Єдиний житель хутора Харалуг, що у Корецькому районі, Микола Курчик відсвяткував 85-й день народження. І хоч 85-річчя поступається за віковою значимістю 100-літтю, свято стало не менш пам’ятним, ніж столітній ювілей, і на нього зібралося багато люду — односельці, рідня, представники влади. Прибув до іменинника і Герой України Юрій Шухевич — син командувача УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича. Одним із факторів такої уваги до особи Курчика стала його нелегка доля. Він як політичний в’язень 31 рік 2 місяці й 25 днів відсидів у концтаборах, був двічі засуджений до розстрілу. Втім, вижив усім смертям на зло.
Євген ЦИМБАЛЮК,Рівненська обл.Уже тридцять років Микола Курчик мешкає у батьківській хаті на хуторі Харалуг. А перед тим, як сам зазначає, пройшов сувору і нелюдську школу випробувань. Уперше до рук чекістів потрапив 1944 року за підозрою у співробітництві з УПА.
— Ці підозри мали підстави, — каже хуторянин, — адже ОУН направила мене на вишкіл, і саме на старий Новий рік — 14 січня 1943-го — я приймав присягу на вірність Україні. Спочатку займався пропагандистською роботою, розповсюджував літературу. Потім виконував “серйозніші” завдання. Неодноразово в штабі “УПА-Північ”, який дислокувався на Харалузьких хуторах, бачив Клима Савура, добре знав Бульбу-Боровця.1947 року Курчика засудили до найвищої міри покарання, але невдовзі смертну кару в Радянському Союзі тимчасово скасували, і це врятувало йому життя. Розстріл замінили на 25 років концтаборів. — 1954 року в тюрмі ми побили кількох сексотів, і знову довелося пройти через суд, — продовжує розповідь Микола Курчик. — Мені інкримінували відразу дві справи: організація бандитської групи і норильське повстання. Магаданський обласний суд виніс черговий вирок — розстріл. Через 42 дні надійшло рішення Верховного суду — замінити смертну кару на 25 років таборів особливо суворого режиму і 5 років “пораження в правах”. Так я потрапив у Магаданський політичний табір, де перебував Левко Лук’яненко. До речі, Левко Григорович після здобуття Україною незалежності двічі приїжджав до мене на хутір. Обіцяє видати мої спогади про табірне життя. Слава Богу, дожив до вісімдесяти п’яти, радію, що Україна незалежна. Щоправда, тоді, у підпіллі й таборах, я незалежність уявляв інакше. Моє нинішнє найзаповітніше бажання — щоб Україна стала українською і щоб у ній зникла більшовицька ідея.
