Марія ЛЮДКЕВИЧ,м. ЛьвівНещодавно відбулася цікава поїздка в село Бортятин Мостиського району на Львівщині, куди з 1925 до 1937 року до батьків приїжджав видатний поет ХХ століття Богдан Ігор Антонич. Через півроку відзначатимемо 100-річчя з дня його народження. Тож почесний голова комітету з відзначення ювілею, лауреат Шевченківської премії Роман Лубківський організував цю поїздку для львівської творчої інтелігенції, щоб на власні очі побачити, як готуються до цієї дати земляки та шанувальники творчості поета.Бортятин — одне з найбільших сіл на Мостищині, налічує 560 дворів. У будиночку, де жили батьки Богдана Ігоря Антонича, планують створити музей-садибу майстра слова. Неподалік церква, в якій тривалий час був парохом отець Василь, батько поета. 2005 року завершено реконструкцію храму, і тепер він тішить серця парафіян та гостей села.Ми оглянули приміщення, де має розміститися музей-садиба поета. Кошти ще не надійшли. Проте зроблено вже багато. Безплатно виготовлено проект музею, де має бути збережено все, як колись, навіть ті самі дерева, які любив Антонич — берези, клени. Планують, що музей-садиба буде філією Львівського музею релігії.У клубі відбулася зустріч учнів і вчителів Бортятинської школи із митцями. Першим виступив Герой України поет Іван Драч. Він повідомив, що підготовлено указ про святкування 100-річчя з дня народження Б. І. Антонича. Чекаємо, що його підпише Президент України.Іван Драч відзначив дивовижний модернізм поезії Антонича, її неймовірну таємничість і магнетизм. Можна уявити, як поет приїжджав у Бортятин до батьків і тішився красою полів і лісів, писав земні й водночас космічні вірші.— Будьте гідні Антонича, — звернувся Іван Драч до молоді. — Відроджуючи пам’ять, ми відроджуємо свою душу.Поет Роман Лубківський подарував майбутньому музеєві книжку Б. І. Антонича із дарчим написом Святославу Гординському 31 грудня 1934 року, а також книжки поета в перекладах македонською і польською мовами.— Наша дорога до Бортятина була довгою, — сказав лауреат Шевченківської премії, поет, колишній політв’язень Ігор Калинець. — На початку 60-х років ми ознайомилися з творчістю Антонича, з його довоєнними виданнями. А 1964 року провели вечір пам’яті поета. Пізніше ми, шанувальники його творчості, вирішили розшукати могилу поета. Зібрали громаду, знайшли цвинтарні записи і за нумерацією могил вирахували, де саме мала бути його могила. Тоді встановили дерев’яний хрест, який потім замінили кам’яним, козацьким. Нині на могилі пам’ятник роботи скульптора Теодозії Бриж.Постало питання: чому ніхто не подбав про могилу? А коли знайшли село, де жили батьки, то все зрозуміли. Батько помер 1947 року, тут була прикордонна зона і певні обмеження на виїзд. Мати осліпла, і нею опікувалися добрі люди.Сталося так, що зник перший знак на могилі, а налякана львівська інтелігенція до 1964 року мовчала і не подбала про пам’ятник.1987-го, з нагоди 50-річчя смерті поета, ми зібралися на громадське віче і вирішили провести фестиваль поезії на честь Б. І. Антонича. Це дійство відбулося без згоди влади на площі біля пам’ятника С. Тудору, який свого часу тепло відгукувався про Антонича.Цього року на підставі пряшівського видання пошукова група “Євшан-зілля” розшукала вулицю і дім у Львові, де проживав поет. Нині це Городецька, 50. За цим самим виданням було визначено місце проживання батьків Б. І. Антонича — село Бортятин.1987 року поетеса Ірина Калинець разом із науковцем Валентином Стецюком приїхала до Бортятина. Вони зустрілися з людьми, які пам’ятали батьків і самого Антонича, зробили фотографії із землячкою поета Анною Войціцькою, яка знала багато пісень, що полюбилися поетові. Розшукали фото батька — отця Василя, сфотографували церкву і могили батьків. Ірина Калинець написала тоді статтю “Антонич теж із Бортятина”, що була надрукована в самвидавівському альманасі “Євшан-зілля”, ч. 1 (1987).На зустрічі у Бортятині виступили письменники Марія Якубовська, Василь Стефак, Богдан Залізняк, директор Львівського музею релігії Зоряна Білик, голова районної ради Антон Вербаускас та інші керівники району і представники делегації.Біля могили батьків Антонича відбулася відправа. …Ми з сумом покидали цей чудовий куточок, про який поет писав:До тебе, Батьківщино — земле вічна,Ведуть усі стежки й усі дороги!Віриться, що і владні структури, і громадськість, небайдужі люди зроблять усе, щоб восени, до столітнього ювілею поета, музей-садиба прийняв перших відвідувачів — шанувальників творчості поета. Пригадався вірш Антонича “Щастя”: З усіх людей найбільше я щасливий,будую цілий калиновий міст.Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.Великої моєї філософії такий безглуздий зміст.Не заплачу стражданню й горю мита,люблю риск, небезпеку й сум’яття.Я є рушниця, радістю набита,якою вистрілю на честь життя.Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,ніщо, що людське, — не в мені уже,а що сьогодні я не маю грошей на обід, — байдуже.
