РЕПРЕСОВАНЕ СУСПІЛЬСТВО

В Україні щойно відзначили День вшанування пам’яті жертв політичних репресій. Чи все робиться в державі й що саме треба зробити для вшанування їхньої пам’яті, для гідної підтримки колишніх репресованих, які живуть серед нас? З цим запитанням наша газета звернулася до народних депутатів України. Ось їхні відповіді.

НЕВІДКРИТИЙ МАТЕРИКМикола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, голова Полтавської обласної “Просвіти”, колишній політв’язень комуністичного режиму:Українські політв’язні — це все ще не відкритий материк, і їхній досвід, інтелектуальну працю досі не засвоїло українське суспільство. Добре, що відзначаємо день політв’язня, бо ці люди були незламні духом. Досить назвати такі імена, як Василь Стус, Валерій Марченко, В’ячеслав Чорновіл. 

Ці постаті мають бути в душі кожного громадянина України, бо вони поклали голови на відновлення нашої державності. Щодо режиму, який існував, починаючи з московської окупації України 1921 року, після поразки нашої національної революції, то він тотально нищив український народ. Не було прикладів в історії, щоб якийсь народ пережив стільки, як український за більшовицького режиму: голодомори, постійні репресії. Мільйони людей вивезли, закатували цвіт українського народу — хлібороби, робітництво, майже вся українська інтелігенція. І коли все вже мовчало, все здавалося знищеним, коли імперія святкувала перемогу, знаходилися люди, які піднімали голос на захист прав і свобод українського народу, національної ідентичності, культури. Прикро, що досі прекрасні праці філософа, політв’язня Лісового, а також Мариновича, Чорновола, Марченка, Овсієнка і ще багатьох не відомі українському суспільству. Це болить. А це були люди високого духу, високих етичних цінностей. Вони, по суті, врятували Україну від занепаду. І про це треба пам’ятати.ДЕ ЩЕ ТАК СТАВЛЯТЬСЯ ДО НАЦІОНАЛЬНИХ ГЕРОЇВ?Мустафа ДЖЕМІЛЬОВ, голова Меджлісу кримськотатарського народу, правозахисник, політв’язень:Днями масштабно відзначали річницю визволення від фашизму. Але якщо покласти на ваги рівень злочинів комуністичного і фашистського режимів, не думаю, що у фашизму було більше злочинів, ніж у комуністів. Голодомор забрав, за різними оцінками, від 5 до 10 мільйонів життів. Етнічні чистки, депортація 13 народів колишнього Радянського Союзу, що цілком можна кваліфікувати як геноцид. Кримські татари лише за офіційними даними за два роки після депортації втратили 38 відсотків населення, а за нашими підрахунками ця цифра наближається до 46 відсотків. Знищення інтелігенції, найвідоміших людей усіх народів, які мешкали на території СРСР, зокрема й російського. Словом, нема такого злочину, якого цей режим не скоїв би. Про це на пострадянському просторі треба пам’ятати, щоб більше не повторилося. І, звичайно ж, потрібно віддати належне тим, хто боровся проти режиму, хто загинув від нього. На жаль, у нашій країні цього не роблять належно. Наприклад, можна піти на компроміс: прирівняти воїнів українських визвольних сил, що боролися і проти фашизму, і проти комуністичного режиму, хоч би до рівня воїнів радянських військ. Адже якщо воїни Української Повстанської Армії воювали за незалежність України, то Радянська армія, поряд з боротьбою проти фашизму, воювала також проти нашого мирного населення. На жаль, більшість українського парламенту на це не йде. Це щось нездорове. Не знаю жодної країни, яка так ставилася б до своїх національних героїв.Підростає нове покоління. Воно мало знає про тоталітарний режим, і багато хто легко піддається пропаганді, особливо на тлі труднощів, які переживає країна. Декому здається, що за радянської влади все було добре. Та слід доносити до людей правду,  це сприятиме оздоровленню суспільства. ПІАР НА ПАМ’ЯТІТарас ЧОРНОВІЛ, перший заступник голови парламентського Комітету в закордонних справах:Поминати тих, хто відійшов, ми навчилися, а ще краще навчилися робити на них піар і використовувати їхню пам’ять на свою політичну користь. І дуже боляче, коли люди, про яких дуже добре знаєш, що вони колись були сексотами, кадебістами, садовили інакодумців у тюрми (маю на увазі не 30-ті, бо тих людей ми вже не побачимо в активному політичному житті, а репресії 60—70-х) тепер на цьому роблять піар. Тож насамперед треба відкинути кон’юнктуру з моменту вшанування пам’яті й подвигу багатьох людей. Я проти формулювання “жертви політичних репресій”. Було багато людей, повагу до яких ми повинні демонструвати і тим, щоб слово “жертви” до них не застосовувати. Мій батько, відсидівши понад 15 років, категорично був проти того, щоб його називали жертвою політичних репресій. Він казав: “Я боровся проти режиму і свідомо на це йшов”. І таких людей серед тих, хто вижив, багато.Для нас дуже важливо зрозуміти, за що боролися дисиденти, і спробувати хоч трішечки реалізовувати їхні ідеї в нинішньому політичному, суспільному житті України. А розказувати, як ми вшановуємо шістдесятників, і робити все навпаки, за тими самими брежнєвсько-сусловськими схемами — це демонструвати свою неповагу до їхньої пам’яті. — Пане Тарасе, зараз, на жаль, призупинилося видання 10-томника Вашого батька В’ячеслава Чорновола. Кілька томів вийшло, і поки що все. — Робота над виданням 10-томника триває, редколегія працює. З певних політичних міркувань мене з редколегії виключили. Але це не означає, що я поза цією справою. Ось щойно в редколегії надавав консультації про видання “Українського вісника”, інформаційні бюлетені Гельсінкської спілки. Наступні томи активно  готують. А проблема в тому, що за гарними словами про шістдесятників і загалом борців за волю України не робиться нічого. Це не такі великі асигнування, і хочеться все-таки, щоб на цю справу кошти спрямувала держава, щоб не вишукувати спонсора, бо в цьому є щось принизливе. Хоч людей, які готові підтримати видання, багато. Свого часу люди з політичного середовища, в якому я тоді перебував, може, десь відчуваючи свій борг перед борцями за Україну, хотіли дати кошти на це видання. Але тоді, на жаль, дехто з редакційної групи виступив проти того, щоб, мовляв, брати кошти у “донецьких”, Вважаю, що це немудро. Якщо хтось хоче допомогти, це треба заохочувати. А з тих, хто б’є себе в груди і кричить, що вони великі українці, ніхто жодної копійки давати не хоче. Тому найкраще, щоб цю справу дофінансувала держава. У нас стільки грошей іде не відомо на що. Наприклад, Мистецький Арсенал — хороша річ, але це той напрям, який у всьому світі підтримують меценати. Тому державні кошти можна спрямувати на книжкові видання.  

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment