ПРО СТАН ОСВІТИ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ

ЧОМУ В РОСІЇ НЕМАЄ УКРАЇНСЬКИХ ШКІЛ?МЗС РФ стверджує, що “…незважаючи на велику чисельність українців… запити на заснування повноформатних шкіл… не надходять” і пояснює це близькістю східнослов’янських мов і культур, спільною історією (Київська Русь, Московська держава, Російська імперія, СРСР) і єдиною православною християнською вірою. Такий поверховий підхід не дає розуміння того, чому в Росії нема системи української освіти, які причини — об’єктивні й суб’єктивні. Про спільну історію. За час перебування в одній державі, крім позитивного досвіду взаємного культурного збагачення, добре відомого з курсу російської історії, були і вкрай негативні моменти — цілеспрямована імперська політика переслідування української мови, оголошення її лише “південним діалектом общєрусского язика”, що призводило до зросійщення українців, виникнення в них почуття меншовартості, несамоцінності; — брак у Росії українського інформаційного простору; — відсутність української церкви в Росії й неприкрита жорстка протидія її поширенню; — залежність гуманітарної політики російської влади щодо української діаспори Росії від сучасної політичної кон’юнктури; — несприйняття більшістю російської політичної еліти незалежності України, самостійності української нації й самодостатності української мови, що призводить до браку в Росії послідовної й системної національної політики. Заявляючи фактично про те, що українські школи в Росії непотрібні через близькість російської та української мов, культур, історичних шляхів і спільної віри, офіційний представник МЗС РФ А. Нестеренко надає українським чиновникам вагомий аргумент для українізації російськомовних шкіл: мовляв, у наших народів близькі культури і мови, загальна історія, ми у більшості сповідуємо православ’я. Тож навіщо потрібні російські школи в Україні? Претензії й заперечення представників російської громади в Україні тепер варто пред’являти чиновникові російського МЗС. Що стосується потреби в українській освіті в Росії, надамо слово активістам українських організацій.Людмила Найденко, заступник голови товариства “Вербиченька” (м. Нижньокамськ): “Потреба в українській освіті є, і велика. Інша річ, що навіть говорити про створення української освітньої установи важко. Великий вплив на освітню роботу має рівень відносин між Україною й Росією, від чого потерпають звичайні громадяни, які змушені вислуховувати на адресу України приниження, глузування. Саме з цієї причини люди  не зізнаються в належності до своєї нації, де вже говорити про прагнення до навчання”. Мирослава Філіппова (м. Томськ), голова комісії Об’єднання українців Росії з питань освіти: “Для національної освіти в Росії формально перешкод немає, але інформаційна війна російських ЗМІ проти України значно ускладнює проблему української освіти. Були випадки, коли вже після набору в клас із вивченням української мови батьки через безупинний негатив ЗМІ про Україну забирали дітей. Трапляються випадки відверто ворожого ставлення до України, а потім і до української мови”. Микола Сергієнко, голова Об’єднання українців Кубані (м. Краснодар): “Ось один із прикладів своєрідного, проте типового ставлення до української мови в Росії. У школі народного мистецтва в Краснодарі українську мову вивчають як “кубанськоє нарєчіє”, і ніяк не вдається виправити це становище. Інакше як приниженням української мови це не назвати”. (Впровадження крайовою владою терміна “кубанськоє нарєчіє” — продовження імперської політики щодо української мови як “нарєчія общєрусскаго”).У Росії немає програми розвитку освіти національних меншин, зокрема української. Із 1993 р. українські організації домагаються розробки й прийняття Федеральної державної програми розвитку української культури та освіти в Росії (резолюції чотирьох Конґресів українців Росії — 1993, 1997, 2002, 2005 рр.). Немає постійного діалогу федеральної й реґіональної влади й громадських організацій. У вертикалі російської влади численні реорганізації виконавчої влади призвели до зменшення ваги національного питання в практичній діяльності федеральних державних структур. Департамент міжнаціональних відносин Міністерства реґіонального розвитку, Консультативна рада з питань національно-культурних автономій при Міністерстві діють формально, не маючи важелів для розв’язання проблем національних меншин Російської Федерації.“ІНФОРМАЦІЯ” Й ІНФОРМАТОРИ Хотілося б довідатися, звідки МЗС РФ бере “інформацію” про українську освіту в Росії. У заяві МЗС РФ сказано: “Українська мова як предмет викладається з 1 до 11 класу в Санкт-Петербурзі в загальноосвітній школі № 479, у двох школах Воркути, у слов’янських гімназіях Мурманська й Пензи”. Михайло Волик, член правління української національно-культурної автономії Санкт-Петербурга: “У Санкт-Петербурзі немає шкіл з вивченням української мови як предмета”. Ольга Ніколаєва, завуч школи № 479 Санкт-Петербурга: “У нас української мови в програмі немає”. Микола Бейзак, голова товариства “Україна” (м. Воркута): “У Воркуті немає шкіл з викладанням української мови, нема недільних шкіл, факультативів української мови”. Наталя Литвиненко-Орлова, голова національно-культурної автономії українців Мурманської області (м. Мурманськ): “У Мурманську нема освітніх установ із вивченням української мови”. МЗС РФ: “Українська мова вивчається в ліцеї Нового Уренгоя, у містах Ханти-Мансійську, Уфі, Нижньокамську, Казані, Омську, Оренбурзі, Єкатеринбурзі, Владивостоку, Сиктивкарі, Сочі, Сургуті, Нижньовартовську, Тобольську, а також в Білгородській, Воронезькій та Самарській областях”. Владимир Халімончук, голова ради товариства “Українська родина” в Сургуті, координатор Об’єднання українців Росії в Ханти-Мансійському, Ямало-Ненецькому автономних округах, Тюменській області: “В реґіоні існують недільні школи в Сургуті й Тобольську без фінансової підтримки держави, на кошти батьків. У Новому Уренгої, Ноябрську, Нижньовартовську, Ханти-Мансійську української мови не вивчають. У Тюменському державному університеті української мови не вивчають”. Такі самі свідчення можна отримати з Казані, Єкатеринбурга, Владивостока, Сиктивкара, Сочі, інших міст. З Білгородської області й відповісти нікому, бо немає там українських організацій.Подаємо інформацію (без лапок), що відповідає дійсності. Нині українську мову й деякі українознавчі предмети вивчають в базовому шкільному плані в кількох школах (Москва, Республіка Башкортостан, Томськ, Самара). У Московському лінгвістичному ліцеї № 1555, Заозерній школі № 16 м. Томська, кількох школах Башкортостану, середній школі № 132 м. Самари українську мову вивчають як предмет. У селі Золотоношка Республіки Башкортостан працює єдиний у Росії комплекс дитячий садок — школа, де всі діти (близько 70 осіб) вивчають українську мову. Факультативно українську мову вивчають у кількох школах (Башкортостан, Воронеж). Українську мову (т. зв. “кубанськоє нарєчіє”) та історію козацтва викладають у Краснодарській крайовій дитячій експериментальній школі народного мистецтва. Існує кілька недільних (суботніх) шкіл при освітніх установах або українських товариствах Москви, Республіки Башкортостан, Республіки Татарстан, Ханти-Мансійського автономного округу, Камчатської, Томської областей. У кількох вищих навчальних закладах Росії — Московському державному університеті ім. М. Ломоносова, Московському державному лінгвістичному університеті, Московському державному інституті міжнародних відносин (Університеті) МЗС РФ, Дипломатичній академії МЗС РФ, Воронезькому, Красноярському університетах, Томському державному педагогічному університеті, Уфимській філії Московського відкритого державного педагогічного університету предмети україністики вивчають у складі блоку слов’янської філології. У Росії є школи, де українську мову вивчає невелика кількість учнів, що дає підстави для висновку: це виняток, що підкреслює загальне правило: української освіти в Росії немає! Відповідно немає підготовки вчителів української мови, ніхто не створює, тим більш не  друкує українських підручників.І річ не у браку “повноформатних шкіл”. До речі, у такому сенсі українські організації Росії питання не порушували, і ніхто в українських організаціях не говорить про повний паритет української освіти в Росії й російської освіти в Україні. Тільки відсутністю послідовності, системності в проведенні національної політики, поверховим підходом до проблеми, що не враховує інтересів української меншини в Росії, можна пояснити “інформацію” міністерства про українську освіту в Росії.А порівнювати кількість російських шкіл в Україні та українських у Росії, про що говорить А. Нестеренко, справді некоректно: якщо в Україні російських шкіл понад 1000, то в Росії українських просто немає! Показова щодо цього  порівняльна таблиця задоволення освітніх потреб українців у Росії й росіян в Україні.ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА В РОСІЇНа превеликий жаль, у Росії спостерігається політизація всього комплексу питань, які стосуються української гуманітарної сфери. Після 2004 р. щодо України фактично триває інформаційна війна, частиною якої стала справжня зачистка українського гуманітарного простору.Це виявляється: у спробах поставити на керівні посади в українських організаціях Росії “угодних” для влади людей або створити маріонеткові організації;  у неприкритому тиску, який чинять на українські організації  загалом і на окремих активістів, що не вписуються в уявлення деяких російських чиновників; у цензурі культурницьких заходів українських товариств з метою недопущення заходів, що не відповідають офіційній ідеології.Так, на початку 2008 р. у Москві під приводом відсутності потрібної документації закрито Український освітній центр при середній школі № 124. Замість дієвої допомоги для нормалізації ситуації освітній центр, що проіснував понад 10 років не в підпіллі, а з відома Департаменту освіти Москви, було поставлено поза законом і ліквідовано, що швидше нагадувало розгром. У відповідь на неодноразові звернення Об’єднання “Українці Москви” управління освіти не знайшло нічого кращого, як придумувати неправдиві пояснення: “Виконувач обов’язків директора школи № 124 О. Н. Овсєйчик неодноразово пропонувала оформити й упорядкувати документи Українського центру. З огляду на відмову представити потрібні документи Українського центру, в.о. директора школи не знайшла можливості продовжити договір”. Подібні дії викликають нерозуміння і швидше є спробою перекласти хиби в управлінській діяльності на когось та схожі на прагнення замаскувати якусь іншу мету.У 2006—2007 рр. було зачищено Бібліотеку української літератури в Москві, у якій “звили гніздо українські націоналісти”. Правління Об’єднання українців Росії у відкритому листі Президентові Росії зазначало, що після відомого листа В. Путіна (листопад 2007 р.) ситуація в бібліотеці залишається ненормальною, що викликає занепокоєння всіх, хто вболіває за долю єдиної в Росії державної установи культури, створеної для задоволення інформаційних та освітніх потреб українського населення. Після звільнення дев’яти (!) співробітників до бібліотеки прийшло нове керівництво і найняті ним люди, які переважно не знають української мови, дуже далекі від української культури. Більш того, у бібліотеці з’явилися співробітники, які всупереч офіційно задекларованому курсу на розвиток добросусідських відносин з Україною проводять антиукраїнську діяльність, відверто пропагують несприйняття української державності, всіляко принижують українську культуру, мову й літературу. Нині доводиться констатувати, що в Росії українські освіта й культура стали заручниками російсько-українських політичних відносин, що в XXI столітті  абсолютно неприпустимо. Якщо ми — українці й росіяни — справді близькі народи, то українська культура й освіта українською мовою в Росії повинні сприйматися як збагачення слов’янства, що особливо актуально в нинішній ситуації “глобального переселення народів”, а зовсім не як “підривна змова” задля послаблення Росії. Саме така думка панує в середовищі деяких російських чиновників, які свідомо й цілеспрямовано гальмують розвиток української культури й освіти в РФ і фактично є перепоною на шляху взаєморозуміння наших народів.Ось результати досліджень громадської думки Київського міжнародного інституту соціології й “Левада-Центру” про ставлення росіян до України та українців до Росії. У січні 2009 р.: ставлення росіян до України “погано і дуже погано” — 62 %, ставлення українців до Росії “добре і дуже добре” — 91 %. Можливо, стан української освіти в Росії залежить також і від таких думок? Прес-служба Об’єднання українців Росії й Федеральної національно-культурної автономії українців Росії 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment