ЙОСИП АБРАМ І ЙОЖКО КРАГЕЛЬ 

Нещодавно виповнилося 90 років Йожкові Краглю — словенцеві, ім’я якого тісно пов’язане з ім’ям його вчителя Йосипа Абрама, автора першого ґрунтовного перекладу поезій Тараса Шевченка словенською мовою, виданого у 1907—1908 рр. у двох томах белетристичної серії Католицької книгарні в Любляні. Йожко Крагель — власник-зберігач багатого письменницького архіву вчителя, автор кількох книжок і багатьох статей у періодичних виданнях про видатних словенців-патріотів С. Рутаря, В. Водопивця, І. Трінка. Вітаючи ювіляра з дев’яносторіччям, вміщуємо статтю В. Гримича про нього.

Вілль ГРИМИЧ,член-кореспондент Словенської академії наук і мистецтвДвоє словенців. Двоє католицьких священиків і словенських патріотів. Учитель і учень. Йосип Абрам — автор першого ґрунтовного словенського перекладу Шевченкового “Кобзаря”, виданого у 1907—1908 рр. у двох томах белетристичної серії “Католицької книгарні в Любляні”, супроводжуваного докладними розвідками з історії України, життєвого й творчого шляху Т. Шевченка, дійсний член Львівського товариства “Просвіта” з 1900 р. Йожко Крагель — письменник і вірний оберігач, тлумач і популяризатор учителевого й нашого (хоч де б він зберігався) скарбу — архіву Йосипа Абрама, що складається переважно з увічнених на папері наслідків його українсько- і шевченкознавчих захоплень, втілених у писане й друковане слово. А ще — дві унікальні у своїй самобутності й шляхетному альтруїзмі особистості, цікаві вже тим, що попри свідомо обрану долю священиків, вони чимало часу й енергії віддавали літературній творчості. Для їхніх краян у тому не було і немає нічого незвичного. Адже історія словенської словесності налічує, як свідчить один із сучасних лексиконів, 159 літераторів-священиків.Років із тридцять тому я вперше поєднав у своїй публікації ці два імені після того, як мені пощастило не тільки походити колишніми життєвими стежками Йосипа Абрама від міста і навіть будинку, в якому він народився, до місця його останнього спочинку, а навіть натрапити на його архів і “лорда-охоронця” того архіву, Йожка Крагля. 

Писати про Йосипа Абрама (у словенських джерелах його здебільшого називають лагідним ім’ям Йоже, яке, до речі, викарбувано і на його надмогильній плиті на люблянському цвинтарі Жале) мені вже доводилося. Хоч матеріалу для того, щоб повертатися до його постаті, ще більш ніж достатньо. А ось про Йожка Крагля, крім лаконічного опису обставин короткочасної зустрічі з ним, вміщеного в одній з моїх статей, на той час по гарячих слідах, не випадало. На це було принаймні дві причини: по-перше, бракувало конкретного матеріалу біографічного і творчого аспекту, що, як здавалося спочатку, нездоланною перешкодою бути не могло. Зате друга причина…Далебі, важко уявити, щоб у недобрі сімдесяті чи й у більшій частині вісімдесятих років я міг опублікувати розповідь про те, як під час своїх несанкціонованих мандрів Словенією познайомився і заприятелював із католицьким священиком. Одне це вже могло тоді стати перепоною для публікації та неабияким гріхом в очах компартійних і т. зв. компетентних органів. Що вже казати про те, що він, цей католицький священик, був засуджений свого часу югославським комуністичним режимом до смертної кари! “Через розстріл!”Написати щось обтічне, не маючи змоги сказати всю правду про людину, доля якої не могла мене не вразити? Про людину, що несподівано виринула з невідомості, як фантом незрадливої вірності словенському духові й своєму навчителю, а ще, як сумлінний оберігач невмирущого слова Тараса Шевченка, як продовжувач учителевих прагнень знайомити нові покоління словенців із феноменом України та її натхненного співця. Цілком зрозумілий у такому випадку максималізм переконував, що писати напівправду означало б зневажити мужність і незламність цієї чесної людини. Не вірилося, що можливості сказати все, як є, не буде ніколи. Та час минав, нічого не змінюючи… Згодом, через два десятки років, певні зміни настали, та гарячкова свіжість вражень притупилася, а на письмовому столі раз у раз опинялися інші, здавалося, невідкладні тексти…4 лютого ц. р. Йожкові Краглю виповнилося 90. Слушний привід для того, щоб бодай з великим запізненням усунути давній огріх і розповісти про цю неординарну людину, про її життєві шляхи й випробування, про її вірність і незламність.Народився він 1919-го в селі Модрейці поблизу Св. Люції (давніша назва містечка Мост-на-Сочі). Його шкільне дитинство припало на гнітючі для словенської мови й культури часи панування фашистського режиму в Італії, якій належало тоді Примор’я — частина нинішньої Словенії. Згідно з указом фашизованого італійського міністерства освіти від 1924 р., словенською мовою дозволено було користуватися тільки в перших трьох класах початкової школи і лише на уроках з вивчення Закону Божого. Запобігаючи можливим порушенням указу словенськими вчителями, їх просто депортували в південні райони Італії, а на їхнє місце привозили італійських учителів і вчительок, що не знали жодного словенського слова. Єдиним прихистком рідної мови у ті часи стала церква з її національно свідомими служителями. Одним із них був святолюційський жупник Йосип Абрам. А одним з багатьох десятків учнів різного віку, що мали його за взірець, мріяли бути схожими на нього, — Йожко Крагель… ЗУСТРІЧ І ЗНАЙОМСТВОНаше знайомство з Йожком Краглем сталося далекого осіннього дня 1971 р. Після того, як у видавництвах “Дніпро” і “Веселка” вийшли в моєму перекладі кілька книжок відомих словенських прозаїків Циріла Космача, Антона Інголича, Тоне Селішкара, я кілька разів одержував запрошення на семінари словенської мови, що збирали на філософському факультеті Люблянського університету науковців, письменників, перекладачів з багатьох країн. У вільний від лекцій та інших академічних заходів час керівництво семінару, окремі викладачі університету або письменники іноді пропонували “семінаристам” нетривалі автоподорожі для знайомства з країною.Того дня словенський письменник Антон Інголич, знаний в Україні з кількох візитів та трьох виданих українською мовою книжок, надумав показати мені Тренту — гірську долину дивовижної краси, в захопленні від якої з першого погляду був колись і Йосип Абрам, одним із псевдонімів якого поряд з “Козаком Байдою” був саме “Трентар”. Проте несподівано сонячне небо зранку затягли хмари, засіялася мжичка. Долати за таких умов гірські перевали Східних, або Юлійських, як їх називають у Словенії, Альп було б, на думку Інголича, небезпечно. І тут нараз мій провідник згадав, що колись я висловлював надію (швидше навіть тільки мрію) побачити місця, де жив і працював Йосип Абрам, пошукати його родичів або людей, з якими він спілкувався, а може, навіть знайти залишки його архіву. Зайве казати, з якою радістю і сподіванням пристав я на Інголичеву пропозицію.Так з обопільної згоди й почалась та незабутня подорож. А над- вечір наші цілоденні мандри з пошуковими пригодами й навіть кількахвилинними (бо не обіцяли вартої уваги інформації) знайомствами з непрямими родичами Йосипа Абрама успішно завершилися, і ми досягли мети подорожі. Важко було навіть повірити, що тут, на крайній межі Словенії, на самісінькому кордоні з Італією, ми потрапимо в атмосферу словенсько-українського, більш того, Шевченкового слова. А саме так воно і сталося у перші ж хвилини нашого перебування в невеличкому селищі Ліг. На подвір’ї парафіяльного будинку на нас чекав його господар, парох Йожко Крагель. Чекав, тримаючи в руках однотомник Шевченкових поезій, виданий 1902 р. у Львові. Виявляється, доки ми їхали до Ліга, попереду нас по телефонних дротах летіла інформація про наш візит і його мету. Її автором і виконавцем був один з наших сьогоднішніх новознайомців, Краглів колега по служінню Богові у Св. Люції Франц Говекар, до якого ми кілька годин тому завітали і від якого дістали інформацію про теперішнього власника розшукуваного нами архіву і його адресу…Щоб не випробовувати нашого терпіння, господар одразу запевнив, що ми не помилилися, рушаючи в дорогу: архів зберігся, він у цьому будинку і в нашому розпорядженні. Власне, у моєму, оскільки Антон Інголич мав неодмінно повернутися того вечора до Любляни, а я залишався тут на ніч. Найшвидше на безсонну ніч, бо саме стільки часу мав для першого знайомства зі знахідкою. А також для розмови з тим, хто оберігає той скарб і черпає з нього наснагу для своїх публікацій. АРХІВ Інголичеве авто зникло за поворотом, а Йожко Крагель як гостинний господар запропонував мені пообідати, від чого я чемно відмовився, пославшись на те, що зовсім недавно ми з Інголичем добряче попоїли в містечку Канал, де мусили зробити зупинку з технічних причин. Господареві не лишалося нічого, як запросити до свого кабінету, де він, не гаючи часу, заходився знайомити мене з тим, що півгодини тому могло здатися хіба що сном. Купа рукописів росла й росла переді мною на столі. Десятки, багато десятків аркушів різного формату, писаних чорнилом і олівцем, численні чернетки й чистовики перекладених поезій Шевченка, кожна у кількох варіантах, з новими й новими правками, що засвідчували дуже сумлінну перекладацьку працю; завершені статті й уривки з них, конспекти використаних українських джерел, бібліографічні нотатки, примітки, коментарі, передмови, післямови, і знов-таки в кількох варіантах. А ще листи… листи… листівки… Одне слово — багатюща творча лабораторія митця, відданого справі, що колись полонила його на багато років.Ґрунтовне знайомство з таким багатим архівом — звісно, справа не однієї ночі. Отож, аби наш вояж не минув марно, не обмежився самим спогляданням архівного скарбу, порадившись із господарем, я вирішив принаймні “інвентаризувати” побачене, тобто нехай кустарно, непрофесійно, але зафіксувати у зошитах головне: наявність, характерні риси і стан за можливістю всіх складових архіву. На це й пішла майже вся та незабутня ніч. Люб’язність і тактовність господаря, доброзичливий усміх, що не зникав з його обличчя, відчутне без слів бажання допомогти мені, якось полегшити справу не мали меж. Пам’ятаючи, що часу в нас (власне, в мене) небагато, ми свідомо обмежували спілкування тільки тим, що стосувалося архіву. Хоч бажання познайомитися ближче, погомоніти про життя, життєві колізії, інтереси, творчі задуми тощо нам не бракувало.Ближче до ранку стос паперів почав помітно танути, а тоді й зовсім зійшов нанівець. Йожко Крагель наполіг, щоб ми бодай півтори години якщо не поспали, то принаймні подрімали, адже йому, крім усього, доведеться ще підвезти мене до міста Гориці, звідки вже автобусом я подамся до Любляни. На тому й погодилися… ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ЗА ТЕРНИСТИХ ЧАСІВПрокинувшись, ми потрапили в приємний полон чогось такого духмяного, що віщувало неймовірну смакоту. Куховарка накрила стіл, а пан Йожко запросив її й мене до нього. Перше, ніж вдатися до сніданку, Йожко, начебто вибачаючись, і можливо, цікавлячись моєю реакцією, проказав:— Даруйте, ми спочатку помолимося. У нас так прийнято перед трапезою.— Помолімося, — мовив я, прочитав свій “Отче наш” і перехрестився не без надії, що це, окрім звичайної чемності гостя, може посприяти більшій відвертості у бодай короткій розмові, на яку, як мені здалося, і він сподівався. Я подякував Йожкові за гостинність, за допомогу з архівом, висловив задоволення з приводу нашого знайомства. Господар у відповідь сказав, що його теж врадував мій неочікуваний візит і увага до пам’яті його вчителя. Помалу ми увійшли у спокійне русло розмови про Абрамів архів, про Йожкові літературні заміри, про місце обраної ним сфери діяльності в суспільстві. Раптом співрозмовник збентежив мене несподіваною реплікою: — Я тільки не розумію, чому нас треба боятися? — Кого це “нас”? — перепитав я. — І хто боїться? — Ну, нас, тобто священиків. А бояться… Передовсім влада… Чиновники… Міський службовий люд… Окрім вірян, звісно… — Мабуть, це питання не до мене, — мовив я. — І не до Інголича, з яким я до вас приїхав. Адже ні він, ні я вас не боїмося. Хіба ви цього не помітили? Якби боялися, то, може, і не їхали б до вас. Або побачивши вас, повернулися б і поїхали геть?! Хоч таким боягузом я не хотів би бути. — А якщо я вам скажу, що 1948 року югославська влада… комуністична, засудила мене до смертної кари?! “Через розстріл!” Неочікуване зізнання приголомшило мене. Не самим фактом, а надто різким переходом від того, про що ми досі розмовляли. Не знаю, що саме підштовхнуло Йожка до цього одкровення. Але за віщо можна було вдатися до такої суворої кари стосовно мирного, інтелігентного сільського священика?! Утім, згадавши періодичні спалахи й перипетії перманентної війни совєтів з творчими, релігійними і навіть сільськими трудівниками на рідних українських теренах, я погамував свій емоційний спалах і більш-менш спокійно зреагував: — Сподіваюся, ви розповіли це не для того, щоб налякати мене? Я міг би вас теж утаємничити у таке, що відбувалося та ще й зараз відбувається в нас, зокрема, в Україні. Варто було б поговорити про все це. Спокійно, нікуди не кваплячись. Але доки на семінарі “наші” наглядачі не оголосили тривогу з приводу пропажі одного із семінаристів, нам, мабуть, варто поквапитися до Гориці. Час не жде… Часу для розмов і сповірянь у нас тоді й справді не було. Але згодом, коли політична ситуація у Словенії (як і в нас) потроху стала змінюватися на краще, у Йожка Крагля не тільки зміцнів намір розповісти про пережите, а й з’явилися можливості здійснити це. 1988 та 1989 рр. у тижневику “Druzina” (“Сім’я”) він опублікував окремі розділи, а 1990-го видав книжку-свідчення “Мої казні”, в якій докладно описав сфабрикований судовий процес над ним і вісім років ув’язнення. Тридцятирічного жупника із села Лівек звинуватили в тому, що після остаточного встановлення державного кордону між Словенією та Італією він залишився на словенському (!) боці, тоді як більшість священиків, переважно старшого віку, побоюючись репресій комуністичного режиму, емігрували до Італії, для чого треба було пройти буквально кілька кроків вулицею Нової Гориці, щоб опинитися у Старій Гориці, тобто на італійській території. За парадоксальною логікою інкримінаторів “злочину”, він залишився на батьківщині для того, щоб нелегально передавати на Захід державні таємниці, інформацію про антикомуністичні вихватки та декларації прихованих “ворогів народу” тощо. Керована комуністичною владою (на той час ще московського зразка) “гуманна” судова система, оголосивши на певному етапі амністію, замінила Краглеві смертний вирок на 20 років ув’язнення, проте внаслідок політичного саморуйнування сама стільки не протягла… А Йожко Крагель по восьми роках примусової праці повернувся до свого жупникування у селах і містечках словенського Примор’я, звідки й сам був родом. ТАРАС ШЕВЧЕНКО У ЖИТТІ Й СЛОВІ ЙОЖКА КРАГЛЯ Для того, щоб адаптуватися після в’язниці на новому місці, Йожко Крагель, спраглий звичної миротворної священницької служби з її добре знайомим, заспокійливим етикетом, багато часу не потребував. Щойно віднайдена душевна рівновага спонукала його до самозаглиблення, роздумів, які доконечно мали призвести й до непереборної потреби втілити його спонтанні медитації в літературний витвір. Тож незабаром, як і раніше, весь вільний час він волів віддавати омріяній літературній творчості, права на яку був позбавлений протягом в’язничних років. Отож, окрім книжки-свідчення, або книжки-документа, що, до речі, через кілька років вийшла другим виданням й була перекладена й видана в Італії та Хорватії, певні етапи свого життєвого шляху автор висвітлив у новостворених книжках: “Моя Толмінщина”, де йдеться про рідний край Крагля і його дитячі роки, і “Від полустанку до полустанку”, присвячена його душпастирській і просвітницькій діяльності. Ім’я Тараса Шевченка, вперше почуте Краглем у шкільні роки від улюбленого вчителя, який зазвичай згадував про долю великого українця у виховних розмовах з учнями, у проповідях-казаннях для парафіян, цитуючи уривки чи окремі рядки з поезій, не меркло в його пам’яті на всіх етапах життя. Тож не дивно, що і в літературній творчості, зокрема у пов’язничний час, прагнучи нагадати молоді, новим поколінням про складне минуле Словенії й України, він раз у раз, мало не в кожній публікації звертається до знакової постаті Тараса Шевченка.1997 року у видавництві “Branko” в Новій Гориці вийшов збірник творів Йосипа Абрама есеїстичного характеру “Моя Трента”, присвячених неповторній красі високогірної долини Тренти, де у селі з такою самою назвою протягом трьох років він справляв службу вікарія. Упорядкував книжку Йожко Крагель, розшукавши й відредагувавши десяток надзвичайно цікавих статей, спорядивши її ґрунтовною передмовою й примітками, а також кольоровими й чорно-білими фотографіями. Книжка ця схожа на славоспів Трентській долині, казковому світові довкола неї, а також її самобутній людності. Недаремно у примітках автор зазначає, що з Абрамових текстів “…віє слов’янський дух, ненависть до ворогів вітчизни, побажання, аби в кожного билося незрадливе словенське серце, щоб були ми тверді й несхитні, подібно до твердих, несхитних скель Триглава” — найвищої гірської вершини Словенії (2 865 м).Чимало місця у передмові Йожко Крагель присвятив Україні. Нагадавши, що саме у Тренті Йосип Абрам писав перші українознавчі розвідки “На могилі Тараса Шевченка” та “Словенці серед русинів”, опубліковані 1901-го (до 40-ої річниці з дня смерті поета) та 1902-го у часописі “Dom in svet” і підписані його улюбленим псевдонімом Козак Байда; що у Тренті було зроблено й перші кроки на шляху до перекладу “Кобзаря”, Йожко Крагель докладно знайомить читачів із характером цього видатного творчого досягнення в перекладацькій галузі, дарма що воно датується початком ХХ ст. Періодичні згадування про події такого масштабу закономірні й вкрай потрібні для того, щоб з огляду на їхню вагомість і важливість для двох народів, вони не губилися в хащах століть і продовжували служити подальшим генераціям.Наслідком плідної співпраці Йожка Крагля з видавництвом “Ognjisce” (м. Копер) стала поява його книжок-портретів видатних словенців і патріотів: композитора Вінка Водопивця, історика, географа й публіциста Симона Рутаря, а також Івана Трінка, церковного і просвітнього діяча, поета, прозаїка й невтомного борця за національні права венеційських (Італія) словенців. 2000 року в цьому видавництві в серії “Будівничі словенської батьківщини” вийшла друком книжка Йожка Крагля “Йосип Абрам — Трентар. До 125-річчя від дня народження”. Ретельно простудіювавши архівні матеріали свого вчителя, його книжкові й журнальні публікації, а також іншомовні, зокрема й українські джерела, Йожко Крагель створив виразний портрет словенського патріота, талановитого митця і нашого вірного друга, якого “любов до України й української пісні… супроводжувала протягом усього життя”. Нелегкою справою була б спроба зацитувати якісь особливо цікаві уривки з неї. Їх багато. І все-таки з одним із них гріх було б не ознайомити читачів, бо в ньому, як у дзеркалі, відбито все: і висока моральність, і добросердя, і людяність, і любов до України обох словенців — того, хто творив добро, і того, хто нагадує про це людям ще й тепер. Ідеться про маленьке гірське село Облоки, що стало місцем служби Йосипа Абрама під час Першої світової війни, де він з власної ініціативи рятував від голодної смерті його мешканців, серед яких опинилося ще й багато біженців та військовополонених. Рятував, надсилаючи листи до всіх усюд, а передовсім — до церковних, громадських і державних установ Відня — з проханням-вимогою надіслати бодай вагон кукурудзяного борошна чи ще чогось із харчів. Серед полонених австрійцями вояків, що їх завезли аж до цього глухого гірського закутка, він натрапив і на українців, яких одразу почав залучати до церковних богослужінь, а свої проповіді-казання, призначені їм, читав українською мовою. “Його слухали зі сльозами на очах, не ймучи віри, що так далеченно від їхньої батьківщини могла об’явитися людина, яка їх розуміла і втішала їхньою рідною мовою, — переповідає Йожко Крагель у книжці статтю Йосипа Абрама “Мазепинець”, яку 1917 року оприлюднив люблянський часопис “Dom in svet”.Українська і Шевченківська нота незмінно звучить також у статтях письменника Крагля в періодиці, його інтерв’ю журнaлістам, в яких так само, як і в книжках, він щоразу згадує й нашу першу зустріч у ті, тепер уже далекі часи. Зустріч, яка, безперечно, сприяла появі й моїх публікацій кінця 70-х—початку 80-х років минулого століття, оприлюднених у Словенії, і його книжок і публікацій у періодиці кінця 90-х—початку 2000-х років. І не лише публікацій… 17 березня 2000 р. у Штаньєлю, на будинку, де 1875 року народився Йосип Абрам, відбулось урочисте встановлення пам’ятної плити. На відкриття її патріоти Штаньєля запросили саме Йожка Крагля, хоч він не є їхнім краянином. Коли гість, відкриваючи пам’ятний знак, потяг на себе шнур, високо над його головою, поряд з державним прапором суверенної Словенії, відкрилася прикріплена до стіни плита. Напис на ній сповіщав: “Йоже Абрам. Священик, літератор, перекладач Шевченка і народний будитель”.Важко уявити свідомого українця, якому ці слова не зворушили б душу. Штаньєль! Мале містечко в глибині Словенії, навіть село, хоч і європейського штибу, в якому на початку 1960-х було лише 313 мешканців. І Шевченкове ім’я! Якою ж повинна бути наша гордість за сина нації, слава якого сягає таких меж, і якою повинна бути наша вдячність людям, братам по духу, що зробили все для звеличення українського генія перед своїм народом!Вітаючи нашого вірного і незламного друга Йожка Крагля з його славним дев’яностоліттям, свідомі вагомості його внеску в словенську україністику і Шевченкіану, від щирого серця зичимо йому доброго здоров’я, бадьорості й усього, чого тільки душа забажає.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment