КАЗКОВИЙ ДИВОСВІТ

Казки — невичерпна криниця народної мудрості й краси. Це мистецькі шедеври, які віками творив і вигранював народ на своїх історичних шляхах. Вони навчають творити добро, жити у злагоді із собою й довколишнім світом, боротися проти зла, прагнути удосконалити себе. Жанр казки, зосібна ж казки народної, житиме вічно, бо завжди будуть його вдячні читачі — діти.

Олена ШУЛЬГАДитина чекає від книжки дива, яке розкриє незвідані світи, збагатить не лише знаннями, а й враженнями, запам’ятається надовго. Тому ті, хто створює книжки для дітей, повинні бути неперевершеними митцями. Важливо змалку прищепити гарний смак, охоту до читання. Книжка для маленького читача має бути особлива.Саме така особлива книжка “Кримськотатарські народні казки та легенди”, яку упорядкував кримськотатарський письменник і перекладач Нузет Умеров. Переклав українською мовою Данило Кононенко, художнє оформлення Жаннети Присяжної. Вийшла книжка на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою “Українська книга” у спеціалізованому видавництві літератури мовами національних меншин України “Етнос”.  

Тексти подано кримськотатарською й українською мовами. До видання увійшли казки різноманітної тематики: про природу, фантастичні, побутові, повчальні історії та притчі.  Вони знайомлять із давньою самобутньою культурою цього народу, збагачують знаннями про його побут, спосіб життя, традиції. Персонажі носять характерні кримськотатарські імена. Щоб полегшити сприйняття українськомовному читачеві, упорядники подають переклад деяких слів, наприклад: “Хан-заде” — буквально ханів син”. Книжка дає змогу порівнювати тексти кримськотатарською й українською мовою, тож читачі зможуть удосконалити знання обох мов. Книжка сприятиме глибокому зацікавленню загалу історією й культурою давнього  народу. Вона не просто цікава для читання, а й прислужиться у виховному й навчальному процесі, бо казка — джерело досвіду народу, здобутого багатьма поколіннями, краси думки і влучності слова.

РОЗУМНА ДІВЧИНА

Син хана вирішив оженитися і вирушив шукати собі наречену. Багато міст і сіл обійшов, у багатьох оселях побував. На своєму шляху він натрапив на невеличкий будиночок, біля якого поралася дівчина, збираючи хмиз. Хан-заде увійшов на подвір’я і зупинився перед дівчиною. Помітивши незваного гостя, юнка здивовано промовила: — Нехай Аллах захистить цей безвухий дім! — Хан-заде (хан-заде — буквально ханів син) здивувався, зачувши слова дівчини. Хіба можуть бути вуха в будинку? Він лише запитав, чи вдома батьки дівчини, на що та йому відповіла:— Батько пішов у поле землю перевертати, мати пішла з однієї робити дві. Та і я не сиджу склавши руки — готую страву, в якій п’ятеро опадають на дно, а п’ятеро зверху плавають.Нічогісінько не зрозумів хан-заде і, попрощавшися з дівчиною, пішов собі далі. Йшов він, ішов і зустрів на березі озера старого чоловіка, який орав своє поле. Старий зупинив коня, залишив плуг, підійшов до подорожнього, привітався і запитав, що привело юнака в їхнє село. Хан-заде сказав старому, що шукає собі наречену, розповів про сільську дівчину, про її дивну мову. Старий усміхнувся, похитав головою:— Ой, синку, зміст мовленого дівчиною дуже простий! Вона вирішила тебе випробувати, наскільки ти кмітливий. А ти вуха розвісив… Зміст її слів простий: дім без вух — це дім без собаки. Був би в дворі собака, ти б не зміг увійти тихцем. Землю перевертати — це значить орати її. Глянь, який слід за моїм плугом. Залишилась перевернута скиба. Про матір вона сказала так тому, що в них повинна отелитися корова, і мати пішла в хлів приймати в неї телятко. Була одна корова — стало дві. Ну а щодо страви, то дівчина варила квасолевий суп. А з квасолі, як відомо, половина під час варіння осідає на дно, а друга половина спливає наверх. Ось тобі вся хитрість…Хан-заде вирішив припинити пошуки нареченої й повернувся до свого палацу. І чим більше він думав про дівчину, тим більше вона подобалася йому. Одного разу він покликав до себе найрозумнішого візира і запитав:— Що сталося з шістьма? — Візир дуже здивувався. Йому навіть здалося, що хан-заде не зовсім при своєму розумі після тривалої мандрівки:— Хто ці шестеро? Як їх звати?— Але ж ви вважаєтесь найрозумнішим візиром у ханстві!— усміхнувся хан-заде.— Найрозумнішим і найкмітливішим. Якщо ви не можете здогадатися, хто ці шестеро, поїдьте в невеличке село на самісінькому краю нашого ханства, там у маленькій хатинці живе красива дівчина, от і запитайте у неї. А заодно дізнайтесь, як її звати.Спантеличений візир, не зволікаючи, вирушив у дорогу. Минув день, другий… На третій день він дістався того села, куди дорога пролягала повз озеро, на березі якого старий орав своє поле. Помітив візир старого та й вирішив розпочати з нього:— Доброго дня, чоловіче! Бог тобі в поміч. Що ж це ти зробив із шістьма?Старий навіть не здивувався. Зупинив коня, відповів на привітання і ось що додав:— Шістьох тягнув-тягнув, але до дванадцяти розтягнути не зміг. Схили гір потом покрились, низини туман заслав, млин молоти перестав. Дуже кепсько мені стало…Довго розмірковував візир над змістом цих слів, але так і не докопався до суті. От і змушений був попросити старого пояснити, що означають ці слова. Старий розсміявся, похитав головою:— До чого ж ти, виявляється, безголовий! Такої дурниці не зрозумів. Тут нещодавно приїжджав один, такий самий дурний, як і ти…Візир зрозумів, що старий каже про хана-заде. Зрозумів і зрадів: “Ну, стривай, хан-заде! Я покажу тобі, як знущатися зі старого візира”.— Поясни мені, чоловіче, зміст мовлених тобою слів, і я за кожне з них дам тобі по п’ять золотих!Старий узяв із рук візира гаманець із золотом, додавши:— Звичайно, розум, куплений за золото, це ще не розум, але замислитися змусить. Шестеро, про яких ти запитуєш,— це шість місяців. Шість місяців я працював, а плодів моєї праці на дванадцять місяців не вистачило. Старий я став: мої сиві скроні покрив піт, очі туман почав застилати. Мій млин — поріділі зуби — з твердою їжею не справляється, тому й сил малувато. Кепсько мені стало…Подивувався візир розуму старого орача. Спитав у нього:— Скажи мені, чоловіче, а чи не проїжджав тут нещодавно молодий хан-заде?— Проїжджав. Він із дочкою моєю Тесліє один раз порозмовляв, і йому цього вистачило. Довелося мені навчати молодого хана-заде розуму…Повернувся візир у палац, а хан-заде й запитує його, чи дізнався він, як звати найрозумнішу дівчину в селі.— Дізнався,— відповів візир. — Звати її Тесліє.— А хто батько її?— Батько її — той старий орач, котрий навчав вас розуму,— відповідає візир.Почервонів хан-заде, ухопився за руків’я кинджала та вчасно втримався й, отямившись, сказав:— Візьми необхідні подарунки і завтра ж їдь у село до старого. Скажи йому, що я хочу оженитися на його дочці, хочу ощасливити її, зробити її господинею, окрасою нашого палацу.Наступного дня візир поїхав сватати дочку старого орача. Минув день, другий… На третій день дістався він села, заїхав у двір, поклав біля ніг здивованого старого багаті подарунки і сказав:— Хан-заде вирішив ощасливити тебе і твою сім’ю. Він хоче, щоб ти став його тестем…Старий здивовано похитав головою, задумався. І ось що відповів візиру:— Запитаймо в дочки. Як вона вирішить, так і буде. Покликав старий дочку. Вийшла дівчина з хати, поклонилася батькові, поклонилася гостеві. Візир, вражений її красою і поставою, сказав:— Нещодавно у вас в гостях побував молодий хан-заде. Відтоді він втратив розум і спокій… Він шле вам багаті подарунки і хоче ощасливити вас…Дівчина поклонилася батькові й мовила:— Батьку, від повного до порожнього я не піду. Від порожнього до повного полечу птахою! — сказала і пішла в хату.Спантеличений візир запитав у старого:— Що сказала твоя дочка? Вона погодилась вийти заміж за ханського сина?Старий почав пояснювати візиру:— Вона сказала, що від повного до порожнього не піде. Не піде до того, в кого повно багатства, а розуму не вистачає. Коли б він був бідний та розумний, сама б до нього птахою полетіла…Нічого не відповів візир старому. Скочив на коня і помчав геть. Йому дуже хотілося швидше побачити вираз обличчя молодого хана-заде після того, як перекаже йому слова найрозумнішої, найвродливішої дівчини в селі.

КОЛОБОК

Колись дуже давно жили в степу чоловік і жінка. Їхні сини випасали отари овець, корів, верблюдів. Невістки доїли тварин, а з молока виготовляли кумис, бринзу, масло та інші продукти. Чоловік вичинював шкури і шив з них теплі кожухи, шапки, чоботи і черевики. Дружина з онуками збирала в степу кізяки і ліпила з них пласкі “коржі”, сушила їх на сонці, а потім складала на купи-піраміди.Останню піраміду жінка складала неподалік від оселі. На самісіньку вершину клала не плаский, а круглий кізяк, обвалявши його в залишках овечої вовни. І називався він не просто кізяк, а колобок. Кол — це рука, а бок — гній. Колобок — круглий кізяк, виліплений із гною.Взимку, коли наставали холоди, худобу заганяли в кошари, а люди відсиджувалися в оселях, біля вогнища, в якому повільним синім полум’ям довго-довго горів кізяк, наповнюючи житло теплом і затишком.Для опалювання кізяк починали брати з найвіддаленіших куп і лише навесні розбирали останню, що стояла поруч з житлом. Наостанок спалювали колобок — і починалася справжня весна!Так трапилося, що того року на початку весни подули тривалі холодні поривчасті вітри. Ось і здуло з вершини пірамідки колобок. І покотився він за вітром по степу. Котився колобок, котився, а назустріч йому йде голодний Ведмідь. Зійшов Ведмідь з гір і в пошуках якого-небудь харчу побрів степом. Зупинив Ведмідь колобка, подумав, що це круглий сир по землі котиться. Зупинив та й каже:— Як добре, що ми з тобою зустрілися. Я вже стільки днів блукаю голодний. А що, коли я тебе з’їм?..Колобок відповідає:— Що ти, Ведмедю, я ж неїстівний… Це зверху я вкритий овечою вовною, а всередині я звичайнісінький кізяк. Якщо ти мене з’їси, отруїшся і залишаться твої діти без батька…Обнюхав Ведмідь колобка — не пахне від нього сиром. Отже, правду каже. Підштовхнув його лапою — і покотився колобок далі.Котиться колобок та й котиться, а назустріч йому голодна Вовчиця. Зупинила його та й запитує:— Куди ти так поспішаєш?— Туди, куди вітер підганяє,— відповідає колобок. А Вовчиця й каже:— Я вже котрий день голодна блукаю, а ти просто так, без діла степом котишся. Давай-но я тебе з’їм…Колобок їй відповідає:— Що ти надумала, Вовчице! Я ж неїстівний! Це зверху я покритий овечою вовною, а всередині не м’ясо, а кізяк. Я — кізяк! З’їси мене, отруїшся і залишаться твої діти без матері…Обнюхала Вовчиця колобка — не пахне від нього м’ясом. Підштовхнула лапою — і той покотився далі.Котиться колобок, котиться, а назустріч йому Лис. Зупинив він колобка, оглянув зусібіч та й каже:— Я тут вже котрий день голодний блукаю, а це в’ялене м’ясо степом котиться. Зараз я підкріплюся!А колобок йому відповідає: — Не їж мене! Неїстівний я! Я — звичайнісінький кізяк! — Нічого мені байки розповідати,— каже Лис,— невже я схожий на того, хто не може відрізнити м’ясо від кізяка!Сказав — і з’їв. З’їв, слину проковтнув і дивується: “Дивне якесь м’ясо… Сухе, несмачне…”Побіг Лис далі. Дорогою йому стало погано: почало нудити, нутро вивертає… Водички б попити, та жодного струмка довкола. Упав Лис, лежить, ледве дише. А в цей час над степом кружляв Орел. Помітив він з висоти Лиса, упав на нього каменем, підхопив і поніс до себе в гніздо, на вечерю молодим орлятам. Ось так не стало Лиса.Мабуть, недаремно в степу подейкують: “Не все, що котиться,— живе. Не все, що пахне,— їстівне”. 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment