МОВНА ПОЛІТИКА ЧИ «ПОЛІТИКА МОВИ»?

Коли нарешті Верховна Рада ухвалить два законопроекти про мову і Концепцію державної мовної політики України?

Петро АНТОНЕНКОКоли вранці перед пленарним засіданням Верховної Ради читаю вивішений у фойє проект порядку денного чергового засідання, стає сумно від того, який здрібнілий вигляд має законодавчий орган держави. На кожне звичайне засідання виносять по 30—40 питань, більшість із яких так і не встигають розглянути або в кращому разі розглядають не те що “пакетом”, а пачками. Якось у проекті порядку денного було питання “про поліпшення водопостачання” певного села. Безумовно, питна вода для того села — питання важливе, але невже нікому було порушити цю проблему на рівні району, області, численних відомств, щоб не вносити в парламент? Схоже, в нашому парламенті забагато “політиків дріб’язковості” й замало парламентарів з державницьким, а не хутірським мисленням. Не кажучи вже про те, що більшість навіть проголосованих законів — це насправді внесення змін до законів, породжених лобіюванням бізнес-кланів. Натомість майже нема законодавчої діяльності у розв’язанні проблем мови, культури, духовності. 

Скільки ще лежатимуть нерухомо давно подані у Верховну Раду народним депутатом, головою “Просвіти” Павлом Мовчаном два законопроекти про мову? Або поданий ним нещодавно законопроект “Про концепцію державної мовної політики України? Нещодавно депутат і лідер групи “За Україну” В’ячеслав Кириленко подав до Верховної Ради проект закону “Про національний культурний продукт”. Основа документа — державна підтримка продукції, створеної державною мовою національним виробником. Але можна не сумніватися, що й на цей законопроект чекає нелегка парламентська доля, про що заявив недавно сам його автор. Невідомо, коли ж ухвалять важливі закони про захист національного інформаційного простору, охорону наших духовних святинь. Схоже, всі ці питання, особливо мовне, вигулькують лише як об’єкт політичної полеміки в наших занадто численних виборчих кампаніях. Не кращі справи щодо мовної політики і в інших гілках влади. Багато можна вирішити на рівні Президента, уряду, якби було бажання і політична воля, чого бракує і варто повчитися у сусідніх держав. Росія, що так ратує за “багатомовність” у сусідніх з нею державах (читай — потурання там неприкритому зросійщенню), у себе вдома обстоює  саме одномовність, не дуже дбаючи про мовні права меншин. Досить сказати, що там майже нема українських шкіл, хоч російська влада вводить світову спільноту в оману, стверджуючи, начебто на такі школи нема суспільного попиту серед українців федерації. Якось в одному з польських міст мені показали українську школу. Оскільки це було в краї, здавна населеному українцями, то я наївно сподівався побачити навчальний заклад, де на кожному кроці лунатиме українська мова. Насправді ж виявилося, що всі предмети тут читають польською, — від математики до біології, а українською — лише українську мову і літературу. Така “українська школа” в цій безумовно демократичній європейській країні, членові Євросоюзу. В класах і коридорах лунала добірна державна польська мова з вуст і школярів, і вчителів, чимало з яких — українці. І це зрозуміло, пояснили мені, адже державний заклад вчить і виховує громадян цієї держави. Кілька промовистих фактів від ще однієї сусідки — Білорусі, за нашими міфами, начебто всуціль зденаціоналізованої країни. Нещодавно президент Олександр Лукашенко заборонив трансляцію в Білорусі російських кабельних телеканалів. Причиною назвав те, що навзаєм Білорусь “ніяк не представлена в медіапросторі Росії”. Президент Білорусі сказав: “А якщо й представлена, то президент — ідіот, і діти у нього ненормальні, шахраї й пройдисвіти”. Резюме було коротким і чітким: прикрити. Може, не надто демократично, але порівняймо з тим, як панькаються у нас із російськими медіа, що дедалі більше наповнюють Україну, натомість мляво нарощуючи нашу інформаційну присутність за кордоном, де не так просто почути українське слово і побачити нашу книжку.До речі,  Білорусь активно розвиває свій медіапростір.  На Чернігівщині можна слухати на хвилях FM перший канал Білоруського радіо. І коли лунає “Раніца з Нацианальним радіо Бєларусі”, мимоволі думаєш: сумнівно, щоб “Ранок з Національним радіо України” ми ось так просували за кордон. Зате у нас нещодавно, виступаючи на всеукраїнській конференції журналістів, представник Держкомтелерадіо України бідкався, що прекрасний за змістом радіоканал “Культура” “не дають” поставити на доступні для всіх реґіонів, для мільйонів слухачів хвилі. Хочеться запитати: хто не дає розширювати державне радіо на радіохвилях держави? У нас добре освоїли імітацію: український гурток видають за “український клас”, а клас — за “українську школу”, намагаються примітивно впровадити українізацію в різні сфери суспільного життя, зокрема в побут. Чого варті численні помилки у текстах на вивісках, у рекламі, в установах, громадському транспорті! Читаєш цю безграмотність і думаєш: краще б не починали. Адже це читають тисячі людей, яким прищеплюють отаку рідну мову. …У самісінькому центрі столиці на станції метро “Хрещатик” — реклама якихось пігулок від хропіння. І радісний напис: “Він уже не хропить”.Мабуть, жінка й рада, що її чоловік вже не хропе після  вживання пігулок. Але, схоже, як і раніше, “хропить” державна мовна політика, яка влаштовує політиканів від мови. А що ж влада? Усе ще “хропить”? 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment