ПРО ВЕСНУ ТА ПОЕЗІЮ, ФРАНЦУЗЬКУ І НЕ ТІЛЬКИ…

Дмитро ЧИСТЯКВ Україні відбулася Французька весна. А це понад двадцять культурних заходів на будь-який смак: тут і феєричне піротехнічне дійство “Дивацтва на воді”, і фестиваль допрем’єрних показів фільмів, і цікава виставка з уславлення Діоніса… Потішила цьогорічна франкофонія і бібліофілів: зустріч із прозаїком Мартін Ле Коз, презентація українського перекладу “Коханця” Марґеріт Дюрас. Натомість зустріч із сучасним французьким поетом Жоелем Верне, яка відбулася в Національному музеї літератури за участю директора Французького культурного центру в Києві Матьє Ардена та численних слухачів, мала  дивну тему: розмисли про природу Поезії. Що таке Поезія? Яка її роль у сучасному пост-постіндустріальному світі? У чому її чарування? На ці питання намагався дати відповідь Жоель Верне. Пропонуємо читачам уривки з його промови-медитації, яка дуже суголосна пошукам не лише французьких авторів, а й кожному шукачеві “Таємничого Світла” на життєвій путі. 

Жоель Верне народився  1954 р. у селищі на мальовничих берегах Луари. Однак юнака вабили мандри: Європа, Азія, Африка. “Я ніби той, якому не спинитись” (Лао Цзи). І тут — зустріч із чудовою африканською Поезією. Потому — понад сорок збірок поезій, подорожніх нотаток, есеїв. Переклади фарсі й арабською. Передачі на радіо “Франс-Кюльтюр”. Тепер — Київ, місто, де “світла радість проміниться в кожному камені”. Прості слова, написані похапцем на добру згадку на полі мого записника. Прості слова, які так багато говорять про Поета, який уміє бачити таємниче сяйво в камені. Адже, як мовить уже наш поет Микола Воробйов: “У кожному камені світиться”. Поезія справді не має кордонів… 

ТАЄМНИЧЕ СЯЙВО

Жоель ВЕРНЕВисока поезія належить лише тим, хто шукав більше за поезію, тим, хто піднявся над людським і перевершив його, мудрецям чи містикам. Анрі МішоВи пишете? А навіщо? На ці віковічні, заяложені запитання немає й не буде відповіді. “Що ж таке поезія? Ми не знаємо” (Анрі Мішо). Те, що мені відомо у справі поетичної авантюри (чи маю право зараховувати себе до тих авантюристів?), — крапля у морі, чи пак у глибинах джерела незнаного, це знання неписьменного. І справді: все відбувається до мовленнєвої пригоди, щось мене тягне, ніби магнітом, до гомону абетки. До лементу абетки. Ні, в мить писання мені відмовлено в ясності думки. Атож, писання — то не набуття знань, то — повне вивільнення. І тут — жодного дива, і, гадаю, жодного натхнення. Хіба слова, стикаючись із подіями, виявляють зачудування з буття у світі, й часто болять із того зачудування.Тому все моє знання — лише інтуїція, попереду ледве мріє тремтлива стежка з речень, стежка, що губиться в гомоні мови, і воднораз мені йдеться саме про вихоплення чогось якнайдалі від юрбищ, у нічній самотині, коли після надсильної боротьби, після щоденного пильнування здобуваєш нікчемне знання, крадеш його в поезії й дивним алхімічним прийомом стираєш усе суще, геть усе, окрім кількох невчасних образів, поцуплених у дійсності, сущих тут, при моїм вікні, або на відстань пострілу з рушниці, або дальших, потоплених під млявим напливом дитячих спогадів. Це нікчемне знання, яке збагачують радше досвід, випробування, аніж тисячі читань, що кожен відбуває, аніж мільярди біт інформації, які повсякчас протинають тіло й мозок, це нікчемне знання дарує мені, буває, спалахом своїм кілька сторінок, що зринули, цього я певний, з античної прадавнини чи з абсолюту Теперішнього, нашої спільної історії. Тому поезія миті, либонь, і є криком останньої людини на цій землі. Її можна віддати на поталу скальпеля сучасникам чи майбутнім поколінням. Затемненість, у яку поринаєш у вірші, лише роз’ятрює спрагу тремтливого світла. Світла поезії з нараз прочиненої й тут-таки зачиненої брами. Світла, що народжується в абсолюті самотини, хай би цілі народи товклися тут-таки, у кімнаті писаря-чекальця. Отже, поезія — в самому осередді речей, світу речей та істот, вона — в осередді нашого первісного єства. Вона, власне, — найвище життя (справді найживіше проживання життя), і водночас торкається смерті. У смерті — світло поезії. Перед нею не схитруєш. При ній втрачають принаду всі прагнення. Є тільки поезія, а не довколишня какофонія. Писання — це справа одного у супроводі всіх, у товаристві живих і мертвих. Єдине слово, пронісшись у юрбі, вихоплює з неї обличчя всіх. Тому неможливо впізнати їх, прагнення будь-що личкувати одним лицем, одним іменем, однією роллю загальне невидиме обличчя — ілюзорне. Нездійсненне — прагнення увібгати все до карнавалу літер і книжок. Увібгати до буття там, де всьому ніколи не бути. В оповідці з-під однієї руки, у битті одного серця проступає світова повість. Поезія — це биття серця і воднораз помах крила недосяжного птаха. Птаха, який зринає в небі миті, а не у недовідомому неприйдешньому майбутті. Отак і пишемо, не надто зважаючи на здобутки й негоди, слухаючи мерців і виглядаючи Виживальних. Трапляються зміїні дні, трапляються дні ластовині. Споглядаємо темряву води часу під зводами вічного мосту. Це ж і є, певне, наше найплідніше неробство. Та що вдієш? Услід за Анрі Мішо можемо потвердити: Поет не владний у собі. Ще запозичую уривок із П’єра Реверді: “Здається, завдання мистецтва, його роль — не щомога глибше занурення людини у злидні, страждання й тужбу, а вивільнення від них, подання ключів для виходу, для підняття над ваготою повсякденної дійсності, до вільного світу естетичного, куди митець поривається для життя й вільного дихання”. Наше завдання — віднайти спільні обрії. Мріймо разом, у поетичному прoзорі-спалаху Виходу на них. Переклав із французької Дмитро ЧИСТЯК 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment