Кримський поет, письменник і видавець за двадцять років роботи його невеличкого приватного видавництва “ДОЛЯ” самотужки випустив у світ близько півтори тисячі вартісних книжок різними мовами, зробив для гармонізації міжнаціональних стосунків на поліетнічному півострові не менше, ніж цілі інституції та владні структури. Мати Валерія Басирова українка, батько — кримський татарин. Народився він на Уралі. Засновник осередків Товариства української мови і Народного руху України на Хмельниччині, головний редактор тамтешніх українськомовних газет. Лауреат престижних премій, російськомовний поет і українськомовний прозаїк, перекладач. Голова Кримської республіканської організації Національної спілки письменників України, президент кримськотатарського письменницького ПЕН-клубу. Перший на обширах колишнього СРСР приватний книговидавець і першовидавець Корану кримськотатарською мовою, української й кримськотатарської класики й сучасних письменників багатьма мовами. Автор трьох десятків власних книжок.
Віктор ХОМЕНКО,Крим— Щасливий тим, що повернувся до своїх українських і кримськотатарських коренів, залишився живий, хоч перехворів у дитинстві на сухоти, пережив злі часи. Нині маю можливість спокутувати провину за те, що так довго був відірваний від свого коріння, — каже Валерій Магафурович.
Коли виповнився рік, не стало батька, а мама, тяжко працюючи, перейшла зі мною Урал, Воркуту, Волго-Донський канал і нарешті повернулася на рідну Хмельниччину, в місто Славуту. Тут я виріс, ходив у школу, мужнів, став журналістом, видав сам першу книжку, якою спробував довести собі й клеркам від видавничої справи, що випускати у світ книжки можуть не лише колективи з сотнями душ, як було за радянських часів, а всього кілька професіоналів — це вже повноцінне видавництво. Оскільки дозволу не давали, видав на свій страх і ризик, щоб нікого не “підставляти”, власну книжку віршів “Нечайна відлига” усього за дві доби. Це була “найшвидша” книжка в тодішньому СРСР. Поспішав, бо знав, що є ті, хто повідомить у певні інстанції про “підпільне” видання й не дозволить цим займатися. Так і сталося. Надійшла команда: “Весь наклад — під ніж”. Але “там” запізнилися: встиг продати всі книжки. Згодом виборов омріяну резолюцію: “Як експеримент дати дозвіл на видання книжок”. Відтоді почав видавничу діяльність.Справжньою перемогою “опального” журналіста було те, що він — єдиний серед українських редакторів — попри суворі застереження, зважився на передрук з “Літературної України” Програми Народного руху, ще й з двома тисячами понадпланових примірників. Їх роздали на майбутньому майдані Незалежності в Києві, після чого пильні функціонери за рік до путчу позбавили роботи. Ми проводили перші мітинги, збирали по 10 тисяч осіб біля ЧАЕС. Уперше жовто-блакитний прапор з’явився там, коли прийшли мітингувальники з Рівного на чолі з Червонієм. Ми знали, що відстоюємо. Тоді з-поміж семи кандидатів виграв конкурс на посаду головного редактора міської газети Хмельницького. 1992-го міськрада звільнила з роботи. Казав тоді: “Я високий чоловік, мені важко нагинатися”. Відтоді на державній службі вже не працював, бо змалку не залежав ні від чого, крім власної совісті.…Розмовляємо біля каміна у знайомому багатьом творчим людям приватному офісі на тихій сімферопольській вулиці Виноградній, куди надходять рукописи з усієї України.— Якось на письменницькому з’їзді в Києві підійшли кримські татари і попросили допомогти налагодити видавничу справу. Не відмовив. Довелося в п’ятдесят починати з нуля. Коли приїхали з дружиною Вітою до Криму, були тільки борги — ні роботи, ні друзів. Згодом з’явилися і друзі, й замовлення. Оскільки в Криму українські й кримськотатарські видання були обділені увагою урядовців, спробував налагодити випуск двомовних книжок. Кілька проектів підтримав Міжнародний фонд “Відродження”. Вірними й надійними помічниками стали насамперед дружина, художник Олександр Іваненко, технічний редактор Мемедула Усенінов, науковці й письменники Юнус Кандим й Олександр Губар, Шакір Селім і Данило Кононенко, Аблязіз Велієв і Світлана Кочерга. І тут я ні від кого не залежу. Тим, хто говорить про скруту, кажу: сутужно нині всім, але працюй, і матимеш усе. Заробляю лише 10 % з книжки, але постійно, і тоді мені вистачить на життя й творчість. Своєю працею доводжу, що це можливо. Втіху маю від того, що книжки виходять гарні, бо прагну кожну з них перетворити на витвір мистецтва. Коли 2001 року видав п’ятисоту книжку (нею стала поема Т. Шевченка “Кавказ”, яка вийшла чотирма мовами — українською, кримськотатарською, російською й англійською), це помітила місцева влада. “ДОЛЯ” отримала Премію Ради міністрів Криму. Кожне нове видання швидко зникає з полиць книгарень, тож чимало читачів знаходять їх на сайті В. Басирова в Інтернеті.На міжнародних ярмарках книжки “ДОЛІ” традиційно визнають найкращими, відзначають спеціальними дипломами за внесок у розвиток багатонаціональної культури Криму. Кожну третю книжку професійного письменника в “ДОЛІ” видають безплатно. Але ця благодійність стосується тільки мистецьки вартісного твору. — Для мене видавництво — захоплення, а не спосіб заробітку. Тому не всі книжки беру до роботи. Якщо якась не відповідає моїм уподобанням чи поглядам, кажу: не друкуватиму. Не працюю на вибори, не друкую політичних опусів — встигнути б видати духовні скарби, яких так багато. Треба працювати, щоб приносити користь людям. Зараз можемо конкурувати з видавництвами Росії й далекого закордону. Часто можна чути: душать українську книжку. Ніхто не душить. Видавайте. Зумійте видати! Хоч у нас немає спонсорів, меценатів, кожен має власну мету. Доводжу всім: коли ставити за мету не заробляти гроші, а робити справу, і гроші прийдуть, і справа загараздиться. Дивуюся, коли колеги бідкаються: немає ні замовлень, ні фонду. Кажу їм: робіть гарні книжки, і з’являться замовлення. Виставляйте розумну ціну і ніколи нікого не обманюйте. Випускаючи гарну книжку, можу не отримати жодного прибутку. Такі “мінуси” — це мої проблеми. Але я дав слово і дотримав його. Прибуток мене не цікавить. Завжди ставлю себе в екстремальні умови, щоб постійно випробовуватися на міць. Якщо мені заважають працювати — стаю сильнішим.Скільки книжок видано, а щоразу вчуся і не соромлюсь, коли щось не вдалося. Шукаю, удосконалююся й хочу, щоб щоразу було краще. Казали: в Криму кепська поліграфічна база. Подивіться на мої книжки — кожна зроблена саме тут. Перші ж кримські примірники були настільки гарні, що до мене приїхали з Німеччини, замовили дитячу книжку для “батьківщини книгодрукування”. Потім прохали зробити книжки для Ізраїлю, замовляв Яр Славутич із Канади. Здавалося б, є чудова поліграфічна база в столиці, за кордоном, а їдуть до мене. Знають: робити абияк не вмію. Задумав серію “Скарбниця кримськотатарської духовності” — мої переклади українською мовою творів репресованих кримськотатарських письменників. Склав план, які книжки мають вийти в цій серії, й здивувався кількості переслідуваних і знищених мудреців. Коли перекладав, відчував, як автори сидять у камерах, бачив нари, на яких вони спали, ґрати, крізь які виглядали, був разом із ними. Відклав усе й сидів з ранку до ночі над перекладами, які мене полонили.Захоплююсь, працюючи й над власними книжками. Це — моє життя. Приходить настрій — беру ручку й пишу, хоч навколо комп’ютери. Єдине, чого ніколи не знаю, — коли створиться вірш. Це осяяння: записав, не роздумуючи. Так і книжку “Дихання ранкової роси”, що вийшла дев’ятьма мовами, писав ночами в лікарні, коли кілька тижнів сидів біля невиліковно хворої мами. Художник Раміз Нітовкін проілюстрував, і вона розійшлася дуже швидко. Створити книжку — це моє. Зроблю її найсумлінніше, тож експлуатуйте мене так, щоб до денця висмоктати знання й уміння, дайте мені цю можливість і не заважайте. А тоді йдіть і дивіться, що вийшло. Видавав і мікрокнижечки, й масивні фоліанти. П’ятитомник про долю татар у часи Другої світової війни створив за два тижні. Хочу встигнути видати правду про долю українців і кримських татар. Втомився від брехні, мовляв, той був ворогом, а той — зрадником народу. Пишаюся, що вдалося повернути чесне ім’я сотням людей, зокрема остарбайтерів, яких силоміць вивезли в Німеччину. Хочу, щоб до кожного народу ставилися по-людськи, гідно, як і має бути. Пора перестати пришпилювати людям й народам ще сталінські ярлики, більше думати. Так, я кримський татарин, але водночас і українець. Мені байдуже, приймають це чи ні. Якщо людина будь-якої національності буде підленькою, скажу їй це в очі. Критерій — справжність душі, переживань, дій, життя, чистота помислів. До цього прагну все життя. Такі мої автори, таких навіть шукаю. Не маю права на зневіру. Не маю права згаяти й хвилини. Ставлю себе в екстремальні умови, щоб бачити, чого вартий. Постійно оголошую війну собі, щоб випробувати долю, інакше не буду собою. Просто зранку треба подивитися в дзеркало, собі в очі: якщо їх не відводиш — усе гаразд, ідеш далі, якщо відведеш — пора рятувати душу. Завжди маємо пам’ятати, що йдемо на фінішній прямій”. У Криму він дуже швидко дав “фору” багатьом із тих, хто жив тут до нього, але так і не зміг піднятися над умовами й умовностями, розлучитися зі штампами й кліше ще радянської епохи, щоб здійснити місію. Нині на півострові він — особистість, здатна сприяти розв’язанню проблем в етнокультурних процесах відродження, передусім мовних.Чому так докладно говоримо про“ДОЛЮ”? Після Басирова таким шляхом (можливо, у чомусь відмінним) проходили всі приватні видавництва. Вони народжувалися й зникали, не витримуючи конкуренції. Це закономірний процес. “ДОЛЯ” залишилася, зайняла нішу в книговидавництві. Валерія Басирова як засновника й директора видавництва не можуть не тішити здобутки. Але треба йти далі. Й уже не самотужки, а з допомогою держави. Бо саме через її неучасть ще багато цікавих масштабних проектів залишилося нереалізованими. А це великий прорахунок у державній інформаційній і культурній політиці. Адже на півострові нині міцнішає співдружність мов і національностей, проростає наше майбутнє.Віриться, каже Валерій Басиров, що нові професійні рідномовні видавництва таки з’являтимуться в Криму, що відчинить двері давно омріяна сучасна книгарня, у якій тюркську й українську літературу розповсюджуватимуть за доступними цінами, що наш уряд зрозуміє: видавці потребують негайної підтримки, бо саме вони забезпечують духовним харчем і дітей, і дорослих — усіх, хто прагне стати особистостями, патріотами рідної країни й ковалями власної долі.
