БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС — НЕ ЄДИНА СКЛАДОВА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ

Які кроки здійснюють у  напрямі європеїзації української освіти? Чи конкурентоспроможна наша вища школа на світовій арені? Що означає бути вчителем сьогодні? Про це розмовляємо з директором Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти кандидатом біологічних наук Романом Шияном.

— Що означає для нас європейський вимір української освіти?— Уявімо таку систему координат: по горизонталі — ефективність і наявність вибору, по вертикалі — досконалість і рівність (справедливість). Це — система координат з чотирьох суспільних цінностей, автор її американець Серджовані. Він ілюструє її прикладами з історії розвитку освіти США. Моя  позиція така: ми опинились десь між ефективністю й досконалістю — як для суспільних потреб. Ефективність найлегше визначити. Це найкращий результат за найменших видатків. Ми мали унітарну систему освіти, а рівність можливостей — ілюзорна. Розрив між якістю освіти залежав від реґіону, місцевості, село це чи місто. “Європейський відрізок” української освіти ще надто малий. Але, що дуже важливо, — з’явився вибір. 

— Дмитро Дроздовський, який аналізував якісний склад тих, хто пройшов зовнішнє незалежне тестування 2008 року, стверджує, що низькі результати незалежного тестування (майже 44 % випускників шкіл знають  українську мову і літературу на трійку; трієчників з математики — 46 %) — “не провина дітей, а ґандж усієї системи освіти, в якій не плекають учителів-новаторів. Це і провина держави, яка не дбала і не дбає про вчителів”.— Слід говорити не лише про вчителів-новаторів, а й про середній рівень учительського загалу. У нас, звичайно, є чудові вчителі. Але важливий середній рівень. Щоб досягти належного рівня в освіті, а згодом  і в суспільстві, треба дбати про основну масу. А щодо новаторства, то ми вже мали змогу переконатися, що стиль і  методи новацій важко передаються іншим. Це була ілюзія — поширення досвіду новаторів. А в технологічній площині треба говорити про належну підготовку вчителів, їхній розвиток.— І все ж мусимо, хоч  як прикро, констатувати: держава про вчителя не дбає, як належить. Повернуся до згаданої статті. Автор стверджує: “Ще потужну двадцять років тому систему освіти, — коли українські вчені (зокрема, і математики) їхали у США, у країни Латинської Америки, і там здобували дипломи професорів за лічені роки, держави давали їм квартири і фінансували наукові проекти, — зруйновано. В Україні — пустка”. Ви погоджуєтеся з цим?— Уже нинішня молода генерація знаходить собі місце на Заході. Становище науки в Україні не дає змоги молодим науковцям працювати вдома. Троє моїх однокурсників працюють на Заході. І на дуже високому рівні. А з ними — і їхні аспіранти  з тих країн, де вони працюють, і наші також. Щороку хтось із них веде спецкурси на біологічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка, який  і я закінчив. Збираються студенти і викладачі, відбувається цікава і потрібна розмова. Це дає нашим студентам відчуття перспективи. Нещодавно був семінар на пошану Омеляна Гойди. І коли я почув виступ свого однокурсника, який отримав від Французької академії наук найвище наукове звання, пожалкував, що свого часу залишив біологію, що не займаюсь науковими дослідженнями. — “Європа насувалася на нас поступово, — читаємо в Леоніда Шульмана (Свобода. — 2007. — 17—23 липня). — І не найкращим боком. Мене пересмикнуло, коли всі вищі навчальні заклади почали йменуватися університетами”.— Мене  теж. Як каже професор Зарічний, університет — університетом, але мають бути галузеві інститути, бо ж університет — від слова “універсальний”. Це  ніби родова ознака. У нас впроваджується нині Болонська система. На жаль, у спрощеному вигляді, через “арифметику”. Захопилися підрахунками в контексті кредитно-модульної системи: нараховують бали і вважають, ніби вдалося перевести навчання в іншу “школу”, інший вимір. Цим переважно і вичерпується запровадження Болонської системи. А мало б бути справжнє залучення студентів до усвідомленої самостійної праці.Студенти наші повертаються із Заходу й мусять у своєму ВНЗ доскладати іспити з дисциплін, яких там не вивчали. Тобто у нас поки що належним чином не погоджено навчальні плани — відповідно до того, як  вимагає Болонська декларація. А навчатися нашим студентам там також непросто. Не звикли до такого підходу — повсякденної самостійної праці у бібліотеці. Але мусять працювати, бо ж іспити там скласти непросто.— Тепер про наше копіювання іншого нововведення: випускаємо, за західним зразком, бакалаврів, спеціалістів і магістрів. Багато хто вважає це шкідливим новаторством. Або принаймні не схвалює цієї тріади.— Тут є пастка. Доки був проміжний рівень — “спеціаліст”, то дуалізм “спеціаліст” — “магістр” давав змогу маневрувати. Спеціаліст — послідовна модель учителя. Бакалавр — це ніби “незакінчений” учитель. Така думка превалює. А як на Заході? Там  бакалаврат інший. І якщо в нашому розумінні другий бакалаврат — наче той самий кваліфікаційний рівень, ніби незакінчена вища освіта, то на Заході  це з  іншої предметної галузі.— Чи справедливо, що на магістра треба вдруге вступати до свого ВНЗ? Тим більш, що серед кандидатів на магістра — і випускники інших ВНЗ?— На мою думку, магістерські програми мали б стосуватися меншої кількості студентів. Досі було звично мати спеціаліста-учителя. Якщо реально подивитися на речі, цієї можливості тепер нема. Адже магістерські програми відкрито на державному рівні.— А чи достатньо сил у Вашому інституті?— Можливостей обласного інституту післядипломної освіти, річ ясна, ніколи не буде достатньо — в області 40 000 педагогів, а від 5 до 7 тисяч щороку підвищують кваліфікацію. Ми перейшли до кредитно-модульної системи. Постійно вчимося, і значна частина нашої діяльності наближена до місця праці вчителів. Працюють методичні об’єднання освітніх округів, учителі-консультанти.Чимало уваги приділяємо інформаційно-комунікативним технологіям. У районах працюють учителі, яких називаємо тренерами. Ідеться про вчителів  інформатики. На базі шкіл, де є обладнання, вчителі організовують 48-годинний курс для інших учителів. Укладаємо трудові угоди з педагогами про те, що вони надають послуги з підвищення кваліфікації для певної кількості колег.— В Україні нині функціонують 904 ВНЗ І—ІV рівнів акредитації. Чи є потреба в такій кількості?— Запитання риторичне. Зрозуміло, що ні… На мою думку, ми не втратили конкурентного потенціалу. Якщо поглянути на проблеми, які досліджують у країнах ЄС, то їхнє бачення з нашим  збігається. Проблеми у нас схожі. Закордонні колеги  також критично висловлюються про інформаційно-комунікативні технології в освіті. Можливо, це трохи інший рівень критичності. Наша проблема в тому, що ми відірвані від загальноєвропейського дискурсу. Якщо взяти перелік світових періодичних видань, з якими можуть ознайомитися наші освітяни, то  він дуже скромний. Таких видань одиниці. Коли я навчався в аспірантурі в Підмосков’ї, читав усе, що виходило у світі. Є альтернатива — Інтернет. Але у нас мало хто читає, та й то епізодично. Усі ми повинні добре розуміти освітянський контекст, бути в єдиному науковому полі.— Міністр Іван Вакарчук ініціює обмін викладачів і студентів з різних реґіонів. Як Ви ставитеся до такого нововведення?— Більш ніж позитивно. Ми понад десять років тому пробували це робити, але тоді міністерство вдалося мало не до рознарядки. Нині маємо контакти з Одесою, Луганськом, Донецьком. У мене є деякі доповнення щодо компетентнішого підходу у формуванні змісту освіти. Звичайно, дешевше, коли приїжджають викладачі…— Як запроваджується  профільне навчання?— На мою думку, школа не повинна бути надто спрофільовізованою, хоч профорієнтація потрібна. Адже школа — це загальноосвітній заклад. Тим більш, що нині в моді парадигма освіти протягом усього життя. Дуже часто трапляється, що людина з часом змінює професію. Ми ще мало працюємо над тим, щоб пропагувати освіту відповідно до здібностей конкретної особистості. Потрібно якомога ширше давати учням уявлення про світ професій. Але раннє орієнтування на професію малоефективне, як і бакалаврат у ВНЗ. Нині переходимо на 12-річне навчання. Намагались випередити ситуацію через підготовку навчально-методичного матеріалу, підручників, але щоразу з’являвся якийсь предмет (“Етика” в 5—6 класах, “Художня культура” в 9 класі). Нам бракує висококваліфікованих учителів з мистецтва і музики. Тут багато залежить від Києва. Міністерство освіти і науки повинно дати в цьому плані чіткі рамки. Треба виходити з досвіду шкіл нового типу.— Які проблеми Ви ще виокремили  б?— Є прогалини у підготовці вчителя. В інституті ми його доучуємо. Але з’являється  попит на нові спеціалізації. Наші амбіції зводяться до того, щоб за новими спеціалізаціями сформувати одну-дві групи. Самотужки цього не зробимо. Треба шукати партнерів — у Львівському національному університеті, Національній академії мистецтв, Університеті фізичної культури, щоб спільно ліцензувати нові навчальні програми. У межах країни має бути мобільність, Болонський процес — не єдина складова європейської освітньої політики. Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment