострив проблему Є. Пашковський, ставлячи питання руба: “Хто з російських колег “принизився” до читання українською?”Російські учасники розмови спростовували ці закиди. Вони говорили про небувале піднесення сучасної української літератури, передусім поезії, її намагання вписатись у європейський контекст (поет М. Амєлін). Називали поетів молодшої генерації — від Махна до Кияновської. Колишній львів’янин, прозаїк і критик І. Клех спостеріг відносний успіх “Польових досліджень українського сексу” О. Забужко в Росії, а ось О. Лишегу вважає зіставним хіба що із Бродським у сучасній російській літературі.       Д. Бак навіть стверджував, що українська література нині в Росії “в моді”, а особистісні контакти літераторів пожвавилися. Звертаючись до визначальних прикмет української культури, цей науковець наголошував на її бароковості та європеїзмі, що “віками вростав у слов’янське смислове підґрунтя”. Отже, читають (чи принаймні знають) у Росії сучасних українських літераторів. Ба більше — багатьох із них оцінюють дуже високо. Трохи гірше з українською класикою: М. Амєлін взявся переглядати український літературний канон, ставлячи Франка вище за Шевченка, прирівняного за давньою російською шкалою до Кольцова з Нікітіним…І ще одна деталь: якщо росіянин Амєлін заявив, що йому соромно за сумнозвісний вірш Бродського “На независимость Украины”, то киянин І. Кручик (його статтю опубліковано в тому самому числі журналу) в аналізі вірша Бродського розставляє виправдальні акценти, наголошуючи ліризм поезії й чесність автора…На жаль, відтворені тут моменти партнерського міжкультурного діалогу — лише маленький острівець у морі зверхності, злоби й відвертої ворожості щодо українства загалом і до української культури зокрема. Мова навіть не про російські офіціози і безліч “жовтих” видань. Погортаємо бібліографічний розділ респектабельного суспільно-наукового журналу “Свободная мысль” (у попередньому житті — “Коммунист”), у редакційній раді якого не лише російські науковці з високими регаліями, а й західні гуманітарні знаменитості. Голова Російського історичного товариства професор П. Александров-Деркаченко за підтримки доцента О. Аурова докоряє сучасним українським історикам за їхнє природне намагання відтворити власну, українську історію своєї країни. Особливо обурює рецензентів те, що таку версію історії України викладено в російськомовних шкільних підручниках. Мовляв, як можна вважати українську історію рідною для російськомовних школярів України! І чому такі учні не звільняються від “обов’язкового залучення до державницької свідомості?” А ось як той самий тандем учених рецензентів, відгукуючись на видану 2008 року в Москві книжку “Симон Петлюра. Главный атаман в плену несбывшихся надежд”, ставить усе з ніг на голову. Вони стверджують, що людина, яка долучилася до націоналістичного міфу з його “звірячою суттю”, стає позбавленим родової пам’яті манкуртом. Тут стільки ж правди, як і в характеристиці видатного політичного діяча С. Петлюри як “містечкового українського фюрера”.П. Юр’єв рецензує книжку “славнозвісного” Ю. Лужкова та І. Тітова “Курильський синдром”, критикує антияпонське налаштування її авторів і тут же знічев’я переноситься до України, наполягаючи на тому, що не лише Севастополь — російське місто, а й Одеса, Миколаїв, Херсон, Харків і ще багато інших міст — російські. Словом, територіальні проблеми з Японією належить розв’язувати цивілізовано, а з Україною церемонитися не варто. З нею слід, мовляв, “по-братськи”, тобто по-лужковськи.Так намагається вибудовувати відносини з українцями тепер абсолютна більшість російських публічних мовців, зокрема й інтелектуалів, увінчаних науковими ступенями і званнями. Але є в Росії й справжні інтелігенти, як учасники недавнього київського “Громадського діалогу” на чолі з Ю. Афанасьєвим, як співрозмовники за описаними тут журнальними “круглими столами”, зрештою, як понад 60 москвичів-перекладачів з української. Тому є надія на плідність діалогу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment