Честь і хвала неназваній і вперто “неназиваній” працівниці аеропорту німецького Франкфурта з її навіть незрозумілою посадою — чи то стюардеса, чи то контролер. Як чітко, в дусі демократичного і законослухняного Заходу (закон — для всіх один!) вона повелася з авіапасажиром Луценком Юрієм Віталійовичем. Так і належить: що міністр однієї з держав, що німецький бюргер — правила для всіх. Щоправда, є підозра, що старанна фрау чи фройляйн все-таки діяла, враховуючи посаду цього пасажира — не в сенсі вседозволеності, а навпаки. Тобто діяла провокативно, і це перше, в чому можна погодитися з Луценком стосовно інциденту в аеропорту. Проте до німкені нема жодних претензій. Що взяти з людей, включених у сценарії політичних ігор, — чи то стюардеси, чи водії або експедитори сумновідомих КамАЗів.Не збираюся долучатися до дискусії щодо інциденту, звинувачувати чи виправдовувати Луценка. Тим більш, про що ми, дезінформовані посполиті, можемо судити?! Врешті, з’ясовують: Генпрокуратура за дорученням Президента, власне службове розслідування веде уряд, створено спеціальну слідчу комісію парламенту. Начебто досить. З’ясовує й німецька влада, точніше, вже з’ясувала: правоохоронні органи Німеччини припинили будь-які дії щодо Луценка, не знайшовши в його вчинкові ознак злочину. Вочевидь, німці пропонують нам “зіграти внічию”, цебто вибачити взаємні випади в тому інциденті й забути його. Що ж, у політиці, в міждержавних відносинах таке можливо. Це не фінальний матч Кубка УЄФА, в якому зустрічалися Україна і Німеччина, “Шахтар” і “Вердер”, і цей матч обов’язково мав виявити переможця.Але є дві речі, про які можна і треба поговорити вже зараз, навіть на стадії розслідування, — те, як повелася наша влада і як повелися наші медіа. Одразу відкину звинувачення в тому, нібито я на боці Луценка. Навпаки, якщо це була, за його версією, провокація, то звинувачую його в тому, що він став її співавтором. Кому, як не міністрові внутрішніх справ, добре відомо: як тільки посадова особа на службі пред’явила тобі якусь вимогу, її треба негайно виконати, а не розказувати про свої права, здобуті тут, у Німеччині, дідами 1945-го. Виконати, цебто залишити термінал, не потрапити на рейс, а вже потім добиватися правди — піднімати хоч і міжнародний скандал, писати ноти протесту, подавати в суд, якщо правда на твоєму боці. Ось що треба було зробити Луценкові, його синові й усій очолюваній міністром делегації. Ось у чому можна звинуватити міністра, який став учасником провокації. Але не більше. Як же оцінити дії української влади, яка одразу ж, ще до з’ясування обставин інциденту, не просто засудила міністра, а похапливо кинулася робити “оргвисновки”? На найвищих щаблях прозвучали “пропозиції”-вказівки про потребу відставки міністра. На тиждень було заблоковано роботу парламенту — після тритижневих напружених канікул.Складається враження, що інцидент, поданий як пияцтво і хуліганство міністра і його сина, виявився дуже потрібним. Варто замислитися, кому й чому. А водночас — хто і як подав його електоратові? Подано інцидент було у вигляді повідомлень у ЗМІ — спершу в німецькій “жовтій” газеті “Більд”, а потім уже густо переказано іншими численними медіа, насамперед українськими, з додаванням нових “версій” і подробиць. У цих подробицях і вся сіль, тут широке поле діяльності. Можна хоч би що озвучувати! Як, приміром, на телешоу “Свобода слова” від Савіка Шустера. Чого варта, наприклад, така “перлина” журналістики, як “під час інциденту було поранено чотирьох німецьких поліцейських”. Ох уже ці дієслівні форми — “було поранено”. Ким, чим? Напишіть чітко, як казав німець Мюллер з відомого телесеріалу, — щоб був підмет і присудок. Хто що робив? Напишіть, що син Луценка, хворий прооперований хлопчина, кинув мобільним телефоном у поліцейських і цим скалічив чотирьох із них. Напишіть, хто вдягав (чи не вдягав) на міністра і його сина наручники. Хто кидав (чи не кидав) обличчям на підлогу консула України. Замість цього щедро цитують заяву Посла України в Німеччині, яка вже наступного дня, водночас із “Більд” (!), заявила, що міністр був п’яний і вчинив бійку. І це поширили без медичної експертизи, без досі не пред’явленого відеозапису.Повернімося до запитання: кому й навіщо це все було потрібне? Схоже, потрібне як елемент наших українських політичних ігор. Для всіх політгравців — це нагода піару. Для опозиції — нагода “наїхати” на владу і спробувати таки добитися розпуску парламенту. Для влади — нагода ще раз пересваритися між собою. Навіть Луценко не забув нагадати, що Посол України в Німеччині — не хто інший, як колишня прес-секретар Ющенка. І міністрові трапилася нагода — зайве вскубнути Секретаріат Президента, що він і зробив. Усі задоволені, мало не раді. Усі у виграші. У програші лише Україна — держава і народ. Бо коли дехто нагадує, що Луценко ще й лідер “Народної Самооборони” і запитує, чи самообороною були його дії в аеропорту, напрошується думка: як ще ми далекі від справжньої самооборони, захисту національних інтересів і гідності! Адже Франкфурт став свідченням не цього, а нашої самогризнечі, самопоїдання. Мало того, що роками демонструємо світові повну безпорадність у захисті співвітчизників по світах, та ще й готові демонстративно виносити на люди свою колотнечу. Врешті, не новина у світі — п’яні міністри, прем’єри і президенти. Як не новина на забезпеченому Заході чи екзотичному Сході — титуловані корупціонери й злочинці від влади. Усього цього ми бачимо вдосталь. Але навіть коли подібні ситуації абсолютно однозначні, на відміну від франкфуртської, то й тоді такого самопоїдання, як у нас, ще треба пошукати… Петро АНТОНЕНКО
